Продовження. (До початку >>>)
Сльозу козацьку розумів він так, як її розумів О. Стороженко. Устами одного із знайомих запорожців дає він таку філософію козацької сльози: "Козача сльоза важка. Як викотиться, то наче могилою тебе придавить"... По кривавім бенкеті в Умані — "побачились ми з Гонтою і в обох тремтіли сльози на очах... Дідуган схопився (пише Стороженко) і підступив до мене... Це не той уже був дід... Здавалось, це приплентач з того світу прийшов на землю оповідати те, чого ще люди не знають... Молять Бога (шепотів дід), щоб він оборонив люд від огня, меча, потопу, голоду, трусу і хвороби... Зложи докупи все те лихо, і вийде з нього одна тільки козача сльоза... Важка вона, не легко її зворушити, а як же видавлять її з ока, то горе і людові, і краєві, і годині!... Викочувалась вона не раз на Україні... То гуляла скажена наша недоля. То вихопиться вона полум'ям,... то хлине кривавою хвилею. Відкіль же береться те полум'я, та кров? З козачої сльози! Прийде час і вона знов наробить великого лиха, коли розворушать її необачні, задасть знову такий бенкет, що аж небу буде душно. Да будеть же той проклят од Бога і людей, хто розворушить ту сльозу і видавить її з ока"... Як той дід запорожець, так і Шевченко бачив той бенкет у блискавках з очей свого діда гайдамаки, передбачав, що знов прийде такий бенкет, ще страшніший, проти нових недолюдків, які витиснуть козацьку сльозу, за яку "проклянуться на віки своїми синами".
Порівняймо всі прикмети Шевченкового духа, його віру незрушиму, його невгнуті переконання, його горіюче до всього високого серце, його "любов одну" — до величного, його незламну жодною силою героїчну волю, його ненависть до всього низького, крутійського, лакейсько-плебейського, ненависть до зла, його безкомпромісовість і відвагу, — а побачимо, що був він костю від кості і кров'ю від крови того лицарства козацького, якого духом дихав він, якого ідейну славну спадщину він "онукам тепер розказав", з її містикою, незрозумілою матеріалістам нашого віку, але такою близькою, глибокою і чарівною у самого поета: з "сторожею з того світу", з її небесним патроном, зі знаками на небі і на землі в переддень "страшного судилища", коли все довкола "зареве та загуде", коли нове лицарство "розтрощить трон" ідолища звироднілого віку.
Побіжний хоч би перегляд літератури славної давнини козацької вкаже нам, що та незрима сила духа, яка окрилила огненне слово Шевченка, була тим самим джерелом, з якого черпала свою мудрість та давнина. Коли Шевченко проводив огненну черту між своїми Гордієнками, Мазепами з одного боку, а Кочубеями-Ногаями з другого, коли виповідав дружбу й не хотів більше бачитися з Чужбинським, який як нині Сосюра й Тичина виписував хвалу на честь московської армії, — як то пригадує поука Степана Яворського! — "что тобі пользуєт дружество по плоті в тім, гже єсть враг твой по духу"! Або: люблячи ближнього, — "возненавидь його злонравіе і зловіріе"! І коли Шевченко напоминав розледачених земляків, що як погине лицарство України, то й гречкосії "не вернуться на волю, будуть орати та орючи долю проклинати", то як це знов нагадує слова Хмельницького в драмі гетьманських часів: "єсли нас (козаків) одоліють, то і вас всіх малоросіянів огнем і мечем повоюють" "і в рабську облекуть одежу". Або коли Шевченко бачив містичний зв'язок між пертурбаціями в природі й народженням Гонти, — то як це нагадує безчисленні перекази й легенди народні, коли то, наприклад, при народженні Гладкого... "Видко десь такий лицар вродився, що вся земля затрусилась".
Таке було духовне обличчя Шевченка, типового представника козацької касти старої України. "Замки в повітрі" — безглуздя в очах сліпого матеріаліста, — це ж були для Шевченка тою праідеєю всякого творця, що прагне свій задум втілити — в ясно окресленій формі — в житті, в реальнім світі, і вірить у це; задум, від якого його не відверне жодна сила, жодний сумнів. Його "любов одна", до одного, не до Бога і мамони водночас, — це ж було пристрасне бажання справжніх формотворців зреалізувати свою ідею... Це була нестримна воля поконати всі перешкоди до реалізації своєї укоханої мрії, — "за неї душу погубити", хоч "доведеться розп'ястись", або вжити "героїчних ліків", діяти "рішучим ударом обуха"... Це було щось цілковито протилежне психіці тих, кого звав "лакейськими душами", вічно хитливими думкою, роздвоєними в своїй любові, крутіями і "лизоблюдами" в своїй схорілій волі. Таким був він духом і таким було козацтво, яке виворожив з могил перед уявою тих, що мали очі, щоб бачити.
