ДВІ РЕВОЛЮЦІЇ
Зміст:
Фундаментальна праця класика української правої думки Ярослава Стецька була і залишається дороговказом для українських націоналістів сьогодення.
Нерідко особи, не знайомі з цією працею або відверто налаштовані на саботування правої ідеї, висловлюють думку про те, що ця праця є ледь не маніфестом «демократичного націоналізму». Насправді ж ситуація є діаметрально протилежною. Класична праця ідеолога та героя України є попередженням проти недооцінки внутрішньополітичного фактору державницькими силами та, передусім, загрози лівацтва в псевдонаціональних шатах.
Для українських націоналістів сучасності, державницька ідея визначає соціальну так само, як Дух надає сакральності та сенсу існування матеріальному тілу. Саме так варто розуміти гармонію соціального та національного в цій праці.
Це не означає того, що ми повинні забувати про важливість соціального фактору, власне, це і є першорядною темою праці Стецька. Але ми повинні розуміти соціальність по-правому.
Ось як розуміє Хмельниччину, що надихає нас, Ярослав Стецько:
«Богдан унеможливив ворогам вбивати клин поміж «черню» і Українською провідною верствою, поміж соціальним і державним, бо він вмів спрямовувати в одне русло обидві рушійні сили Визвольного руху. Незаперечний факт, що соціальний момент співвирішальний у Національно-визвольному русі. Після Богдана прийшов знову роздор, Москва почала оперувати, як завжди, соціальною демагогією з допомогою наших «татарських людей», а з другого боку керівна верства, що шукала союзника назовні – в Польщі або Москві. Таким чином ворогові вдалося роз’єднати непереможний Український народ, народ Богуна, Сірка, народ козацького рицарства».
Лише органічна єдність Нації врятує та приведе до перемоги українців. Але ця єдність не має нічого спільного з примарним «демократизмом» адептів антиєвропейських та, відповідно, антиукраїнських побрехеньок про «свободу, рівність та братерство». Ні, істинна українська соціальність є єдністю організму, де заклики до «рівності та демократії» (читай компромісу олігархів та зденаціоналізованого натовпу) сприймаються як прояв хвороби. Істинна українська соціальність передбачає чітке виконання кожним органом національного організму своєї функції подібно до того, як її виконують органи тіла.
З іншого боку, наш аристократизм не може поєднуватися з презирством до мас або тим більше протиставляти їх природній еліті. Це значно менша загроза, ніж лівацтво, але її теж не варто недооцінювати. Позиція еліти, що протиставляє себе народові, серцем та мозком якого вона є, абсолютно неадекватна і самогубна. Вона веде її до деградації, та, врешті-решт, до самознищення.
«Наша революція – загальна революція всього життя. Життя – це єдність всіх переживань. Національне і соціальне – дві сторінки одної медалі, одного життя. Носієм нашої революції є Народні маси, тому тим більше немає мови про однобічність Української революції. І як зберігачем Національної ідеї є сьогодні Народ, що в своїй масі став героєм, і символізує Націю (себто єдність мертвих, живих і ненароджених), так тим самими соціальний аспект революції – невідривна частина цілого. Сукупність усіх життєвих потреб Народних мас мусить бути вирішена. Без Національної та соціальної революції немає Українського визволення. Хто це відкидає, ставить на інтервенцію. Треба вже нарешті не допустити троянського коня чужої соціальної демагогії, що завжди валила зсередини Українську державу чи боротьбу за її відновлення. В усіх етапах Української Національної революції вже відразу, в перший момент, учасником буде весь Народ. І найважливіше те, щоб якнайбільше скріпити динамічну силу народу, що бореться».
У цих величних словах Ярослав Стецько не тільки підсумовує соціальний та національний ідеал нашої боротьби, а й розкриває глибше розуміння націоналізму як метафори та сутності Життя, відвічної стихії, що протиставляється лівацьким космополітичним силам смерті та розкладу. (Джерело)