СТРАТЕГ НАЦІЇ
З ім’ям Степана Бандери, нерозривно пов’язаний національно-визвольний рух українського народу у XX столітті за свободу і незалежність.
Прізвище Бандери стало символом українських національно-визвольних сил – Організації Українських Націоналістів, воїнів Української Повстанської Армії, усіх патріотів-борців і чесних людей, які боролись зі зброєю в руках за державність нації та карались у в’язницях і концтаборах ворожих окупаційних режимів.
Бо ж недурно мені говорили селяни на Україні, коли ще німці перший раз арештували Бандеру: “Мабуть пропала Україна, коли арештували Бандеру”.
Народився майбутній борець 1-го січня 1909 р. у підкарпатському селі Старий Угринів Калуського повіту Станиславівського воєводства (нині Івано-Франківської обл.) у родині греко-католицького священика Андрія Бандери, колишнього капелана Української Галицької Армії, постійно переслідуваного польською владою.
Отримавши з дому національно-патріотичне виховання, юнак став учнем української класичної гімназії у Стрию. На чотирнадцятому році життя поповнив лави молодіжної організації “Пласт”, а згодом – таємної революційно-виховної організації молоді, що у недалекому майбутньому дала кадри для Української Військової Організації.
Склавши успішно випускні іспити в гімназії, Степан Бандера у 1928-1933 рр. вчився на рільничому відділі Львівської політехніки, сподіваючись стати фаховим агрономом. Водночас як студент повністю поринув у вир підпільної революційної праці з різних ділянок пропаганди.
1929 року Бандера став членом новоствореної ОУН, яка своїми програмними завданнями прагнула визволення України з-під ярма більшовицької Росії (СРСР), Речі Посполитої, Румунії і Чехословаччини та проголошення Української Самостійної Соборної Держави.
Наприкінці 1932 р. Бандера – заступник крайового провідника ОУН, а згодом, у половині 1933 р. – провідник усієї ОУН на західноукраїнських землях, яка під час його керівництва вийшла за рамки замкнутої корпорації революціонерів і стала авангардом найширших народних мас, знаряддям активної підпільної боротьби у Західній Україні.
В історії поневоленої України 1932-1933 роки, як відомо, були періодом штучного голодомору. У відповідь на більшовицький терор Степан Бандера організував демонстративний замах на представника радянського консульства у Львові.
На протипольському боці став на чолі оборони українського шкільництва, якому загрожувало остаточне зникнення. За знущання над селянами в умовах польської пацифікації націоналісти убили міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава П’єрацького у червні 1934р. У відповідь польська влада організувала повальні арешти серед молодіжного активу ОУН. Схопивши Бандеру, польський суд судив його двічі: у січні 1934 і влітку 1936 рр., – й прирік на смертну кару із заміною на довічне ув’язнення. З тих пір у польських тюрмах Бандера карався понад п’ять років аж до розвалу Речі Посполитої 1939 року.
З розв’язанням німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. ОУН, захопивши владу у багатьох районах Західної України, 30 червня 1941 р. проголосила Акт відновлення української державності на Західноукраїнських землях. Укомплектовані соратниками Бандери похідні групи націоналістів понесли у центральні і східноукраїнські землі ідеї Акта 30 червня та Маніфесту ОУН пуд гаслом “Воля народам й людині”, чим викликали гостру реакцію німецьких окупантів. Гестапо приступило до негайних дій і засудило та розстріляло сотні провідних членів ОУН.
Бандеру арештували й вимагали відкликати Акт 30 червня 1941 р., але він категорично відмовився і за це був посаджений на півтора року в поліційну тюрму в Берліні, а потім у концтабори Саксенгаузена і Оранієнбурга, де перебував у суворій ізоляції до вересня 1944 р.
Розуміючи популярність Степана Бандери, гітлерівці намагались втягнути його в спільні військово-політичні акції, але Бандера залишався незламним. На той час у лісах Волині формувались сотні Української Повстанської Армії, а в Галичині – боївки Української Національної Самооборони, що починали зачіпні бої з окупантами.
У грудні 1944 р. провідника звільнили під домашній нагляд, але він утік і з новою енергією почав збирати розпорошені кадри ОУН на закордонні. Після закінчення війни очолив Закордонні Частини ОУН (ЗЧОУН) і на цьому посту залишався до своєї трагічної смерті 1959 р.