Була це каста лицарства, яке не давало ні обдурити свого розуму, ні розхлябати свого героїчного великого почуття, ні зломити своєї волі.
Це воскресле козацтво — в пророчій уяві Шевченка — мало виконати велику місію визволити Україну від нового "ідолища", нового "змія", нової орди варварів, яка прийшла знищити нас. Цю нову орду він бачив у Московщині та в її попихачах.
Цих орд багато пересувалося по наших землях, кожна вибирала собі її як "землю обітовану" — обри, гуни, половці "погані половчани", печеніги, потім "опанував Запоріжжя поганий татарин", потім прийшла доба, коли — як у "Гайдамаках" — новий поганець "над козаком коверзував", нарешті — орда москалів, які — "що зустріли, усе очухрали".
Такою ордою була й Хозарія, етнографічно мішанина тюрків, монголів і жидів, яка прийняла у VIII в. юдейську віру, мала юдейського кагана і пустошила Україну, "Многі лиха чинили хозари хитрощами", золотом "люд чорний за собою тягли, киянам на біду і князям у противенство роблячи". А чинили то "волхованієм, Руси загибель приносяще, а їм достаток". Ті "чорні волхователі грамоту мали, у ній же списано було про правду хозаринів, же кончаниє їм од русичів прийде, од кагана з варязької крови і з серцем русича." І ця грамота "була умкнута русичами". А коли князь Святослав збурив ханство хозарське, то — за радою своїх волхвів — ту грамоту "було закопано у землю київську в наущеніє часам прийдешнім".
Ще страшнішою — перед татарами — була орда суздальська (звідки вийшла орда московська). В 1169 р. Андрій суздальський погромив Київ, воюючи московсько-большевицьким звичаєм: "простим людям ворогом було приобіцяно добра дружинників віддати, а у Києві боярські добра грабувати без кари і одвіта". Рішено було теж суздальцями "всі святости од киян одлучити, оставити їх без духовного заступництва". Князь київський Мстислав, хоч "воювати заходився і під поганих суздальців коритися не мислив", кажучи, що "коли без ратного діла підемо під поганого ворога, нігди його ярма не позбудемося, а бича закоштуємо до смерти і оплюгавлення диявольського од їх нечисти нам не змити", та все ж перемогла тоді суздальська орда (хоч не на довго), тим ще "багато сулили людові ворожі звабителі", які "лакомили червінцями і обіцянками милостей великих за теє, щоби кияни за мир з княжим Суздалем обстоювали, а не за брань з ним", зачаровуючи люд "яко гади птаство", — як розповідається про це в легендах наших.
Московську силу уявляв собі Шевченко як силу зовсім Україні чужу. Це була "чужина", яку заселяли "чужі люди". Всупереч соціалістичному "вірую", не відчував жодних братерських почувань до "простого народу" московського. Переїжджаючи Есманську "границю", нотує вражіння так знайомі кожному українцеві, який цю границю минав. Повна зміна декорації — в природі, в рослиннім царстві, в будові хат, ноші, в мові, в обличчях — "все зовсім інакше", якихось двадцять верстов і "ви вже чуєтеся ніби в іншій атмосфері".
