Українська Національна Ідея

Продовження. (Початок >>>)

Коли ж росіянин залишався на самоті зі своїм власним розумом, то він закидав усе і передусім – роботу, що є одним із найголовніших висновків із його революційно-егалітарного ідеалу. «Мало у нас тут спокою, – читаємо у «Щоденнику письменника» Достоєвського, – особливо мало духовного спокою, тобто найголовнішого, бо без духовного спокою ніяк не обійтися. Немає спокою в головах – і це в усіх верствах населення – жодного спокою в наших поглядах, у переконаннях, у наших нервах, у наших смаках. Ні робота, ні свідомість, що рятуються тільки роботою, – цього немає загалом. Жодного почуття обов’язку – звідкіля ж йому взятися?» – і коли він десь інде змальовує клопітливий, обтяжений щоденними дрібницями шлях, яким німецький мірошник чи коваль досягає матеріального добробуту, а його «батьківщина» – ролі великої світової держави, він відкидає з відразою цей німецький ідеал: «Я, однак, – каже один із його героїв, – краще ціле життя спатиму в киргизькому шатрі, ніж вклонятися німецькому ідолу. Я тут (у західній Європі. – Д. Д.) лише недавно, проте все, що я тут устиг бачити й перевірити, дуже обурює мою татарську вдачу. Їй-богу, таких чеснот я б собі не бажав. Завжди працювати, немов воли, і завжди збирати гроші, немов євреї. Краще вже я по-російськи побешкетую» [41]. Цей ідеал, що властивий як російському «доброму панові» (барину. – Д. Д.), так і тому мужикові в Толстого, якого чорт спокусив, а також більшовикам, що всю Росію перетворили на «киргизьке шатро», цей ідеал, який Достоєвський вбачав усюди, в усіх верствах такого улюбленого ним його народу, спричинив у нього очевидні приступи божевілля, багаторазово змушував його до висловлювань, які на його власний погляд мали б бути сповнені лихослів’я. Коли він, приміром, веде мову про тургенєвського Базарова – втілення російського нігілізму, то його вустами один із героїв заявляє: «Базаров … це – неясна мішанина з Ноздрьова (Гоголя) і Байрона, c’est le mot [42]. У цьому (тобто в революційному нігілізмі Базарова. – Д. Д.) містяться просто російські лінощі, наша духовна нездатність створити ідею, наше огидне паразитство між народами. Ils sont tout simplement des paresseux! [43]. О, на благо людства росіян треба винищити, як шкідливих паразитів!» І в іншому місці звертається до «людей типу Шиґальова»: «Хіба ти не розумієш, що, коли у вас почесне місце займе гільйотина, яка викликає у вас почуття нестримної радості, то це лише винятково тому, що відрубувати голови – найлегше, а найважче – володіти ідеєю» [44].

У цьому, можливо, приховується російська ненависть до так званої європейської буржуазної культури. Соціалізм тут ні до чого. Неодноразово вже згадуваний К. Лєонтьєв неприйняття західним слов’янином, греком чи болгарином «антибуржуазних» балачок російського агітатора уявляє собі наступним чином: «Буржуа? – Політик, заможний чоловік, що ж у цьому поганого? Це ж досвідчена людина, морально стійка, той, хто усвідомлює свою людську гідність» [45].

Ils sont tout simplement des paresseux! Російська революція та всі її гарні лозунги – це були лишень фрази в устах її адептів, що не принесли в життя ні нових ідеалів, ні нових цілей. Блискучу характеристику тієї революційної «інтелігенції» свого часу подав Гершензон у публіцистичному збірнику «Вєхі», що став відомим після революції 1905 року: «Що упродовж останнього півстоліття зробили думки наших інтелігентів?». Звідси його слова: «Купка революціонерів переходила від будинку до будинку і стукала в кожні двері: всі на вулицю, це ганьба залишатися вдома! – і всі без винятку «просвітлені», інваліди, сліпі, каліки без рук кинулися на ринкову площу, ніхто не залишився вдома. Півстоліття вони тиняються на ринковій площі з криком і лайкою. Вдома панує бруд і злиденність, безлад, проте господар мусить займатися іншим: він займається громадською діяльністю, він рятує народ, це легше і цікавіше, ніж ница робота вдома… Загалом, однак, щоденний спосіб життя верстви інтелігентів жахливий, це – справжня мерзотність і запустіння, ніякої дисципліни, жодної послідовності, навіть ззовні. День минає, хто зна навіщо, і так – з дня на день, тут панує лише натхнення, тут все догори ногами. У приватному житті – неробство, постійне ходіння туди-сюди, гомерична неохайність, у шлюбі – бруд і хаос, у роботі – наївна відсутність сумлінності, в громадських справах – невгамовна схильність до деспотизму поряд із цілковитою зневагою до іншої особистості, перед начальством – то зарозуміле молодецтво, то покірність» [46].

