XI. МІСТИКА ЛИЦАРСТВА ЗАПОРОЗЬКОГО
І ми перш осуворили твоє (Києве) кротке серце, зробили з тебе справжнього варяга,
потім одягли в броню міцну як Гориню багатиря і поставили на сторожі підбитого
племени і займанцями зганьбленої самим Богом заповідженої тобі святині.
Т. Шевченко
У "Великім Льоху", і в других поезіях, що були в зв'язку з думками тої "містерії", Шевченко виразно візіонував, якою стріне Україна той страшний день "останнього судилища" нашої доби. Зокрема — якою буде та "верхівка" нації тоді, коли з'явиться другий Гонта — "козак безверхий", що розтрощить великого ідола на нашій землі. "Верхівку" ту представлятимуть "сліпі, криві, горбаті", недоуми, "овечі натури", перевертні — як ті "лірники"; представлятимуть "людські шашелі", нарешті ті другі Івани, що підуть на послуги катові, інспірованому злою силою, символізованою чортом і його воронами у "Великім Льоху". Бачив він і ті "парости", які повстануть в цей день зі знеможеного тіла України, яких очолить нове лицарство, що вже почало підводитися з могил наших степів, починаючи від 1917 року. Лицарство, що мало протиставити силі диявола не лиш меч "немерцающої слави козацької", але й "немерцающий світ" Божественної правди. Це була містика, якої не хочуть бачити новітні "людські шашелі". Тому, що все духовне було чуже їх вихолощеній думці, і — що найважніше — тому, що, несвідомі іноді — самі пішли на поклін тому, кому поклонився другий Іван з "Великого Льоху".
Почавши від ніжно-мрійної туги за фізичним щастям, перейшли вони до адорації матерії, а скінчили — капітуляцією перед силою зла. Чужий їм лишився пафос великої пророчиці Лесі Українки, чужий пафос Шевченка і його містика, чужа містика О. Теліги та інших поетів - вісниківців. Для євнухів "прогресу" ці останні були лише "догматична квадрига", що мчалась "під свист ідеологічного батога". Для них цікава була натомість "догматика марксизму", яка "дисциплінує людські душі", і "винищує отаманщину" України (Шлемкевич). Віра? — це був для нього "забобон", бо "до релігії людина вдавалася в розпуці" лише. Містика? — містика шкодить, хоч є велетні духа, які ту віру мали, але це були — наприклад, у Богдана — якісь несподівані натхнення і чудесні осяяння, які тільки заважають вождеві іти "шляхом розумного зусилля" швейків. Людей, що в ім'я старої містики Києва руйнували міф Москви словом і чином, чорниться як людей безплідних "мрій і декларацій". За це накидається й на Лесю Українку, яка "стару потіху замінила новою, більш "героїчною" — за її "Соntra spem spero". Для новітніх голосителів "нового слова", екіпи "приятелів" і "народовольців" — "царство ідей і царство подій є дві різні сфери"... Говорити про роль містики в людськім житті, — це недопустиме "пристосовування фантазії до практичної життєвої реальности"... Славити старий Київ, як "місто премудрости Божої" — це злочин, а припинити славлення взивають високих церковних достойників... Хоча самі "не можуть визнатися в гущавині гарних містичних слів", але з цілого серця, де вже кільчиться зерно, посіяне дияволом, ненавидять ту нашу містику — і тих, що про неї нагадують. І як один муж стають в обороні всіх тих шашелів і других Іванів, які одверто пішли на службу диявола на Кремлі, або співають їм славу... Чи ж це все не є останній щабель дегенерації тої "прогресивної" інтелігенції, яка пішла за принадою "современних вогнів" матеріалізму? Останні точки над І, відкриваючи зовсім укриту суть їх лженауки, робить видавець "Розстріляного відродження", доводячи, що плазунство перед кремлівським антихристом — це "геройство особливого порядку", та що іноді "болючі компроміси з дияволом стають неминучістю"...") Ось куди прийшла та демо-соціалістична "еліта"! Як то передбачав Шевченко у "Великім Льоху".