Царство московське і народ уважає за орду, одну з тих орд — татарську, печенізьку, хозарську — які звалювалися протягом віків, щоб нищити Україну. В Щоденнику, в "Кобзарі", в листах, в новелах, всюди стрічаємося у Шевченка з цим окресленням — "орда" на означення Московщини як держави і як народу. Коли московські драгуни приходять на Україну — то це "татари наступають" або "немов орда з Мамаєм суне". Москалі — це "орда, варвари". То є знов образом Москви для нього "велит-яструб хижак" або "ненажерлива несита бестія". Куліш свідчить, що Шевченко "робив з братчиків людей, що ненавиділи москалів", не лиш царський режим, не лиш панів московських, а москалів-націю. Москва — була для нього "караван-сарай", все в ній було "дико, по татарськи дико". Петербург для нього — "проклятущий Пітер", — "чортове болото". Московська мова — "черства кацапська мова", якій протиставляє "людську мову" своєї нації. Деінде знову зве Москву — "п'яною непотрібницею". Як свідчили братчики Кирило-мефодіївські, Шевченко "уважав москалів за народ неотесаний, нездібний до нічого високого; про кацапів було у Шевченка багато сарказмів, анекдотів і приказок. До ідеї поєднання з Московщиною ставився задирливо і нетолерантно." Як бачимо, нічого з "старшобратньої" філософії! Нічого з драгоманівського, демократичного і соціалістичного, москвофільського шаблону! Навпаки! — все тхне "шовінізмом" і навіть "фашизмом"!
Різко негативно ставився Шевченко й до культури московського народу. І то не лиш до офіційної культури царської імперії, а й до тої, яка як "нова, ліберальна Росія" — вже промощувала собі дорогу за режиму самодержавства. Божків нової літератури московської не визнавав він: ні А. Пушкіна, ні Нєкрасова, ні Бєлінского. Не думав, щоб культура робила москаля іншим. Серед вояків спостерігав, що "письменний москаль піяк і злодій". Різко негативно відносився буквально до всіх станів московського народу — і до "царят і до старчат". Дворянська верхівка, ніби то правляча каста імперії — це були в його очах ті "блюдолизи" і "лакеї в золотій оздобі", "раби з кокардою на лобі", позбавлені і особистої, і станової чести двораки, куртизани, яких комічну отару (на згірщення М. Драгоманова) вивів у "Сні". Клуби наприклад — завважує він — "у європейців (за яких москалів не уважав) мають важне політичне значіння, а в московського дворянства це просто вечорниці, карти, попоїсти, випити і обсмарувати один одного" — така атмосфера московських клубів, яким радив позичити собі для них якусь китайську назву, або московську — "посідєлкі". Інші московські стани не різняться від "пєрвєнствующаго сословія": "офіцер — вольтеріанець, а купець — старовір, а в дійсності те саме — з виховання рідні брати — московські "дворніки" — "брехуни і обманці". Представники простого народу — з ними жив у касарні — обурюють його своєю некультурністю (за це накидався на Шевченка патріот Московщини і звеличник московської культури на Україні М. Драгоманов). Та рівняючи москаля-офіцера з москалем-старовіром, виявив Шевченко незвичайну проникливість: у вищому і нижчому класах Московщини бачив він "те саме", "рідних братів" душею, так само як у новій течії "вольтеріанства" московського — "те саме" давне "старовірство". Все це було для нього "суздальщина". Не інакше ставився він і до "розкольників". Про них писав, що він "не знав брудніших і дикіших людей від них; їх найближчі сусіди, степові дикуни киргизи тисячу разів людяніші від них".
Спостерігає, що москалеві бракує всякого естетичного нахилу: його московське оточення на засланню — "воліє куряву і сморід задухи в твердині, ніж прохолоду, квіти і зелень в саді". В московськім народі — "велика нехіть до зелені і до природи". Московське село — це "купа бельок і вічний бруд". Завважує Шевченко й "жидівську рису у москаля — без віна і полюбити не може". Щось не європейське, а монгольське чи татарське чи китайське бачить він в архітектурі Московщини, особливо в її церквах. "Сухарева вежа в Москві — рідна сестра вежі Сумбека в Казані". В Москві — "все дико, по татарськи дико". Бачить архиєрейський будинок у Нижньому Новгороді і нотує: "касарня... всюди пусто, нудно, фізична гниль і моральний застій відбивається на всьому"... В архиєрейській службі московській — "від обстанови і декорацій війнуло на мене чимось тибетським. І на цій ляльковій комедії читають Євангеліє... Яка суперечність!" І ще — "храм Спаса, а головно бані виїмково погані... Будівля неначе груба купчиха"... Бачить альбом — "суздальські види міст і будівель, які ображають мистецтво". В Ермітажі в Петербурзі "пишноти багато, а краси мало"... Ось "велике свято в християнському світі", а з цього приводу — величезна пиятика" парафіян. І нотує: "забрукали найсвятішу правду", лжевчителі "поклони (віддають) огидним суздальським ідолам і влаштовують найогидніші вакханалії".