Вони – невдахи, які, використовуючи вислів Ніцше, «зазнали втрат», і революція – це їхня помста, помста невдах, які прагнуть зрівнятися з тими, що перебувають на вершині, саме задля втіхи лакея, що залишився на самоті в покинутій їдальні; він, кидаючи лякливі погляди навколо себе, хоче насолодитися вином, яке досі смів сьорбати лише крадькома. Цей невдаха приніс з собою для себе у світ нову мораль, доводячи всі ті можливості, що дрімали в хаотичній російській душі, до досконалості і певного синтезу. Відома картина в Третьяковській галереї в Москві («Кликана вечеря». – Д. Д.) чи навіть світлини московітських чекістських груп на їхніх парадних засіданнях під час більшовицької революції виявляють тих реформаторів світу в усій їхній величі. Студенти з велетенськими чубами, коротко підстрижені студентки, ті й ті вирізняються великою зневагою до чистої білизни, часто і до мила. Подертий одяг, капелюхи, немов із гардероба провінційного театру, підперезані шматком ременя штани, типово російські видовжені обличчя – то привітні, то звірячі, з очима, що фанатично блищать від ентузіазму чи кокаїну, що світяться від дикої нетерпимості та сектантської обмеженості, атмосфера, що відгонить димом кинутої долу цигарки, таємними змовами, бомбами і кров’ю. Огидна атмосфера, в якій жила із середини минулого століття вся так звана революційна російська молодь. До цього товариства будь-хто, що пішов на службу «народу» чи «пролетаріату», має вільний доступ. Ледачі від природи («des parresseux». – Д. Д.), невдахи, в приватному житті без здібностей, вони б лише тоді мали якесь значення в комуні, коли б їм вдалося підняти власну убогість до ідеалу, перед яким усі мусили б схилити коліна, так само, як їхні товаришки лише тоді могли б висловити претензію на елегантність, коли б на справжні елегантність і вишуканість було накладене революційне табу, як на щось «буржуазне» і карне.

І це їм вдалося. Із зухвалістю та пихатістю жебрака, який добився честі, сповнені радості, що принижуватимуть тих, із ким вони поки що не могли зрівнятися, вони взялися за свою велику справу встановлювати нові заповіді для «гнилого буржуазного світу». Вище вже вказувалося на прославляння злиденності. Невдовзі це перетворилося на прославляння каліцтва – як фізичного, так і морального. Міцність переконань, особистісна хоробрість і чесність, сильне правове почуття сюди не підходили; і ще менше – релігія обов’язку, що немилосердно переслідувала кожен злочин і кожне неробство. Тут панували цілком інші «чесноти» і з-поміж них особливо найголовніша – собача вірність їхнім ідолам, а також так зване «гуманне», поблажливе, навіть сповнене захоплення ставлення до всіх інших калік і невдах, які хотіли перетворитися на панів світу… Згадується з «Воскресіння» Толстого епізод у церкві на Великдень, коли Катюша підійшла до жебрака, в якого замість носа посередині обличчя була зарубцьована виразка, і без найменшого виразу огиди, навпаки – з радісним блиском в очах тричі його поцілувала! Це було символічне «причастя» з народом, з абсолютом Толстого. Це було таке ж «увінчання вошивої голови мужика», з яким постійно, за словами Достоєвського, мала справу російська література. Це було таке ж падіння на коліна перед каліцтвом, настільки улюбленим революційними і нереволюційними росіянами. Згідно з цим світоглядом каліцтво – вже не каліцтво, краса перетворюється на злочин, а злочинці – на «нещасливих людей», яких «потрібно не судити, а виправляти», проте передусім їх потрібно жаліти. Співчуття – це, власне, те, в чому полягає справжня релігія росіян, релігія, яка перебуває ближче до більшовицького «чека» (надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та шпіонажем. – Д. Д.), ніж це могло б видаватися раніше. Його співчуття – початок так званого гуманного напряму думок. Гуманний напрям думок – розціловування мужика із запалим носом і звільнення «нещасливих» бандитів і фальшивомонетників з-під арешту; і третій акт того «гуманного напряму думок» – це введення на престол «тріумфуючої сволоти», урочисте надання повноважень, щоб судити здорових, яким відрізують язика чи яким наказують чистити туалети – цілком за передбаченим рецептом Достоєвського. Щоб засудити великий ідеал Заходу, щоб засудити ідеал усього сильного, здорового і прекрасного, ідеал праці, інтелекту і генія індивідуалізму, що втілений у Міланському соборі чи Святій Київській Софії, у творах «клерикального» Данте, «буржуазного» Байрона, геніальність яких нестерпна для будівельників «нового» світу, вихованих під московітські частушки і фабричні шлягери.