Цій збанкрутованій "вольнодумній" інтелігенції протиставляв Шевченко нову силу, нове лицарство України. Уявляв він собі його як нову расу велетнів, з воскреслим духом старої і вічної України, як його Гонта, Палій, Мазепа, Гордієнко, Дорошенко, Галайда, Юродивий, Єретик, Чернець, Трясило, Гамалія, Алкиди, Неофіти, нове "козацьке панство", всі його Прометеї й "апостоли правди і науки" з новою, не плебейською, мужньою, чистою, святою кров'ю борців за "Правду пресвятую", знаряд гніву Господнього, з вірою в свою велику місію та в її остаточний тріумф над силами Нечистого. Майже всюди у нього ці велетні з'являлися як післанці небесної сили, з "світом незримим" вищої сили в душі і в очах, з печаттю Духа Святого, з "чистою, святою, козацькою кров'ю", щоб силою воїна-архангела очолити вірних, що йшли за ними, щоб "мертвим встати повеліти". Ця нова верства, це була наша "шевальєрія" (недурно звали вони себе "лицарями і кавалерами") з окремою суворою мораллю і напівмонастирською, напіввійськовою "регулою" (про неї ще Стороженкові останні запорожці оповідали), що різко їх — як і їх завдання життєве — відрізняла від решти нації. Західні дослідники цих орденів шевальєрії ділили її на троє: лицарство небесне — у Шевченка це "вождь воїнства небесного" архистратиг Михаїл, далі — лицарство легендарне — на Заході це герої chancons des Guests, Зігфрід, Ролaнд, Трістан, Парсефаль, на Україні — богатирі старин ("билин"), лицар Михайлик, нарешті — лицарство історичне — храмовники, мальтійський орден, Жанна Д'Арк, хрестоносці з Родосу, у Шевченка — його герої козаччини. На Заході звали їх "вояками Церкви", у Шевченка є вони — "воїни Христові".
Містичні були початки лицарства Запорозького на Хортиці. Український історик оповідає, що "острів Хортиці пов'язаний низкою спогадів та пам'яток з нашою історією. На ньому знаходився ще в 19 віці величезний дуб — поганське жертовище, якому вклонялися та приносили жертви предки наші. На Хортиці з'їхалися в 1223 році князі України перед походом на ріку Калку назустріч татарам. У 16 в. тут знаходилася перша Запорозька Січ, з отаманом Байдою (князем Дмитром Вишневецьким — Д. Д.). Коло Хортиці мабуть була й могила Святослава Завойовника, як пише той самий історик. 76) Отже ще з передхристиянських часів сходилися тут предки запорожців приносити жертви богам, а потім дружина княжа, а ще пізніше запорожці, перед тим, як ішли себе самі приносити в жертву Богові і Україні.
Є легенда, що в часи князя Д. Вишневецького (Байди), українські прочани з "Святої Землі", з заморських мандрів, в свої монастирі вертаючись, прийшли на двір княжий і розмовляли "о дивнім з князем". Один з тих прочан, сам колишній воїн, сказав, що князю "назначено велике завершити діло" і від одного "лицарського велителя" на Родосі передав князю обручку, просячи, щоб княжата українські "хоробрістю, достатками і кріпостию духовною" славні, набралися "хоті бранної" і "зібралися стати на поганих". І ще сказав прочанин, що "князеві наказує сам Господь в обороні святої віри і монастирів стати", бо "спляча вода берегів не ломить, а єгда вскипить, захлисне хвилею пресильною", і "збирати лицарство" на добре діло на острові, подібнім до Родосу. А "на йому укласти закон рицарський і од миру одділеніє, щоб у послуху Духу Божему пробувати". "Яко монахи од світу одходять для моленія, тако рицарство сієже творить отречениє для подвига ратного, одніже служаща вервиєм, другіже мечем і стрелиєм"; напоминав князя і "княжат руських, жеби ставали на місто, єже з нього рицарство франкське і інше вже одступилось, бо йому кінець зачинався, а рицарству княжат руських час наступав за христову віру поставати і постояти". Оповідає легенда, — що "збентежило княжу голову то моцно", і рішив він за порадою вибрати для заснування ордену Запорозького острів на Борисфені — подібно як західне лицарство вибирало Родос чи Мальту, — "Хортицею той острів прозивався по причині, що там колись у давнину стародавня була хвортеця" (фортеця). А острів вибрано тому, що — як у нашій літературі казали іноки, — що "острів у бушуванню водних бурь яко Тритон виринающий"; тому що острів "це життя нового початковання". Тип козака — як читаємо про козацтво у Шевченка, у Стороженка, у Гоголя, це