Бандера був не лише талановитим організатором і політиком, але й теоретиком визвольної боротьби. Український визвольний рух середини XX століття бачився йому у широкому фронті всіх поневолених Москвою народів з опорою на власні сили кожної нації.
Він мужньо стояв на позиціях двофронтової боротьби супроти нацистської Німеччини і більшовицької Росії, які нічим не відрізнялись між собою. Бандера “плекав культ збройної сили і мілітарний дух народу”, і всяка м’якотілість щодо ворога була для нього чужою. Ще у далекому 1936 р. на Варшавському процесі він кинув суддям гнівне: “Нас розсудить залізо і кров”.
У програмному “Слові до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” Бандера чітко з’ясовував зміст і характер ОУН: “Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Українську Самостійну Соборну Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціальну справедливість і справжнє народоправство”.
Степан Бандера наголошував на універсальності ідеї націоналізму для всіх націй і народностей світу. Як відомо, в УПА служили воїни і старшини з поневолених російським імперіалізмом народів: казахи, грузини, азербайджанці, білоруси. “Усі вони були великими політиками, – наголошував Провідник, – й воювали за вільний Казахстан, Азербайджан, Грузію, Білорусь (...) цим довершили великого діла: ідейну універсальність націоналізму перетворили в чинну систему революційно-визвольної співпраці.
“З етично-морального боку, – учив Степан Бандера, – всякий націоналізм повинен звільнитися від ідей чужоземного поневолення і нести моральну відповідальність за свою діяльність. Хіба мудрість: “Не бажай другому того, чого собі не бажаєш” не є найвищою моральною нормою для цілого людства, кожної нації, кожної людини і одночасно нормою здорового індивідуального націоналізму?”
Степан Бандера свою політичну діяльність успішно поєднував з християнською практикою. Особливо звертав увагу суспільства і революціонерів на становище Церкви у майбутній українській державі.
Про божевільні експерименти Москви над душею українця він писав, що “більшовицька інженерія в духовній ділянці натрапила в українського народу на такі первні душі, сила яких сягає далі, ніж життя і смерть”. Бандера закликав народ вірити в Бога, Спасителя, черпати з вічноживого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти.
“Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну вагу і головні зусилля довкола тих твердинь, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”.
Як особистість Степан Бандера був легкодоступний у спілкуванні. Чуйність, тактовність, розуміння особистих прикмет кожної людини – ось риси його шляхетної душі. В особистій кореспонденції до друзів і незнайомих, які зневірювались на чужині, він знаходив теплі і щирі слова підтримки: “Пишете, що зневірились у людях, – відповідав він адресату. – Таке буває! Але в кожній людині відшукуйте її шляхетні риси, відшукуйте у своїй особі, запитуйте себе наодинці: “Що доброго потрібно зробити людині? – і чиніть добро, а це Вам багато допоможе перебороти зневіру. Я не вірю, що кожна чесна людина є втіленням зла, а не добра. Я ніколи не вірив і не можу повірити, щоб національно свідомий українець свідомо заподіяв кривду іншому українцеві (..,). Я знаходив для себе розраду і підтримку у щирих молитвах, у яких просив Господа охоронити мою дружину і дітей, а це заспокоювало мою душу і сумління та запалювало мене вогнем надій і сподівань. Нехай Вам Бог допоможе у тяжкому і невідрадному житті на чужині...”.
Національний діяч стійко переносив утрату друзів-соратників, які гинули у боротьбі в Україні. Отримавши вістку про загибель Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, він у зверненні до “Друзів – українських націоналістів”, опублікованому у газеті “Сурма” за жовтень 1950 р., зголосив: “Наша віра не захиталась, хоча кров з серця вся спливає при одній думці, що Найбільшого, Найкращого в нашому русі вже немає”.
У кінці п’ятдесятих – на початку шістдесятих років XX століття Німеччиною, Польщею, Угорщиною прокотилися повстання і заворушення народних мас. В СРСР застрайкували політв’язні концтаборів, і вони вже перестали бути знаряддям страху серед людей.
Характеризуючи міжнародне становище, Бандера відзначав, що в радянській країні наступив психологічний злам, коли страх перед більшовицьким терором почав утрачати у народу паралізуючу силу.