Безперечно, що це трапилося в одну з його безсонних ночей, коли Достоєвський вклав у вуста Степану Вєрховєнскому (у «Бєсах». – Д. Д.) слова пророцької візії – «про того ницого раба, того підлого лакея, який першим підніметься драбиною з ножицями в руці, щоб порізати на шматки Боже обличчя великого ідеалу задля рівності, заздрості і травлення…» – заради нового ідеалу, потрібно доповнити, що для його духовних батьків (як приміром Руссо французької революції для такого, як він. – Д. Д.) матимуть вагу не тільки безіменні більшовицькі садисти, але й Толстой, і Горький, і Арцибашев, і Скиталець, і ціла плеяда письменників-народників, і Олександр Блок, і безліч інших представників російського національного генія.

Незважаючи на те, цей «геній російського народу» в жодному разі не позбавлений тої «привітності» непередбачуваного впертюха, якою він принаджує всі розбещені, виховані в рабстві слов’янські та неслов’янські душі. Росіянин не знає, що є його правом і його обов’язком, і тому в своїх вчинках керується лише примхою миті. Якщо він сьогодні встав з лівої ноги, то офіціанту він може обмазати обличчя гірчицею; завтра він йому, можливо, подарує сотню рублів. Це російська «непередбачуваність» («самодурство»! – Д. Д.). Вирісши в атмосфері цілковитого рабства, залежний від щонайменших примх свого пана і володаря, своєю безперервною зміною настрою росіянин почувається навіть задоволеним. Не сміючи апелювати до своїх прав, він принаймні має втіху з тимчасової ласки свого пана, з доброго пориву вітру, що змінив його настрій, і – рабська ментальність! – він з гордістю протиставляє «великодушність» свого пана «холодові» і «формалізмові» європейця, якому не потрібні нічия ласка чи поблажливість, проте суворо вимагає те, що йому належить, який звертає увагу на чужі права, проте ніколи не забуває завданої йому несправедливості. Звиклий підкорятися чужій істині, позбавлений власних переконань, росіянин здатний до будь-якого вчинку. «Людині (тобто російській людині. – Д. Д.), – пише Достоєвський, – важко розпізнати, що гріх, а що ні; тут приховується таємниця, що перевершує людський (тобто російський. – Д. Д.) розум». І якщо це настільки важко, то для росіянина всі шляхи відкриті, а визначеної дороги в нього немає. «Я тисячу разів дивувався з цієї здатності людини (і здебільшого, як видається, російської людини. – Д. Д.), – пише цей автор далі, – у своїй душі плекати найвищий ідеал поряд з великою ницістю – і все це цілком щиро. Чи в російської людини особлива великодушність, що заведе його далеко, чи просто ницість – ось у чому питання» [47].

Саме нестача цієї великодушності чи «ницості» в європейця робить його для росіян нестерпним, так, наприклад, для героїні роману Гончарова «Обломов», яка «не відчула в німецькому характері жодної м’якості, жодної чуйності, жодної поблажливості – нічого того, що робить життя настільки приємним, чим можна обійти якесь правило, переступити через загальний звичай, не підкоритися порядкові».