тип лицаря і воїна Христового, людини відмінного духа, людини настроєної містично і комбативно, в думках, в ідеалах — понад привату і матерію, різний від населення, відданого справам вузького, буденного життя. Цей психічний двоподіл на Україні (хоч не лиш там він є) спостеріг — через український фольклор М. Гоголь. Він уважав свій народ за окремий народ, далекий психічно від "татарської Руси", як звав Московщину. Україна — за Гоголем — була "землею наїздів і спустошень, угноєна кістьми, полита кров'ю, земля страху. І тому в ній міг витворитися тільки народ войовничий, одчайдушний, народ, відомий під ім'ям козаків." Козацтво "накинуло свій характер, і можна сказати, колорит на всю Україну, обернуло мирні слов'янські покоління у войовничий народ, народ, що представляє собою одне з найбільш маркантних явищ європейської історії, який може сам-один стримав руїнницький вплив двох магометанських народів, що грозили затопити Європу". Про ці дві відмінні верстви одного народу на Україні говорить і В. Щербаківський. Ці дві екстреми психічні бачив Гоголь (і не лише він) у піснях українських. Пише він: "скрізь переймає їх і в них дихає широка воля козацького життя; всюди слідно ту силу, радість, могутність, з якими козак кидає тишу і безпеку життя домашнього, щоб зануритися в усю поезію битв і небезпек". Ніщо його не втримає — ні "чорнобрива подруга з карими очима, з сліпучим блиском зубів, вся віддана любові, ні старенька мати". Його стихія — "чорне море, незміримий степ, дикий океан квітів, бездонна глибінь неба, клекіт орлів," і війна, "все це живе в піснях, окрашене сміливими барвами"...
Це один тип, а другий — з його головною репрезентативною постаттю - жінкою. Ці пісні "відображають другу половину життя народу,... домашнього побуту. Тут в усім цілковита протилежність; там... суворе життя, тут... світ, повний туги, ніжности і любови"... Такі й мелодії тих пісень, і танці. У деяких "музика легка, повна грації, або суму, туги і жалю. Та бринить друга музика в українській пісні... Звуки її приймають мужнє обличчя, стають сильні, могутні, міцні, стопи тяжко гупають об землю... Іноді ж стають вольні й широкі, які велетенським помахом намагаються схопити всю безодню простору... Вся душа танцюри, вся істота його розсувається, шириться до безмежжя, вона наче віддаляється від землі, щоб сильніше вдарити об неї блискучими підковами і знов злетіти в повітря"...
Дві духовні стихії — "мирні слов'яни" і козацтво, люди закохані в тиші й безпеці домашнього життя з його милими, але вузькими приємностями, і ватага лицарська; перечуленість — і суворість, ліризм — і трагізм, ніжність — і мужність, пристосування до життя, і формування його на свій кшталт, пасивність і героїзм... 77)
Цей духовний двоподіл людности України виразно відчував Шевченко. А вся його життєва філософія і сам він, вся вдача його, являли собою яскравий тип козака. Тип в широкім сенсі, як тип певного душевного й духовного складу, певної верстви людности, яка надавала тон і колорит Україні, і якої члени були і в "лицарстві Запорозькім", і в чернецтві, і серед жіноцтва тої провідної касти. Представниками цього типу були не лише українські Ахілли, але й Перікли. Тип, який став взірцем для всієї людности, як тип і назва джентльмена (уживана перш тільки для шляхти) — в Англії. Орден запорозький, це був синтез аскетичної мужности старого княжого Києва, очайдушного розгулу буйного ренесансу Волині і суворого войовничого духа низового лицарства запорозького нашого степу. В порівнянні з тим духом малими виглядали "культурники" національного відродження ХІХ-го віку. Сам Шевченко не уявляв собі жодної України, як тільки України козацької. Сам себе уважав приналежним до цеї верстви: "як ще були ми козаками", "подай же руку козакові"... І що найцікавіше, — козака, як тип, бачили в нім і чужинці, з якими йому доводилося здибатися. Для многих з них він "жив тим козацьким духом", який оживляв його" (Полонський), був "усім тип козака" (Тургєнєв). І земляки — не раз з похвалою, не раз з доганою — бачили в нім нащадка "предків своїх козацьких" (П. Куліш) або "запорожця" своєю вдачею (Костомаров). І не лише вони бачили в Шевченкові темперамент цеї провідної верстви колишньої України. Чужинці