В Москві, нічне кремлівське свято. Старовірська врочистість, вражіння ніякого. "Світла мало, дзвонення багато, хресний хід, ніби просто вяземський медяник несеться в товпі, гармонії нема зовсім, естетичного ані тіні — доки ще справлятимуть цю японську комедію?" У Нижньому Новгороді — "п'яні попи", увійшов до церкви св. Георгія. На величезній площі образ якогось опудала — "індуський Ману або Вешад заблукався до християнського храму". Перед ними кланяються, — обурюється поет, — хіба "лицеміри й ідолопоклонці. Мільйони безглуздих, зіпсутих ідолопоклонців. Де ж християни? Де безплотна ідея добра і чистоти? У мене не стало духу перехреститися". Лише на вулиці — "свобідно зідхнув і перехрестився".
Цю некультурність москаля бачив Шевченко також у московському театрі. Йому і многим артистам того театру закидає він "ярмарковий" стиль, виставлення "балаганної дряні". А у народа в московських трактирах (місто Самара) — лиш "вступиш на сходи", зараз відчуваєш — "здєсь русскій дух, цебто пахне лоєм, спалениною і всяким можливим паскудством". І навіть — у своїй мандрівці по Московщині — не знаходить він "між жінками жодної не то гарної, але можливої для ока".
Все в московській орді, в імперії московській — її культура, товариська й мистецька, її література, побут її людности, її політичний лад, її архітектура, її мораль, естетика, її шаманська релігія, її лад політичний з її деспотами на троні, з "кабанами годованими", або "лакеями в золотій оздобі", що цей трон як "еліта" правляча окружали, з її рабами — підданими, темними, забріханими і такими ж азіатами психічно як їх володарі, освічені ,,вольтеріанці", що психічно лишилися старомосковськими "старовірами", — все це разило Шевченка і відпихало від Москви, як від азіатської орди, яка на зміну всіх, що перед тим заливали Україну, звалилася на останню; як від орди, з якою боротися і яку знищити проголошував він як основне завдання воскреслої козацької України. Так, як в промовах Мазепи чи Полуботка, які мали Московщину не за "християнську монархію", а за "азіатську тиранію.84) "Опанувати", "запанувати", взяти в неволю — захопити владу в чужій країні — ось що за Шевченком, було першою метою тих "поганців" на Україні. Головно загарбати нашу землю, щоб сиділи ми вже "на нашій не своїй землі", під кермою москаля та тих його "байстрюків", що "на Україні сараною сіли"; коли на Січі мудрий німець картопельку садить", а Москвою "степи запродані жидові, німоті" і "над дітьми козацькими поганці панують". Дальше — уярмлення народу, людей — "сини мої на чужині, на чужій роботі". Нищиться віра... Коли за Польщі — "виростали нехрещені козацькії діти, кохалися невінчані, без попа ховали, запродана (була) жидам віра, в церкву не пускали"; коли — як "опанував Запоріжжя татарин поганий" — так "не зволив церкву будувати", то москалі просто зруйнували запорізьку церкву й ограбували, а нині те саме десятки літ роблять леніни, троцькі, сталіни, хрущови і кагановичі. Тоді "зацькували сердешну волю" підбитих народів, коли то "від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало", так і тепер — лише як у "Сні" — "верещать Ура" чужому деспотові на його приказ. Ще останній крок — обернути людей загарбаної країни в послушну худобу, в гелотів, над кожним з яких всякий поганець смів "коверзувати", прозиваючи "хамовим сином" (як у "Гайдамаках") або "мошенніками дармоїдами" і "плутами" тих, які (як лірники з "Великого Льоху") важилися славити героїв нації, що в очах займанців та їх попихачів були теж "мошенники", "розбійники і вори" (або по модерному) — "шовіністи", "ксенофоби", "антисеміти" і т. п. Збезчестити "лицарських синів", осміяти найшляхетніші традиції України, її героїв і вождів, її віру, а народ обернути в рабів як "унтерменшів", обернути в рабів і попихачів "вищої раси" займанця — ось була мета тої орди московської, яка — за виразом Шевченка — мов сарана обсіла Україну, і з якою закликав він боротися на життя і смерть.
