X. ЛЖЕВЧИТЕЛІ "СОВРЕМЕННИХ ВОГНІВ"
Були лжепророки в народі, і у нас будуть лжевчителі.
І многі підуть за їх погубною наукою.
(II Петра, 2)
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слів велику силу,
Та й більш нічого...
Т. Шевченко
Перед смертю Шевченко зовсім ясно усвідомлював собі, що найстрашніша болячка, яка зжирала Україну, це були ті "шашелі", які тліли і роз'їдали націю зсередини. Вони були різні, але завершенням їх, перестерігав він, мають бути оті другі Івани, активні перевертні і слуги катів. А їх інспіраторами будуть ті темні сили, що назвуть добро — злом, а зло добром, і які злітатимуть на землю з пекла і вертатимуться до нього по нові накази: "как хвачу да памчу, в самий ад полечу стрелою"! — кракає московська ворона в Шевченковій "Містерії". В день суду кінця доби боротьба нового лицарства йтиме за найвищу, останню ставку. Сили, що напосядуться на Україну, хотітимуть "скувати душу живу", "світ Божий в пута закувати", випити "живущу кров" людини, "серце розбити", "понести (наругатися) славу Великого Бога" — здійняти проти Нього бунт; таке зробити, щоб саме "пекло перелякалося", щоб "Мати Божа заридала". Всі демони з пекла будуть спущені з ланцюгів, щоб — руками Москви — та її попихачів — завдати останній удар Україні, якій (— це ворони теж "начитали" в книгах чорної магії —) Доля призначила стояти передовим загоном проти диявольських сил. Що знаряддям сатанічних сил виступить проти України і світу майбутня тиранія Москви, це передбачити наперед помогла Шевченкові його геніальна інтуїція мистця і пророка, наскрізь пересяклого мудрістю стародавньої культури України.
Народився Шевченко тільки десять літ після приборкання так званої "великої французької революції" 1789 р. Від неї почався тріумфальний похід наук Вольтера і Руссо, — по всій Європі, з їх головною ідеєю заперечення існування Бога. Здетронізувавши Його в душах "передової" інтелігенції Європи, чорні маги поставили натомість свого божка — людину з його плотським розумом, твориво замість Творця. Тероїна де Мерікур — була та, що її в урочистій церемонії інтронізувала паризька вулична юрба в криваві дні революції як "богиню розуму", хоч була вона звичайною повією. І хоч скінчила свою кар'єру ця "богиня розуму" в 1817 р. в однім з паризьких домів для божевільних, але її "вірним" удалося, в наші дні, обернути майже всю Європу в дім божевільних.
Рознісши свої ідеї по всіх столицях Європи, революційна Франція спричинилася почасти до революції в московському цараті. Але жовтнева революція 1917 року мала вже інших лжевчителів: один був франкфуртський жид Карл Маркс, другий — москаль В. Ленін... Що марксистів тягнуло до Росії, а ленінців до Маркса, це пояснюється ідейною близькістю їх лженауки і психічною подібністю євразійських, чи просто азійських рас, з яких вони вийшли. Науку тих лжепророків, через їх адептів, що вийшли з містечок "окраїн" царської імперії, з Литви, Польщі, України, почали вже від першої війни просякати в усе духовне і політичне життя Заходу. Їх мета — це було захоплення влади над світом, ступнево, з щабля на щабель, від нації до нації. А передумовою до цього було знищення чужої їм цивілізації Окциденту і християнської релігії. Замість культу Христа, чужого їм, прийшли вони будувати культ своїх ідолів, поставивши замість правди — брехню, замість добра — зло, скалічивши наш розум і душу; а на місце героїчної, лицарської волі, натхненої ідеєю правди і добра, поставили волю до зла, апофеоз обману, підлот, насильства і розбою. Принесли адорацію матерії і всього матеріалістичного, мамони, гроша, "добробуту" й "миру" за всяку ціну, апелювали до найнижчих інстинктів плоті (шлунку і сексу) і душі (глупоти, продажности і страху), які спихають людину до ролі тварини. Дальше — культ людського розуму, культ найдивачніших доктрин — як соціалізм, інтернаціоналізм, атеїзм, комунізм, фройдизм, марксизм, теорії "вибраних народів", новітніх і "біблійних", теорії "старшого брата", який — без жодних даних на те — претендує провадити народами культурнішими і вищими морально за нього. Прийшла диявольська спроба сплюгавити все високе й шляхетне, що видала наша християнська культура в мистецтві, філософії, літературі, в релігії, в архітектурі, в політиці, в соціальнім житті; спроба всім тим великим вартостям причепити ганьблячу етикетку. Вірність традиціям ганьбилося як "реакціонерство" і "відсталість", любов до своєї нації, патріотизм — як "шовінізм", відпір усякому поганцеві, що вдирався в середину чужої йому нації, щоб загнуздати її, — як "ксенофобію", вірність до смерти своїй Землі — як "хижацтво" або "мілітаризм" чи "вузький націоналізм" і т. п. І навпаки, свої облудні, напасничі цілі супроти народів — маскували вони привабливими, пишними словами — як "добро людськости", "народний добробут", "пацифізм", "загальний мир", "прогрес", "толеранція", "гуманність", "братерство народів", "справжня демократія", "рівноправність рас" і т. п. Все це була брехня, а оперуючи — і в першім, і в другім випадку — обманом і брехнею, вони зраджували, яка нечиста сила крилася за тими махінаціями — сила супротивника Христа. Недавно кардинал Вишинський в Варшаві прилюдно заявив, що в тім місті — з благословення Москви — існує до двадцяти товариств, де управляється культ Сатани. Це логічно, бунт Маркса і Леніна проти Христа мусить привести неминуче до сатанізму, що ми і бачимо в тій консеквентній заїлості, з якою послідовники тих лжевчителів всюди, передусім в душах нових поколінь, підкопують і нищать релігію.