бачили в нім людину "вдачі пристрасної, непогамованої" (Полонський), а в своїх ідеях — "дерзости (зухвальства), що виходила поза всякі межі" (миколаївський жандарм). Був він — в їх думці — людиною — "міцних, непохитних переконань"; без усякого сліду "хитрунства" властивого плебеям, вдача "запальна, одверта і безстрашна", він "не легко годився з людьми іншої думки, як він", особливо де йшло про Україну і Московщину (Тургєнєв); муки (заслання) не вирвали з його грудей ані єдиного стогону" (А. Жемчужніков). Тургєнєв знаходив в нім лише "зрідка ніжність", звичайно ж був він "понурий і недовірчивий", гумору й жарту не спостерігав в нім теж. За те "почуття власної гідности ("самолюбіє") було у Шевченка дуже сильне й велика віра в своє покликання; переконання, що закорінилися в його душу з ранніх років, були міцні й непохитні; при всім тім велика скромність"... Всі прикмети лицаря давніх часів козацької України! Чужинці свідчать, що мова Шевченка "часто змушувала їх затикати вуха і тікати". Ускова підкреслює "чесне обличчя" поета, в якого "кожне слово було передумане", підкреслює його "розум і високу моральність". З своїх, Костомаров оповідає, що в суперечках Шевченко "запалювався", але в тім "не було ні злоби, ні пихи, був лиш святий вогонь почуття правди і справедливости". П. Куліш (перед відступством) твердив, що нічим Шевченко не був "нижчим од тих козацьких лицарів, що червоною китайкою (по смерти) вкривалися". Чалий стверджує, що був поет часто "скупчений і мовчазний, і не любив ділитися своїми інтимними думками в такі хвилини навіть з найближчими приятелями", був "стриманий". 78) Все це були прикмети лицаря давньої України — непохитна думка, глибоке, пристрасне чуття, безстрашність, — риси, далекі людям — як він казав — "овечої натури" або з душею потульного "вола, запряженого в плуг", або крутія і хитруна. "Лицарство", "лицарі", "орли України" — це були назви, якими наділяв козаків.
З висловів самого Шевченка (в його поезіях, новелах, Щоденнику, в листах) — видно, що на першім місці, з прикмет вдачі, ставляв він шляхетність, благородство. Йому осоружні були "простацькі" натури; йому подобаються "некріпацькі обличчя", Думи козацькі любить за те, що вони "прекрасні і взнеслі". Не зносив нікого, хто був "пів-людиною", а такими звав матеріалістів. Люди "малії душею", яких звеличають модерні плебеї, — були для нього "бідні, жалюгідні раби своїх нікчемних, маленьких пожадливостей". Не терпів людей "статечних", з їх "монотонною акуратністю та щоденною одноманітною воловою діяльністю", не зносив "плебейських облич". Подобалося йому, коли з обличчя людини віяло "сміливістю й благородством", козак був для нього людина з особливою, "чистою кров'ю" і "благородними кістками". Уважав, що ті, що борються за свободу, що "понесли свій хрест в ім'я людської свободи" на заслання, "повинні стати вище звичайної людини, не повинні понижуватися до звичайної людини". В стрічних людях підкреслював "благородне обличчя". Захоплювався людиною, яка була "справжнім лицарем", її "лицарською скромністю", яка не знала, що таке "чванство". Не терпів "лакейських облич", людей "з лакейськими здібностями", любив тих, у кім бачив "джентльмена першої породи"; "зносити не годен був цехових майстрів лакейського фаху", "лакейської професії". І з віршів його знаємо, як безжалісно картав їх, отих "рабів, які знають лиш говорити — "як прикажете"! Натомість, коли "стрічав благородного старика", то його "рука мимоволі підносилася до шапки". Земляка козака Обеременка, що його стрів на засланню, подивляв за те, що "під час огидного солдатського життя не споганив, не принизив своєї національної і людської гідности", за те, що "лишився вірним своїй прекрасній нації". Типом високо духовно розвиненої людини був для нього козак давньої лицарської України, справжніх "людей шукав" він на старих гайдамацьких шляхах і в козацьких могилах. Тому всюди у нього культ героїв в історії — з мечами в руках, чи пророків зі словом, що "пламенем взялось", мучеників воюючого християнства, "апостолів правди" провісників "нового і праведного закона", "Єретиків" і "юродивих", — тих, які ведуть, не тих, яких ведуть інші, людей, натхнених вищою силою, з іскрою "вогню великого" в душі.