Тому для середнього європейця настільки важко звикнути до співжиття з росіянином, навіть найцивілізованішим: цей останній позичає книгу і не повертає її, заходить, не стукаючи, до чужої кімнати, порожньою балаканиною заважає людині у важливій роботі, відкриває не йому адресовані листи і не вбачає в цьому нічого поганого, дозволяє собі при першій зустрічі немислимі фамільярності і не може надивуватися зі «стриманості» та «лицемірності» європейця, який, зі свого боку, залюбки відмовився б від поцілунків росіян напідпитку, як і від усіх інших виявів «великодушної» вдачі, та вимагає, на противагу до цього, ретельного виконання взятих зобов’язань.

Не дивно, що така комуна змогла втриматися разом тільки з абсолютизмом. Російська людина маси чи, як би це назвав Ніцше, «стадна тварина», ніколи не змогла відчути нестачі тієї чи іншої форми абсолютизму. «Головне лихо Росії, – пише В. Соловйов, – полягає в недорозвиненості особистості і завдяки цьому – й колективу, оскільки один до одного ці два елементи перебувають у пропорційному співвідношенні: за пригнічення особистісного з людини не сформується жоден колектив, а – стадо» [48].

Таке стадо виникло з московітського колективу через зневагу індивідуальності та занепад того, що я називав автономною мораллю. Росіянин ніколи не був знайомий із мораллю свідомого самопідпорядкування етичному абсолютові. «В Європі, – пише далі Достоєвський, – закон і обов’язок формувалися і створювалися впродовж тисячоліть. Добро і зло визначені, виважені. Міри і ступені вимірювалися історичними мудрецями людства безперервною роботою над людською душею. В Росії не було нічого подібного, ані добро, ані зло тут не вимірювалися власним сумлінням, те та інше диктувалося тільки згори, без будь-якої участі окремої людини». А Герцен каже: «Ми (тобто росіяни. – Д. Д.) не змогли допустити, щоб у нас цінувалися неписане дисциплінуюче моральне почуття, інстинктивне визнання прав особи, прав думки». І далі: «Європейці мають визначену мораль, а ми – тільки моральний інстинкт. Там, де наказує ваша власна свідомість, нас утримає лише жандарм» [49].

Саме це мав на увазі Д. Мережковський, коли він (ще в 1905 році. – Д. Д.) стверджував, що «в нас ніколи не було свідомої, релігійної волі до патріотизму, до мужності; була тільки елементарна воля». Щось схоже вже писав Боденштедт: «Російський селянин підкоряється владі так само, як німець, проте з інших причин. Він побоюється влади як елементарної, нерозважної, сліпої сили; йому видається, що йому, не добираючи засобів, дозволено уникнути її нищівного впливу. Німець до державної влади відчуває повагу, оскільки усвідомлює її право на існування; росіянин його не усвідомлює і відтак намагається уникнути її впливу через підкуп чи дезертирство» [50]. Позбувшись державного примусу, він здатний на все: «Якщо російська людина хоча б трохи зійшла з офіційного звичного шляху, що став для неї законом, – читаємо в Достоєвського, – вона одразу ж не знає, що їй робити. В колії все зрозуміло: дохід і чин, суспільне становище, карета, візити, служба і дружина»; «проте без наказу згори?» – «Що ж я тепер? Листок, який відноситься вітром!».

Прославляючи царську державну владу, М. Катков між іншим писав: «Немов буря, яку ніщо не в змозі стримати, вона здійме міріади пилинок (тобто російських «громадян». – Д. Д.) і пожене перед собою, не запитуючи, що кожен з них думає чи хоче».