У цей момент він націлював кадри до активізації та готовності вирушити в район безпосередніх дій. Такі групи, навіть малочисельні, можуть відіграти дуже важливу роль, коли вони дадуть революційному процесові влучні гасла, доцільний план і добру стратегію боротьби, – наголошував Провідник.
За рік до трагічної загибелі Степан Бандера підготував для вишкільних курсів ЗЧОУН велику працю під назвою “Перспективи української національно-визвольної революції”, в якій закликав актив не чекати на зміни міжнародної ситуації, а, навпаки, своєю працею впливати на її розвиток, зокрема в Україні. Українці в діаспорі справедливо оцінювали заслуги Бандери в боротьбі за добро нації й готові були поповнити лави бандерівського руху. Як справедливо зауважив Дмитро Донцов, Бандера став “символом боротьби на життя і смерть з захланним завойовником”.
Самозрозуміло, що більшовицька Москва доклала найбільше зусиль, щоб його фізично знищити. 15 жовтня 1959 р. у Мюнхені руками двадцятивосьмирічного українця з Галичини Богдана Сташинського було здійснено цей злочинний акт.
Смерть Степана Бандери, як Симона Петлюри в Парижі, Євгена Коновальця в Роттердамі, Романа Шухевича в Білогорщі, була важкою втратою, водночас і животворною, мобілізуючою й організуючою силою. Вона стала черговим кривавим етапом “на шляху до визволення України, на якому поклали свої голови Найкращі борці”.
Похорон Провідника ОУН у Мюнхені вилився у велику дорогу слави, хоч та дорога на цвинтар Вальдфрідгоф була зовсім короткою – всього 500 м. Учасники похорону виставили уздовж неї понад 250 вінків від міжнародних та різних націоналістичних організацій.
На жалобних стрічках виднілися написи від міст і країн усіх континентів, куди доля закинула українців: Австралії, Аргентини, Великої Британії, Канади, США. Але найдорожчим написом був лаконічний: “Від безіменних приятелів”. Ще були вінки з написами: “Для нашого українського друга”, “Незламному лицареві”, “Світочеві Духа”, “Великому Синові України” та сотні інших.
На смерть Провідника зі словами співчуття рідним, близьким і знайомим відгукнулись понад 900 часописів світу. Загибель Степана Бандери стала великою темою світової преси. Водночас у 800 церквах, каплицях і культурних установах української діаспори відбулися поминальні Служби Божі, панахиди і жалобні сходини.
Кожне сказане і написане про Бандеру у цей скорботний час слово коштовною мозаїкою окреслювало велику постать Провідника. Так, Генеральний Секретар Антибільшовицького Блоку народів, великий друг українців, грузин Ніко Накашідзе над гробом свого українського приятеля сказав: “Прийде колись той час, коли у відродженій, вільній і самостійній Україні бандуристи оспівуватимуть у піснях цих мужів, які здобули велич для своєї нації. Між цими мужами Степан Бандера займе своє почесне місце. Ми втратили Великого Провідника і Великого Друга спільної боротьби. Це не перший важкий удар долі в історії наших народів, що їх довелось витерпіти. Народ Степана Бандери житиме вічно й вічно буде живим серед нього його ім’я. Ми горді з того, що стояли разом з ним в одних лавах спільної боротьби”.
Підсумовуючи сказане у короткій публікації про Степана Бандеру, відзначимо його як прозорливого і досвідченого політичного керівника, людину, яка здатна була вирішувати стратегічні питання суспільної і політичної боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Своїм революційним життям, діяльністю і трагічною смертю Степан Бандера увійшов до пантеону Героїв України.
Для нас, українців, найбільшою гордістю буде те, коли усіх нас називатимуть бандерівцями, Бандерівці були революційним авангардом XX століття. Бандера у світі асоціювався з Україною. Говорити про Бандеру – це думати про Україну і навпаки. Хай же пам’ять про Степана Бандеру йде з роду в рід, а його життя і безкомпромісна боротьба за волю України служить прикладом для майбутніх поколінь.
Нестор МИЗАК
До 100-ліття від дня народження Провідника Степана Бандери
Джерело: український греко-католицький часопис “НОВА ЗОРЯ”, число 1-2 2009 р.Б.