Шляхетність, — це знов було перше, чого шукав Шевченко в своїм ідеалі жінки. Цей ідеал він бачив не в солодкій малоросійській Марусі, жертві соціальних умов або власного темпераменту, хоча ніхто так не брав її долю до серця, як він; — ні в зальотній кокетці (наприклад "У перетику ходила" або "У тієї Катерини"). Його ідеалом жінки була козачка, як от "вдова", що від запорожця "сина привела і у військо віддала, а сама на прощу в Київ в черниці пішла". Або як Мар'яна, дружина Микити Гайдая, яку він любить за те, що вона козачка, що любить свою країну, в Гайдаю любить "славу отчизни, обожає її несмертельних вождів", про яких співають наші кобзарі-трубадури (як їх звав Шевченко); козачка, що співає для дітей "боєві пісні" про те, як "Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воював", щоб "народ козацький боронить"; яка знає, що над любов до неї Гайдай ставляє любов до України... Своїх Катерин він любив жаліючи, Мар'яну — подивляючи. Він впадає "в захоплення, коли бачив по світському виховану жінку (і так само чоловіка), у них все, від слів до рухів у такій рівній гармонії", як наприклад в його "добрім янголі", княжні Варварі Рєпніній, якій поет присвятив свою "Тризну" і якої, як і подібних жінок, решток колишньої старшини козацької, лишив нам стільки портретів. В іншій жінці він цінить її "манери, повні Грації та її бездоганну чистоту". Він "любив (свідчить Чужбинський) — жінок живої вдачі, щоб жінка була палка, щоб під нею земля горіла на три сажні", але це не був тип вульгарної самки в творах божка "прогресивних" земляків, В. Винниченка. Шевченко вважав, що "естетичне виховання потрібне для жінки, як повітря для віддиху". Коли захоплювався дівчиною простого стану, як наприклад Ликерією, то була вона (свідчить Тургєнєв) — не тільки "істота молода й свіжа, але й приваблива тою спокійною й гордовитою "осанкою", властивою її плем'ю", — прикметою, яку спостеріг в другій українці, княгині Щербатовій, ще М. Лєрмонтов (її "гордий спокій"). Як далекий був ідеал жінки у Шевченка, адоратора лицарства козацького, від типу нашої "прогресивної" літератури, свідчать образи матері Алкида і Матері Христа. Крім у Шевченка, жінок того ж шляхетного типу знайдемо хіба в творчості Лесі Українки і Олени Теліги.
Крім шляхетности, відрізняла козацтво Шевченка — непохитність думки. А передусім — його самого. Думка — як сліпучий ідеал, до якого треба йти, не як "бажаннячко". "Фантазія! Вимріяне щастя!" — ось чим жив він, і додає: "для душ здібних любити, замки в повітрі є міцніші і більш прекрасні, ніж матеріальні палати егоїста. Цеї психології не збагнути людям позитивним" ("положительним") додає він — тогочасним і сучасним, які на різні ідеологічні "замки в повітрю", що ідеалісти хотіли звести на землю, дивилися як на нереальне маячіння, воліючи від них "реальне" співіснування в сутеренах вже готового чужинецького замку-в'язниці. В Шевченкові все ще жила безмірна віра в творчу силу думки. Казав: "міцно захотів — наполовину зробив"! — сила духовного первня над матеріальним. І в тім самім сенсі: "коли я щось раз сказав, так це все одно, що надрукував: жодна земна сила не змусить мене змінити раз взятого заміру". Осуд більшости громади, коли він був певний свого, — не міг захитати його переконанням. В таких випадках міг він на громаду "наплювати", хоч би маги "современних огнів" і вважали його "дурнем", "юродивим". На їх проповідь чужої мудрости, — він іронічно дякував за науку, але не приймав її — "брехнею підбиту". Або — коли позволяли безчестити велику ідею лицарства України, — шмагав їх, мов батогом: "брешеш, людоморе!" Байдужі були йому похвали, байдуже мовчанка земляків, ("ніхто не гавкне й не лайне"), або їх "гавкання" і лайка.