Панування тої орди уявляв собі Шевченко так самісінько, як воно відбувається й за наших часів, лише тепер жорстокіше і ще страшніше. А в пророчих видивах він закликав до знищення, не лиш сучасної йому орди московської, але й у її теперішній формі, у формі "нової Росії". Та "нова" Московщина мерехтіла в його уяві в різних формах, які — тоді в зародку і для многих незримі — вже відкривали йому своє чортівське обличчя. То в образі "царя-агронома" (як Хрущова), який не лиш всю політичну, але й всю економічну силу імперії в своїй жмені тримає, жадаючи, щоб люди йому "за сонце платили", "не крали води в річці" й "піску не орали" й безплідні пустині переміняли в цвітучий рай... То в образі лютого звіря, "кесаря-людоїда" (якого образ між іншим привиджувався й Лєрмонтову) в формі "грядучого тирана", "кесаря", — який наказує себе звати "преподобним" і віддавати собі божеську шану, як "лютий Нерон", або Сталін... То в формі нового большевицького московського Джінгіз-Хана, що захоче "весь світ полонити", "світ весь загарбати" або "край світа зазирає чи нема країни щоб загарбать"... (бо білий царат ще не мріяв про "весь світ"). То в новій оприччині нового царя з дияволовими смолоскипами "современних вогнів" апокаліптичної доби, з гаслом — "немає Бога, тільки я", прозираючи вже сто літ тому, що московське "православіє — головний вузол старої московської політики держиться лише на волоску "перед тріумфом нової релігії — комунізму... То, нарешті, в образі Стєнькі Разіна, якого залюбки вважали за свого предтечу перші нігілісти, а якого — слухаючи про нього в переїзді Волгою, — малював у своїй уяві Шевченко як "комуніста" і як щось середнє між царським фаворитом і тираном Біроном і нічним розбишакою. Так уявляв собі Шевченко вже тоді комунізм московський.79)
"Весь світ полонити"... Це була та ідея месіанства московського народу, перед якою схиляли голову "прогресисти" і соціалісти наші, але яку з гнівом і глумом, як огидну маску, зривав Шевченко з обличчя Москви. Ідея — перш знана під гаслом "3-го Риму", а тепер — вищости "старшобратньої" раси московських "іберменшів", так знане нам безмірне і глупо-цинічне чванство всім своїм і брутальне накидування цього огидного "свого" всім іншим народам. На першому плані в цім джінгіз-ханськім месіанстві москаля — завважує Шевченко, стоїть завше "Ми", ми — наша орда! "Ми" — "на те письменні ми, читаєм Божії глаголи... До нас в науку! Ми навчимо! Ми настоящі християни... Сам Бог у нас... Якби ви з нами подружились, багато б дечого навчились... У нас — чого то ми не вмієм!... Крий нас Боже, щоб крадене перекупить, як ті жиди, ми по закону! Ми просвітились"... Та ще хочем "других просвітити", сонце правди показати, сліпим. Все покажем. "Ви ще темні, догматами не просвіщені, у нас навчіться!" "Лиш дайте себе в руки взяти", бо все ваше, і земля і люди, — "все то те, таки й було наше... Ми тільки наймали татарам на пашу та полякам" і Україну, і всі інші землі...
Ця геніальна філіппіка Кобзаря проти цинічної бундючности Москви, шістдесят літ перед народженням большевизму — виглядає як блискуча пародія на чванькувате самохвальство нових босяцьких кесарів червоної московської орди наших днів. Є тут і большевицьке "ми все вміємо"! "Ми навчимо!" Ми ідемо просвіщати других! Показувати "сонце" комунізму і московського месіанства! У нас лиш світить сонце! Ви ще ходите у тьмі без нас! У нас — правдиві догмати — мішанина з старомосковської брехні про Москву третій Рим з "старшобратнім" комунізмом Сталіна. У нас можна лише навчитися! Лише подружіться з нами, цебто "дайте себе в руки взяти"... І навіть блюзнірська заява, що "сам Бог у нас"! — як вона нагадує таку ж блюзнірську заяву потрясаючого лаптьом Хрущова перед представниками Заходу, — що "коли є Бог, то Він напевно є з нами!" Є тут і визволення народів, бо "ми" є теж і визволителі! Лиш тільки з "нами" зробіть "дружбу" ("подружітесь") і зразу вам заціпить уста — тоді "на всіх язиках" "від молдованина до фіна" — мовчатимете... Чому? Бо будете —"благоденствувать" у новім раю... Чи не є це відповідь всіх червоних тиранів Кремля на питання, чому в них нема опозиції, нема страйків робітничих, нема критики уряду? Відповідь проста — "благоденствують", то чого ж їм бунтуватись? А між собою, коли комусь з тої орди вдасться одурити чужинця, —то — між собою — вони теж звеличують своє "ми", свій національний, ординський кагал: "ай да наші! Каво не надуют"!