Тепер, що станеться, коли зазнає паралічу влада, яка ті порошинки чи листки, як висловився Достоєвський, гнатиме поперед себе? Що тоді? Щось схоже ми спостерігали навесні 1917 року, коли російські війська залишили фронт, коли загинув, попри всі зусилля революційного горлопана Кєренського, будь-який державний авторитет, коли міріади «порошинок» закрутилися вихором у тому дикому танці, що зветься «велика російська революція». Кожен новий клас, що в Європі приходив на зміну старому, виявляв велику здатність до будівництва та організаторські таланти; ані англійці після страти Карла І, ані французи після смертної кари Людовіка ХVІ не опинилися в становищі безпорадних дітей з казки, після того, як добра фея, що показала їм дорогу в лісі, раптово зникла. З росіянами сталося по-іншому. Російський пролетаріат заклав початок великої революції, але він дуже швидко потрапив у становище одного з героїв Горького, який висловлюється так: «Я відчуваю, що потрапив у безвихідь і змушений розширювати, ламати і перебудовувати життя. Проте як? Тут я безсилий… Цього я не збагну, і цим моя пісня скінчена». В такому разі, звичайно, треба було б звернутися до тих, хто це «розуміє», до нового червоного царя, який, як і Петро І, «діяв більше за допомогою жаху, ніж за допомогою величі, і відчував відразу до необхідної для монархії «mise en scène» [51], однак попри те був автократом. Хто не володіє собою, змушений посадити на престол самодержця; відсутність внутрішньої дисципліни мала замінити дисципліна, що походить іззовні. Також потрібно було по-новому врегулювати той управлінський апарат, що в Росії за будь-якого режиму був єдино можливим. Саме у цьому сенсі навіть Герцен писав про міцність абсолютистської традиції самодержавства в Росії: «Росією керують за допомогою ад’ютантів і кінних кур’єрів. Сенат, імперська рада і міністерства – це просто канцелярії, в яких відповідні справи не перевіряються, а тільки формально виконуються. Все управління виявляється телеграфними знаками, якими єдина особа із Зимового Палацу сповіщає свою волю. Таку автоматичну догідливу організацію легше похитнути одним ударом у її верхівці, ніж змінити в корені. В монархії трапляється так, що, коли володаря вбито, монархія залишається; у нас залишається деспотична машина бюрократичного устрою. Лише тоді, коли функціонує телеграф, – хоч би хто ним керував, пануватиме покірність» [52].

Покірність виявляли і Ленінові, проте Ленін миттєво домігся тих властивих для росіян принципів правління, які начебто були зруйновані революцією. Чинячи це, він лишень реалізував принципи, які він вже давно проголошував. Коли в 1903 р. в Женеві відбувся розкол російської соціал-демократії на дві фракції, Ленін сказав: «Нашій інтелігенції є чужими переконання, які могли б їх дисциплінувати зсередини. Нам потрібна дисципліна іззовні» [53].

Коли Ленін узяв державну владу, він почав втілювати в життя саме ті принципи, що були ще царськими і мали своє виправдання в аморфній організації російського суспільства та в його цілковитій відсутності культури. Можливо, саме тому, оскільки упродовж останніх років царат виявився неспроможним послідовно реалізовувати принцип абсолютизму, створивши для Думи (російський парламент у 1906–1917 рр. – Д. Д.) певну свободу преси і таке інше і цим похитнув неспроможний до самоврядування народний організм Росії, можливо, саме тому в критичну мить з’явився більшовизм, як «deus ex machina», як рятівник російських «споконвічних підвалин». Можливо, він означав тільки спробу врятувати агонізуючу імперську державність, що заразилася отрутою західноєвропейського лібералізму. Про це, про цей можливий випадок можна прочитати й у «пророків»: тоді, коли Лєонтьєв обговорює можливість перенесення засад європейської культури, європейського лібералізму до Росії, він радіє сам і тішить читача тим, що це не могло б мати тривалого успіху, оскільки той лібералізм «надзвичайно легко може бути розчавлений між двома аж ніяк не ліберальними силами – між шаленим нігілістичним натиском та міцним захистом наших великих історичних принципів» [54].

«Захист великих історичних принципів» не спрацював, тому виникла потреба замінити його «шаленим нігілістичним натиском», свідками якого ми були і на чолі якого Олександр Блок побачив самого Христа «в білому віночку з рож» – отож як Антихриста. Цей тиск у Росії мав одразу ж знищити смертельні як для царату, так і для російської революції паростки європейської культури.