Такими ж непохитними, як його думки, були і його почуття, — його любов, його ненависть, його віра невгнута. "Найневинніша брехня" в його очах була "злочином". Він не був з породи тих літеплих, яких — "вивергне Господь з уст своїх". Холодний до всякої людської погані, і гарячий — до всього високого. Не був роздвоєний почуттями. Знав лише "одну любов", не "розділяв її на двоє", не хитався між Богом і мамоною, не знав толеранції до зла. На того, хто "прекрасну любов" до Високого "ділив на двоє" — звав "богохульником", бо хто так робив — "нічого не любив тоді він". Уважав, що "дрібні пристрасті мерзять людину". Як один з його героїв, — "відхиляв від себе всякий контакт з людьми", яким було властиве "вульгарне і низьке", уникав нечистого "контакту з користолюбними людьми". Шукав контакту з Вищою силою, яка усуває нечисть, а дає силу, мужність і віру. Коли попадав в оточення "тупих і п'яних голів", здавалося йому, що від такого товариства "можна здуріти", і тоді шукав укоханої "самоти", від якої "нічого солодшого" не міг собі уявити. Не любив людей зрівноважених до того степеня, що їх вже "ніщо не пориває, не очаровує", — "холодні душі", або "сухі прозаїчні характери", як звав їх поет. Горіння до ідеалу стояло над всякою приватою, над дрібними забаганками егоїзму. Хоч він сам "душу погубить" свою, хоч через любов до України сам "до погибелі дійшов", але чи будуть пам'ятати цю його боротьбу і жертву сини, чи "будуть молитися" за його душу, — все одно! Любови до країни своєї, до свого ідеалу не виречеться, а лише сміється з тих плебейських душ, які горіння якимсь високим ідеалом звуть "фантазією" чи "замками в повітрі"; які розуміли лише "теплий настрій" душі, відданій приваті, і людьми без серця звали тих, що горіли незрозумілим їм вогнем до високого, надлюдського.
Як непохитною була його думка, раз прийнята ідея, віра в неї, і така ж безкомромісова негація "розумних слів, брехнею підбитих" недовірків; як невгасимий був вогонь любови в його серці до свого ідеалу і така ж душевна нехіть до всіх, що кланялися і Богові, і мамоні, приваті, чортові, — такою ж непохитною була і його воля. Не був двоєдушний, був до кінця "твердий у путях своїх", вказаних йому Богом.
Мотиви, які діяли на його волю, були — як я вже зазначив, — не матеріальної, а чисто спіритуальної природи: "нехай, як буде, так і буде... Хоч доведеться розп'ястись", а він все одно буде голосити свою велику правду. Ні за яку ціну не відступав від мрії, в яку повірив і яку покохав. Може за неї "каратися, мучитися", — але каятися не зневолить його жодна сила. До Бога молиться: "зсуши язик мій за хули, та язви світу ісціли"! Коли карма нації не могла йому дати доброї волі, просить у Бога злої. Або "людей любити", а коли ні, то "проклинать і світ запалити", аби не безвольною колодою гнити на світі. Привата, особисте, егоїстичне — стояло на другім плані. Оженитися прагнув "на вольній волі, на козацькій долі; яка буде, така й буде, чи гола — то гола", в усякому разі — "нікому не продасться, в найми не найметься". Як робити, то робити "з усієї сили". І далі — "на те й лихо, щоб з ним битись", бо "журбою не накличе собі долі". За своєю укоханою мрією — "в пекло пошкандибає", бо "не може звикнути до мерзотств". Не хоче безсило, на них глядячи, "дивитись, плакать і мовчать". Його девіз — ,,за правду стать, за правду згинуть". Голосив, що "застарілі недуги вимагають героїчних ліків". І так не лише в світі фізичнім, але і в духовній діяльності середня дорога веде до нічого. Волів "рішучий удар обухом, аніж дерев'яну пилу чекання". Волю приспану збудити? Певно! — лише перш "громадою обух сталити, та й заходитись вже будить". Інакше "проспить до суду Божого страшного". І ще: "коли вже бити, то бити так, щоб боліло, інакше тільки пошкодить". Чин, воля, дія, боротьба, здійснення в світі фізичнім "замків повітряних" своєї укоханої ідеї — оце було його не плебейське, а козацьке "вірую"! Аби не "сидіти нишком" на загумінку світової історії, не мовчки, безмовно "благоденствувати", бо "найнудніша і найоднотонніша історія, — це історія найщасливішого народу" — іронізує він. Коли є лихо — особисте чи національне, — то "бийте лихом об землю як швець мокрою халявою об лавку".