Дві сторони цього месіанства московської орди! Одна — "зацькувати сердешну волю", "весь світ полонити" під своє панування, під панування "вибраного народу", "рвати-гризти" тіло поконаної нації, щоб "аж пекло злякалось", зробити підбиті народи рабами, бо — "сам Бог у нас!" (пор. промову Йогошуї Навина (гл. IX) до підбитих народів: "оце ж ви будете раби проклятущі і ніхто з вас не вийде на волю, будете дроворубами та водоносами для дому Бога мого"). Друга сторона московського месіанства — це його "догмати": "просвітити", показати їм своє "сонце правди", яке світить лише з Москви... І були ці "догмати" тими, з яких глузував "єретик" Шевченко, але за якими ішли цілі покоління "прогресивного" (і атеїстичного) українства аж до наших днів.*)
*) Друга месіанська ідея, особливо по 1-й війні зактуалізована, починає виступати одверто по 2-ій війні. Є це ідея, виросла з сіонізму. Не виключене, що між цією ідеєю та ідеєю московського "3-го Риму" дійде до конфлікту, але наразі вона виступає як симпатик московського (в його останній большевицькій формі) месіанства. Може це пояснюється подібністю обох рас — носіїв тих ідей. Є бо це раси азійського, не європейського походження етнічного, всією культурою ворожі окцидентальній християнській цивілізації, а особливо чисто окцидентальній ідеї лицарства. Шевченко до одної і другої ставився неприхильно. Про одних вже сказано, але про других наш поет, як і про москалів, висловлюється як про плем'я матеріалістичної психіки. Вже згадав я вираз Шевченка — "спільна риса в характері москалів з жидами: без віна не полюбить". Далі в "Гайдамаках" Лейба ставляє аксіому — "гроші мур ламають" Варіанти цієї аксіоми знайдуться в багатьох віршах "Кобзаря" ("чортова кишеня", "бариші" і пр.). Їх відношення до чужих націй видно з 2-го розділу "Гайдамаків" і з многих виразів Шевченка: згідно з історичною правдою, він уважав, що вони лише були помічною силою кожного окупанта України — і за Польщі, і за Московщини. Уважали себе вони — і одні, і другі — за "вибраний нарід", за "іберменшів", що мали володіти українськими "унтерменшами", звідси ті з нашої нації, які не хотіли бути "хамовими синами" (як вже згадав) деградувалися до верстви "бандитів", "розбійників-ворів", "Юд" (як Мазепа у Пушкіна), "погромщиків" і т. п. за те, що не хотіли терпіти чужих панів на своїй землі.
Переконання їх у своїй вищості "іберменшів" не є моя фантазія, вони самі ту теорію висувають. Про москалів вже сказано. Про других порівняй у часописі наших Ярем статтю Е. Райса, де він твердить, що "близька загибель Заходу", що "Україна повинна орієнтуватися на Схід", над Заходом "має Ізраїль величезну перевагу духовної сили", рекомендує Заходові "поворот (!) до Ізраїля», який нібито має бути "власним корінням" Заходу. Ізраїль "стає синтетичним центром" західного світу, Ізраїль став носієм "активної боротьби ідей свободи і демократії, властивих Заходові". Говорить автор, що "ізраїльський світовий центр" мав би "гнучкість для включення незчисленної кількости найрізніших народів"...
