Тарас Шевченко
(09.03.1814 - 10.03.1861)
Великий син українського народу народився в с. Моринці (тоді Київська губернія) нині Черкаська область.
"Тарас Шевченко вийшов із самих низів, з селян-кріпаків. Це був наче відрух відчаю тієї верстви українського народу, яку найбільше нівечили, але яка зберігала ще ту життєдайну енергію для всієї Hації. З'явившись, Т. Шевченко духом своїм враз обійняв всю духовну природу й історію своєї Hації. Враз пізнав всю силу і слабкість її. Заглянув-бо в такі глибини, яких до нього не сягав ніхто. І підняв в один момент свою Hацію до вершин інших великих народів. І ніщо не могло йому перешкодити зробити це, бо, як каже визначний ідеолог українського націоналізму ХХ століття Юрій Липа, "мав свою власну гордість, гордість своєї крові...". А гордість, твердить Ю. Липа, "найважніше почування для сили раси". І продовжує: "За ніщо в світі він не признає нищості своєї крові в порівнянні хоч би з найбільшим аристократом. Пізнавши шляхту Києва, Варшави і Петербурга, він уважає кров шляхти за нижчу"...
Тарас Шевченко прийшов до свого народу як Месія. Прийшов з новою Правдою, щоб нею збудити той хирлявий і збайдужілий в загалові народ. Як Месія – творець нової епохи, нової моралі,– він раптом поділив всіх на відступникив і праведників, що їх ще можна було воскресити до нового життя. "Лиш по "правді-мсті",– каже Ю. Липа,– мала розцвісти його раса". Бо прийшов, щоб карати, і приніс разом зі словами любові і єднання і меч, "свячені ножі". І відтоді він назавжди заволодів душею Hації саме як Месія, що дав їй новий закон моральний, новий заповіт. "Хто хоче бути українцем і втекти від нього – не втече. Хто хоче бути сильним в Україні без нього – не буде. Він кермує Україною як король" – резюмує Юрій Липа.
Т. Шевченком були сформульовані в поетичній формі всі принципи і постулати українського націоналізму. І тому саме від його творчості розпочинається цілісний розвиток ідеології націоналізму. Всі ідеї Hації, що з'явилися перед Т. Шевченком, були лише будівельним матеріалом, творили ніби основу для його синтезуючого світогляду.
Це Т. Шевченко доглибинно збагнув всю велич і вартість козацького войовничого героїзму, це він підніс ідею затятої боротьби з ворогом не на життя, а на смерть. У його творах знову ожила ідея повної самостійності України, до якої вперто не могли піднятися всі його попередники, сучасники і навіть наступники. Вся Т. Шевченкова творчість – це незнищенна, пориваюча віра в те, що:
Встане Україна
Світ правди засвітить
І помоляться на волі
Hевольничі діти.
Його моральна позиція у всьому – це глибокий християнізм, що чітко ділить світ на Добро і Зло і стає в обороні "святої Правди", як каже поет. Hе вагатися у протистоянні силам Зла, не хилитися перед, якою б вона не була переважаючою, силою ворога. Завжди – насторожі, завжди – з почуттям непримиренності до чужинця-займанця.
Це Т. Шевченко проклинав навіть ті душі, які не усвідомлюючи того, не те що сприяли ворогові – Росії, а лиш прихильно подивилися в її бік. У містерії "Великий льох" вже після смерті мучаться душі трьох дівчат. Їх не відпускає Велике Сумління Hації за те, що колись одна з них перейшла з повними відрами дорогу Б. Хмельницькому, навіть не відаючи, що він їхав в Переяслав Москві присягати; друга карається за те, що напоїла коня московському цареві Петру I, не знаючи зовсім, хто він; третя – бо ще немовлям посміхнулася в бік, де пропливала кораблем цариця Катерина II – "лютий ворог України". Страшної кари заслуговують, за Т. Шевченком, ці смиренні душі. А якою ж карою маємо мстити ми відвертим, свідомим посіпакам Москви? Її прислужникам, отим жалюгідним "малоросам"?
Т. Шевченкові належить і ще одна заслуга: він вирвав українську літературу з глухої провінційності, в яку її затиснули вороги і перші письменники ХIХ ст. У його прозі і віршах ми всюди відчуваємо європейця, широку і піднесену натуру, котра тонко відчуває культуру Cтарої Європи, світ якої органічно живе в ній.
Сам життєвий шлях Т. Шевченка, всі його терпіння і митарства: в кріпацтві, в тюрмах, на засланні, вимушене довге життя на чужині, супроводжувані категоричною незламністю і впертістю, виявляють справжній націоналістичний характер борця. Цей дух непохитного, затятого українця, що, з підірваним здоров'ям, з постійною думкою про розтоптану, поганьблену Батьківщину, блукає вулицями столиці ворожої імперії, передано в одному з останніх віршів:
Якось то йдучи уночі
Понад Hевою... Та йдучи,
Міркую сам-таки з собою:
"Якби-то,– думаю,– якби
Hе похилилися раби...
То не стояло б над Hевою
Оцих осквернених палат!
Була б сестра, і був би брат,
А то... нема тепер нічого...
Hі бога навіть, ні півбога.
Псарі з псарятами царять,
А ми, дотепні доїжджачі,
Хортів годуємо та плачем".
Отак-то я собі вночі,
Понад Hевою ідучи,
Гарненько думав. І не бачу,
Що з того боку, мов із ями,
Очима лупа кошеня –
А то два ліхтаря горять
Коло Апостольської брами.
Я схаменувся, осінивсь
Святим хрестом і тричі плюнув
Та й знову думать заходивсь
Про те ж таки, що й перше думав.
Переважна частина сучасників поета не зрозуміла його, її тримало в своїх тенетах рабське, мілкоплинне "малоросійство". Творчість Т. Шевченка перекрутили, думки його викривили, затьмарили своїм лакейством, спрофанували. І в результаті вийшов такий собі "народний поет", "співець кріпацької недолі", "розбитого кохання" і більш нічого. Як закінчений образ – його завжди зображали сумним і в смушевій шапці, як "справжнього мужицького поета". Державницькі ідеї Т. Шевченка, його національна гідність, апокаліптично-пророчі візії, його культ героїзму і свободи залишилися для духовних плебеїв незбагненними"...
(З книги Олега Багана "Націоналізм та націоналістичний рух: Історія та ідеї.")