В кожнім аспекті козацької, лицарської вдачі Шевченка, такої протилежної до вдачі тих, кого картав як лакеїв, душевбогих, рабів, плебеїв, — проглядає незвичайна її цілісність, окресленість, яскравість і гармонійність. Непохитність думки і віри, яку не зіб'ють з пантелику й не захитають сумнівами жодна "мудрість людоморів, брехнею підбита", жодні софізми "вольнодумців", магів "современних вогнів". Непохитність думки, односпрямування до високого ідеалу гарячого серця, в якім горіла "іскра вогню великого", нарешті невгнута воля, яка знає свою ціль і горить відвагою її осягнути, не зважаючи на ніякі земні сили. А все це — є якраз, бракуючі "прогресивним" плебеям, три прикмети лицарського духа — шляхетність серця, мудрість думки, мужність, незламність волі. Розуму людини такого психічного складу не обдурити жодною "брехнею"-маскою, серця — не купити "за шмат гнилої ковбаси", а волі — не зломити ніякими "карами і муками". Або як нового Гонту — не підкупити "золотом", ні стероризувати "всіми злами і муками", ні обдурити "чинами" (рангами, становищами) як обдурювали і обдурюють плебейську "еліту" різними соціальними та індустріальними "дастіженіями СССР", "українізаціями" совєтськими, "нашою державою УССР" і подібними московськими брехнями. 78)
З такої вдачі Шевченка видно, що з двох стихій, в яких він зростав, далеко ближчою була йому не хліборобська, а козацька стихія, Україна гайдамацьких ярів, могил козацьких, її мазепинських чи богданових церков; він малював або хотів малювати Головатого, епізоди з життя Хмельницького чи Мазепи, шукав за портретами гетьманськими, медитував над руїнами Чигирина, Суботова, над блискучим минулим старохристиянського і старокозацького Києва. Це була його стихія!
Це односторонній підхід до Шевченка? Цей закид роблять ті, що відкидаючи в нього всю містику хреста і меча, роблять з нього лише співця кріпацької неволі, або якогось безсилого скиглія над горем "простого народу". Певно, є в його всеобіймаючій вдачі багато різнородних первнів, але впорядкованих, зієрархизованих. Є краса вишневого садка, родинної ідилії... Але в нього не ця ідилія, а "сім'я нова, вольна" нації на першім плані! А постане вона не скорше, аж здобута воля буде "вражою кров'ю окроплена"! Певно, волочити кайдани — це збереження життя, але не хоче його за ціну ганьби ("і сором тут, і сором там"). Хоч би ціною мук, жертв і боротьби, але хоче покласти "срамотній годині" нації кінець. Можна "в ярмі ходити та якогось раю собі благати", але воліє інший рай, вільної людини і народу, вибороти не знати якою ціною! Кохання — гарна річ... Але ліпше віддатися на пожертя гадині, ніж чужинцеві! Жаліє свою Катерину, але над батьківською любов'ю до неї стоїть честь, як над любов'ю до дітей Гонти — стоїть "присяга" (у Стороженка — "регула") козацька... Родинні зв'язки взагалі — свята річ, але коли під їх маскою топчеться і нищиться щось далеко вище, — він каже: "убий, і Бог не покарає"! Або — коли друга Катерина (…"хата на помості") для своєї примхи обдурила одного й смерть спричинила двом лицарям, то "Катрина додолу скотилась головонька"... Брат є братом, але коли для диявола він "катам помагає" останню свитину "з матері здирати", там між ними є боротьба на життя і смерть... Бог каже прощати? Він визнає це, але каже, що "Бог прощає всіх розкаяних грішників"... Довготерпеливий Господь? — так, але не раз благає він Його, щоб зупинив сонце і спалив "осквернену землю". Страшні години історії, коли на Україні "лихо танцювало", "а згадаєш — серце трохи спочине"... Любить, як ніхто — "милих непорочних земляків" своїх, отих "плебеїв-гречкосіїв", "багатих моральною і сердечною принадою", та — без жалю картає їх за ті чесноти, коли дають себе запрягати в неволю, убивати і грабувати захланним сусідам... Зворушлива міцна і шляхетна любов матері Алкида до сина, як і Діви Марії, але над тою любов'ю стоїть у них інша, вища любов... Любов до своїх, до ближніх, і любов до таких "абстрактних", незрозумілих плебеям понять — як честь, слава, свій край, Бог. Коли між ними заходив конфлікт, це друге — стояло у нього на першім місці. І коли бачив, як паношилося зло, хотілось йому "стиснути землю всю в кулак з усіми гадами земними й шпурнути в пекло"... "Рабів незрячих" — він любив жаліючи, але постаті велетнів