Тепер ми отримали відповіді на наше запитання: чому Росія принципово вороже налаштована проти Європи і чому вона вимушена Європу побороти. Аморфною російською масою може керувати тільки самодержавство, самостійним європейським суспільством – тільки власна дія. Тому Росія змушена, з одного боку, захищатися від ґрунтовних європейських рис і не допустити до себе європейських бацил, оскільки ті ґрунтовні риси, прищеплені в Росії, можуть призвести тільки до хаосу і розпаду державного механізму. З іншого боку, Росія змушена прагнути знищити ту Європу, всюди, куди сягає вплив Європи, викорінити її ідеї, позаяк вони формують єдиний захист проти будь-якого абсолютизму, в тому числі і проти російського. Попри це, вона домагається континентального панування задля руйнації духовного усвідомлення своєї належності до єдності, що на Заході окремих людей об’єднує в групи, верстви, класи і спілки, нації, і намагається перетворити ті суб’єкти на аморфну, неспроможну до спротиву масу. Росія постійно боролася з тими європейськими принципами, хоч би за якими формами приховувалася ця боротьба. Росія не боролася проти буржуазії, а проти принципу особистісної гідності і права, що їх як Ленін, так і Лєонтьєв безнадійно плутають із принципом «буржуазності».

Раніше Московія боролася з дворянством, що «пригнічує народ», у Польщі та дворянством в Україні, тому що ця верства являла собою вороже налаштовану до абсолютизму корпорацію, яка з шаблею та пером у руці спрямовувала політичне життя її нації. З часів більшовицької революції Росія в Україні боролася проти класу селян, що прокинувся до свідомого політичного життя і створював в Україні найбільшу перешкоду для московітського деспотизму. Радянська Росія бореться проти «жовтих синдикатів» і проти вождів європейського соціалізму, оскільки, щоб здобути панування над західноєвропейським робітничим рухом, із робітників потрібно зробити масу без керівника. Радянська Росія бореться проти кожної ідеї, яка переважає «ідеали» здичавілого егалітаризму та егоїзму, що раніше чи пізніше, але завше приводять до абсолютизму. Радянська Росія бореться проти добровільної кооперації, проти організованого колективізму, що ґрунтується на принципі високорозвиненого індивідуалізму. Вона бореться задля ідей, спільних для царату і більшовизму. Боротьба проти козацького дворянства у XVIII столітті, проти української церкви в ХІХ столітті, проти українського селянства в ХХ столітті – це були лише перші етапи російського походу проти Заходу; наступними етапами були боротьба проти польської «шляхти» в 1832 і 1861 роках, проти польської католицької церкви за часів Миколи ІІ (протегування так званих маріанітів. – Д. Д.) і пізніше – проти європейського робітничого руху. Мета завжди залишається тою самою – деморалізація відповідного суспільства, його розпад на незліченну кількість «порошинок» Каткова, що є необхідною передумово панування Росії в Європі.

Коли ведемо мову про зовнішню чи внутрішню політику Росії, завжди можемо констатувати одне й те ж. Коли тепер на Заході Росія сприяє таким верствам населення, як люмпен-пролетаріат, вона передовсім прагне перетягнути на свій бік такі іноземні елементи, які шанують тільки ідеали егалітаризму і задля їхнього втілення готові навіть миритися з чужим абсолютизмом, тобто своєю власною політичною смертю, легко перетворюючись на жертву російської демагогії.

Імовірно, що проблему «майбутньої Росії» чи «третьої Росії», як і питання, чи Росії колись вдасться перейняти європейські принципи, можна не брати до уваги. Мав рацію Чаадаєв, коли говорив: «Nous avons je ne sais quoi dans le sang, qui repousse tout veritable progres» [55].

В одному можна бути певним – що досі у плині своєї історії Росія виявилася неспроможною перейняти ідеї західних країн, усі її намагання наслідувати Захід були марними. Проте цього вона й не хоче. Вона вже перебуває посеред націй Заходу з погрозою, аж ніяк не приховуючи свого наміру проковтнути кожну з цих націй одна за одною, нахилити їх чи зламати. Чи жбурне Захід назустріч новим монголам гідну відповідь?