Все це очевидно безмірно претензіональна, чисто гітлерівська мегаломанія нової раси "іберменшів", які мають своїм пануванням і "фюрерством" ощасливити світ. Але ця претензія існує і з нею всім прихильникам свободи і християнської західної цивілізації очевидно доведеться боротися. Тим більше, що автор, говорячи про нібито "банкротство західного християнського світу", називає його європейським "християнським світом" — в знаках наведення і радить "завтрашній" Україні — конче харківській — виректися нашого Києва з Лаврою і її традиціями і "покласти свій наголос на близькість до Азії..." Отже відійти від християнської Європи, змобілізувати проти неї Азію і, нарешті, визнати "ізраїльський світовий центр"... або московський. Україна як lebensraum для них, мегаломанська претензійність, без усяких даних на те. Бо трудно припускати, щоб до такої місії доросла невеличка чужа Україні вірою спільнота, яка видала з себе Карла Маркса, Фройда, Кагановича, Хатаєвича, Бронштейна - Троцького, Белу Куна, Фукса, Розенбергів, Шварцбарта, Пікасо, Сартра і т. п. І всю цю фюрерську фантазію друкує з признанням "демократичний" часопис українських Ярем ("Сучасність"), який в той же час очорнює український націоналізм і ганьбить всякого, хто сміє говорити про старокиївську містику, про "місто премудрости Божої" — старий Київ... Знав Шевченко що говорив про "ненароджених", коли заповідав опріч нового Гонти, прихід другого Івана, що буде "катам помагати".
Цей наведений голос ізраїльського месіаніста не є відокремлений. В жидівсько-російськім часописі "Новоє Русское Слово" (6. IX. 1960 р.), в статті Ю. Марголіна "Тель-Авівскій Блокнот", дивується автор скептикам, "занепокоєним", чому "маленька країна" (Ізраїль), замість власними справами займатися, виступає на міжнародній арені як дорадник і опікун народів? Держава Ізраїль існує "без году нєдєля", а вже скликає народи і хоче повчати їх і наказувати їм. Що за дивний народ з його упертим і дивацьким переконанням, що з Сіону вийде Правда ("Ученіє"). Але автор не поділяє стану "занепокоєних" скептиків і уважає, що Ізраїль на правильнім шляху; що він мусить "взяти на себе місію, яка дістане міжнародну апробату"... Місія — як у Райса — вести, бути "фюрером" народів...
В однім старім українськім "Вертепі" виведений жид, який заявляє, що "вже скоро отой цар прийде, навколо нас обійде; скаже пак-так — цесниє явреї, я месія не ваш! Тепер я цар і світ увесь наш!" ("Український Голос", Вінніпег, лютий 1951).. Чи це передчуття "старшобратньої" теорії Райса і Марголіна?
Месіанство орди московської — мало для Шевченка ще страшніше значіння. Сучасна йому форма політична тої орди, мала вигляд, убрання християнської, хоч і добачав вже поет в тім антихристиянський світ, і в церковності московській, і в фарисействі московського цезаропапізму, коли все там було: "храми, каплиці і ікони", і перед образом Христа — "неутомнії поклони за кражу, за війну, за кров", молитви — коли "братню кров пролити просять", коли найогидніші злочинці в імперії віддавалися під покров Богородиці, як бачив поет на московських образах... Але в примарі нового, майбутнього царату бачив він вже ясно обличчя диявола. В московських судах бачив він "трибунал самого Сатани, холодний, нелюдський"... Місійним завданням Московщини (бачив автор "Великого Льоху") — стане вже не лиш "весь світ загарбати", але й "скувати душу живу", натхнену людині Богом; в ній "світ Божий в пута закувати", обернути людину, позбавлену контакту з Вищою Силою, — в "пів-людину" як він казав... Бачив, що інспіраторками місійного походу нової імперії будуть диявольські сили (втілені в трьох воронах у "Великому Льоху") з їх протектором чортом, які все чортівське, все зло назвуть добром, а все добро злом... Бачив, як з царської імперії вилуплюється потвора нового звіря, з його бісами, які будуть щодня "Христа розпинати", які напустять "всі зла і всі муки" на нове лицарство України; потвора нового звіря, який не хоче допустити, щоб "пропало все наше", все чортівське на землі. Не лише проти "чорного орла" царату кликав Шевченко до боротьби живих, але й ненароджених проти сили антихриста, якого скору з'яву на Україні і в світі прозирав своїм душевним оком. Недурно тільки його перша, московська, "ворона" бачить як "по воді іде чорт", а сама відлітає до своєї домівки — до пекла ("в самий ад").
З того, що нам дав Шевченко, видно, як добре він знав, що "лжеапостоли приймають вигляд апостолів Христових", що іноді сам Сатана приймає вигляд ангела світа, і слуги його приймають вигляд слуг правди" 80), які — "все наше" — чортівське, називають "добрим". І навпаки, орден лицарства Запорозького з-під знаку меча і хреста — називають "Січчю біснуватою". Ось чому висланці диявола з подивом дивляться на москалів, бо "що москалі з козаками діють", того й вони самі, хоч "люті", а все таки "того не розуміють".