лицарства нашого з їх вірою невгасимою, з їх боротьбою за Божу справедливість він любив, подивляючи їх. І як подібна була ця його наука до науки Христа, який інакшою любов'ю любив Іоана і Марію, а інакшою Марту і Лазаря. Інакшою — апостолів, а іншою "юрби народу", які він жалів, бо "були змучені і розсіяні як вівці без пастиря." І чи такими "пастирями" народу, що потребує проводу, не є в "Кобзарі" його козаки, єретики, апостоли? І чи не уважав їх — як Христос апостолів — "сіллю землі"? Так як і були нею представники лицарства нашого в історії, чи вони сиділи в Лаврі Києво-Печерській, чи в Академії Києво-Могилянській, чи на Хортиці? Це справді були апостоли України, як тамті. До людей з юрби звертався Христос зі словами потіхи в їх біді щоденній і буденній, а учнів кликав кинути привату і все особисте, щоб іти за Ним, будити сплячих. Коли "приспана" лукавими була Україна, писав — "може б і я заснув, так думи прокляті" не давали заснути. Так "смертельний смуток" не давав спати Христові в саді гетсиманськім, коли поснули навіть втомлені учні Його, — коли Він готувався на свій подвиг, що мов громом мав струснути совістю світу. Такого роду був і смуток Шевченка, не над тілесним горем. І як це нагадує нашу стару мудрість, коли вчителі повчали: "тужи про гріхи, зідхай про спокуси, печалься про падіння" ("Ізборник" 1076 р.). Плакав він гіркими сльозами, але розрізняв сльози і сльози... Різні є людські натури і не однакових людей створив Господь. Одні, як та євангельська юрба вимагають потіхи, другі, — вибрані на велике діло, — тішаться, коли їм ставлять непосильні для перших вимоги. Так пише Шевченко: "лише героїчні натури можуть власними силами пробити грубу скорупу холодного егоїзму людського і зневолити звернути на себе увагу здивованої юрби. Для натур звичайних, заохота, як дощ для пажити; для натур слабих ласкаве слово освічує, як вогонь згаслу лампаду, збуджує сплячі слабі сили"... Слабі натури ("вбогодухі") він любив і жалів, натури героїчні — любив і подивляв.
Плакав він гіркими сльозами? Певно! Але і тут розрізняв сльози і — сльози. Передусім його наказ: "легше плакать, як ніхто не бачить", і радить завше так робити. Та не лиш сльози над бідою, але й інші головно знав він. Не раз ті інші сльози "оновляли, воскресали" його, давали йому "свіжу, живу силу духа". Це були сльози ентузіазму перед духом "живої, святої поезії". Знали його герої і героїні й інші сльози: "плач же серце, плачте очі, щоб вітри почули", щоб їх "понесли за синєє море чорнявому, зрадливому на лютеє горе"... Такі сльози проливали козаки в Скутарі, "козацькії сльози". Від них Босфор аж затрясся, бо зроду не чув козацького плачу" і поніс їх за море на Січ, а з тих сліз прилетіли месники Скутар руйнувати, козаків визволяти... Із сліз, що він сам посіяв у душах земляків, сподівався, що "виростуть ножі", які вицідять гнилу кров з жил земляків, а наллють у серце "живої, козацької крови" — крові месників за поругану правду... Ось які були його сльози! Його дума "вогнем, сльозою упаде на землю" на погубу "розпинателям народнім, грядучим тиранам". Ось яка була його сльоза! А коли прикликає до себе душі козацьких воїнів, на розмову — оту "вельможну громаду", — то "сміється сьозами" — сльозами ентузіазму... І всі ті його сльози, це не квиління розтоптаних життям, зневірених, слабих, що розманіжують душу і ломлять волю, а сльози, які очищують душу, кріплять її і окрилюють до великих діл.
"Блаженні плачущії, яко тії утішаться" — цитує Іоан Золотоустий і коментує: "так говорить Господь про тих, які плачуть над своїми гріхами, а тим часом біль за гріх не викликає плачу у нікого, ніхто не уболіває за втрату своєї душі"... Так власне плакав Шевченко, благаючи на "розпуттях велелюдних", кличучи земляків "схаменутися", "бути людьми", щоб осушити сльози "заплаканої матері" України, щоб перестали бути "недолюдками"; щоб не чув від них "на Бога хули", грозячи, що інакше "прокленуться на віки своїми синами". Плачем грізного пророка над гріхами свого покоління "прогресистів" і "вольнодумців" — плакав Шевченко; сльозами, з яких справді виростали "мечі обоюдні" в серці козацькім і в "руках твердих" нових Гонт. Не були це сльози безсилої музи сліпих, кривих і горбатих душею лірників драгоманівства над кривдою бідної "чайки небоги".