Примітки

1. Hegel: „Philosophie der Geschichte.“
2. Hegel, ebenda.
3. Gleb Uspenski: „Die Macht des Bodens.“
4. Danilevsky: „Rußland und Europa“, S. 127 (der russischen Originalausgabe).
5. V. Solovyov: „Das nationale Problem in Rußland.“
6. Nach dem oben besagten Buch von V. Solovyovs zitiert.
7.  
8. A. Herzen (Gertsen): „Von jenem Ufer her.“
9. K. Aksakov: Historische Werke, Bd. I.
10. Yu. Samarin: Werke, Bd. I., SS. 57, 277, 305 der russischen Originalausgabe.
11.  M. Bakunin: „Briefe über den Patriotismus.“
12.  M. Bakunin: „Briefe über den Patriotismus.“
13.  Miller: „Das Slaventum und Europa“, S. 95 der russischen Originalausgabe.
14.  Khomiakov: Werke, Bd. II, SS. 58, 61 der russischen Originalausgabe.
15.  Ebenda, SS. 61–62.
16.  Miller, ebenda, S. 179.
17.  Khomiakov, ebenda, SS. 65, 66, 72.
18.  Mackenzie Walles: „Rußland“ Bd. II. S. 193, 194.
19.  Danilevsky, ebenda, S. 211 der russischen Originalausgabe.
20.  V. Rozanov: „Neben der Kirchenmauer“, Bd. II, S. 63 der russischen Originalausgabe.
21.  Gesetzbuch des russischen Kaiserreichs, I. Par. 42, 43.
22.  Khomiakov, ebenda, S. 399 der russischen Originalausgabe.
23.  Yu. Samarin, ebenda, Bd. I., S. 399 der russischen Originalausgabe.
24.  Mackenzie Walles, ebenda, Bd. II., S. 191.
25.  V. Solovyov/SS. 124, 125 der russischen Originalausgabe. / „Rußland und die ökumenische Kirche.“ Einleitung.
26.  Hegel, ebenda, SS. 509–510.
27.  V. Rozanov, ebenda, Bd. I, S. 218.
28.  M. Walles, ebenda, Bd. II, S. 194.
29.  Leroy-Beaulieu: „L’Empire Russe“, Buch I, Kap. 7.
30.  L. Tolstoy: „Das Märchen von Ivan dem Narren.“
31.  „Neu-Europa“ vom 30. Oktober u. 20. Novemver 1919, sowie „Jahrgang 1918“. Nr. 1.
32.  „Proletarskaya Kultura“ („Proletarische Kultur“) 1919, Novemberheft.
33.  K. Leontyev, ebenda, SS. 113–114.
34.  K. Leontyev, ebenda, S. 115.
35.  Miller, ebenda SS. 68, 76, 258.
36.  Pypin: Charakteristik der literarischen Meinungen, S. 136 der russischen Originalausgabe.
37.  Danilevsky, ebenda, S. 120.
38.  E. Boutmy: Essai d’une psychologie politique du peuple anglais en XIX siecle.
39.  K. Leontyev, ebenda, S. 143.
40.  Yu. Samarin, ebenda, Bd. I, S. 40.
41.  F. Dostoyevsky: „Der Spieler.“
42.  „Das ist das rechte Wort.“
43.  „Sie sind ganz einfach Faulenzer!“
44.  F. Dostoyevsky: „Die Dämonen.“
45.  K. Leontyev, ebenda, SS. 277, 465.
46.  Sammelwerk „Richtpunkte“ (Sbornik „Vekhi“).
47.  F. Dostoyevsky: „Der Halbwüchsige.“
48.  V. Solovyov: Werke, Bd. V, S. 206 der russischen Originalausgabe.
49.  A. Herzen (Gertsen): „Vom anderen Ufer her.“
50.  Bodenstedt: „Russische Fragmente“, Band I., S. 13.
51.  A. Herzen (Gertsen): „Die alte Welt und Rußland.“
52.  A. Herzen, ebenda.
53.  Protokolle des 2. ordentlichen Kongresses der russischen sozialdemokratischen Arbeiterpartei, Genf 1903, S. 33 der russischen Originalausgabe.
54.  K. Leontyev: Werke, Bd. V., S. 386 der russischen Originalausgabe.
55.  Chaadayev: „Lettres sur la philosophie de l’histoire.“