Як з цитованих вище виразів Шевченка видно, — всі вартості в устах московських антихристів взагалі дістають протилежний брехливий вигляд. Замість знаку плюса — ставлять знак мінуса і навпаки. Чужу націю "взяти в руки" — це у них зветься "подружитись"... Те, що чинять по садистичній примсі — кажуть, що чинять "по закону"... Свої темні "догмати" — звуть "світлом"... Чужу землю — називають своєю ("все то й було наше")...
Про цинічне спотворення християнства, — засобу експансії своєї орди, кажуть що його протегує "сам Бог"... Мовчанку закутих у кайдани націй з затуленими устами звуть "благоденствієм", а їх всякий опір насильству — "розбійництвом", "плутовством"... "Святого лицаря" — звуть "юродивим"... Все чуже — "ваше" зараз проголошують "своїм" — "нашим"... Візіоновані Шевченком "грядучі тирани" московські — передбачає поет — "указ надрукують: "і ви — наші, і все наше, і гоже й негоже". А коли "в хаті нічого вже взяти", то будуть "древности" шукати в розритих могилах, щоб у коріні знищити історичну традицію України... Всю героїку України паплюжать "бандитизмом" (як нині). Як про неї почують — "поглузують, покепкують та й кинуть під лаву"... Схочуть "розказати по нашому", по московськи, про нашу історію і про козацтво (так, як тепер). А замість згадувати давню славу — наказують писати "про Матрьошу, про Парашу" (як нині про "героїчних" совєтських доярок або "будівничих" московського соціалізму) або про "султан, шпори", а нині про "героїчну" армію московського Джінгіз-Хана... Нашу правду — охрестили брехнею, свою брехню — правдою, як ті "ворони"!
Обман, брехня, лож — це одна з суттєвих прикмет антихриста, який має їх три головні, три обличчя диявола: замість правди — брехню, фальшиву мудрість; замість любови до високого — злобу до нього і нахил до всього підлого, низького, нікчемного, плотського, земного; замість творчої волі, — стерильність, безплідність, дух руйнації, насамперед людської душі, а потім — тіла і взагалі видимого світу. Шевченко передбачав прихід цих слуг антихристів (їх імена в нашу добу — Ленін і Маркс), в образі московської тиранії та її попихачів на Заході, що заходяться "весь світ загарбати" видимий, а невидимий "світ Божий" душі — "в пута закувати", щоб "в руки взяти" всю людськість; щоб "просвітити" своїми новими "догматами", збаламутити розум людей — щоб повірили в їх брехню — брехню СССР, де все брехня — і "союз", і "соціалізм'', і "республіки", або нова Вавилонська вежа — ООН, де теж все брехня, бо там численні нації не мають своїх представників взагалі, або їх репрезентують агенти нації-гнобителя, де немає "об'єднання" націй, а навпаки — повне роз'єднання і навіть війна між ними... Шевченко передбачав брехню "демократів", якою називають лише такі політичні режими, що співчувають московській тиранії, або навіть їй допомагають... Шевченко передбачав брехню "світового уряду", що є маскою для планованого і СССР і однозвучною з ним західною мафією світової тиранії того чи другого "вибраного народу" над мільйонами уярмлених "унтерменшів" на руїнах християнської цивілізації, передбачав, що ті темні сили Москви та її слуг, збаламутивши розум, старатимуться спідлити людське серце грошем, підкупом, мамоною, бо "гроші мур ламають", (як каже Лейба в "Гайдамаках") — щоб виреклося воно героїки, високих ідеалів, Бога, вітчизни, чести. А там, де не поможуть золото і ошуканство, збаламучення розуму і спідлення серця — там піде насильство, стероризування волі ("всі зла, всі муки").
Цю процедуру і ці "чуда антихриста" в зародку бачив Шевченко. Бачив у проповіді безбожництва ("немає Бога"), у фальшивих "догматах" тих "современних вогнів з чужого поля", в формі фальшивого "братерства братнього" і слов'янофільства, в дурисвітстві "вільнодумців", що візьмуться "повести за віком" облуди Україну і світ, у спокусі "золота", нарешті — в "злах і муках" висланців диявола у "Великім Льоху"...