Хто піддавався гіпнозу тих лжепророків, той спільно з ними нищив усі формуючі вищі ідеї в суспільстві: ідеї Вищої Божественної сили, всякого високого ідеалу, отчизни, чести, героїзму, посвяти, відваги, щоби вони перестали бути центром, ідейно організуючим і підпорядковуючим собі сили відосередні, особисті, егоїстичні, матеріальні. Наша доба стала добою розпаношення всіх сил відосередніх (центрифугальних). Наступає атомізація суспільности, розбитої на безліч порошинок, чужих і ворожих одна одній, без порядкуючого центру; наступає духовна і моральна анархія, де богом стає власне "я", і його примітивні потреби і приємності. З тою різницею, що на Заході засобом для здобуття ласки мамони і впливів став гріш, а на Сході — гасло "грабь награбленноє", а під "награблєнним" розумілося все "не моє".
Двом згаданим вгорі силам, Москві і комунізмові, удалося захопити владу в своїй країні і в країнах завойованих, а на Заході, — ті сили і ще сприяюча їм "демократична" тайна мафія, стремлять до цеї влади (до свого "світового уряду") наразі пенетрацією різних націй підступом і обманом чи грошем, загарбуючи в них ключові становища і чим раз ясніше схиляючись до порозуміння й союзу з силами диявола в Москві, до поділу з ним світу.
А маси, отруті духом мамони і гроша, стративши уміння розрізняти добро від зла, нездібні до великого ентузіазму в обороні своєї спільноти, дають себе обдурити, або налякати махерам Москви та інших орієнталів.
Шевченко передбачав останній зудар з тою антихристиянською, в своїй суті, силою, яка схоче науці своїх лжеучителів підбити "весь світ" і обернути людину в бездушну худобу. Передбачав теж, що перша, як звичайно в історії, перешкода тим силам в їх диявольських задумах — стане Україна. Робота темних сил, спущених з ланцюга жовтневою революцією 1917 року, почалася властиво вже в перших роках XIX віку в Московщині, звідки ідеї французької революції і мартинізму, перемелені в дусі московської ментальности, дісталися й на Україну. Вже М. Гоголь бачив, як "диявол без маски з'явився в світ", вже він за проповідь боротьби з тими ідеями, стягнув на себе брутальні напади того самого божка "прогресивної Росії" (і патріота імперської Росії), В. Бєлінського, який накинувся і на Шевченка. Останньому доля призначила виступити першим на Україні з палким протестом проти науки "современних вогнів" матеріалізму, лібералізму і атеїзму, в яких він побачив перші блиски того пекельного вогню, яким мала запалити і його Україну "нова Росія". "Вірую" цеї Росії, якої пророків — А. Пушкіна, Нєкрасова, Бєлінського — Шевченко відкидав і не зносив, — це "вірую" й знайшло своїх прихильників в новій, що приходила на зміну козацької, еліті України. Це ж "вірую" й запалило своїм чортівським вогнем тих других Іванів, які — бачив автор "Кобзаря" — підуть за "современними вогнями" з чужини на згубу свою і країни своєї.
Це була та, що тоді народжувалася — "народницька" еліта країни, якої члени (як і деякі "братчики" — П. Куліш наприклад) вже за життя поета поверталися до "чужих богів", а кілька десять літ по його смерті одні злочинно, другі в щирім, але повнім запамороченню, "присипляли" Україну гарно замаскованою наукою "современних вогнів", щоб збудити її потім "в огні, окрадену" з своїх найкращих національних цінностей та ідеалів і героїчного духа. Цим людям проголосив Шевченко невблаганну війну, кличучи одних схаменутися (покаятися), грозячи другим небесним гнівом, викликаючи на їх місце до проводу нації нову силу — воскресле козацтво нової доби.
Це була його боротьба з духовним "плебейством", як він окреслив це явище. Ще перед арештом, він різко протиставився тій "мудрості", що на Україну деякі земляки "принесли з чужого поля". Ця "мудрість" була в його пророчих очах — лише "великих слів велика сила, та й більш нічого". Були це початки науки тих чорних магів соціалізму, що за їх нехтування пізніше докоряв "невченому" пророкові "учений" туподум Драгоманов... Жорстоко глузував Шевченко з модерних жреців "прогресу", з їх фальшиво-фарисейських гасел "волі й братерства братнього", з тих, що "перлися сонця правди" шукати в чужих землях, з "недолюдків", як звав їх. Жорстоко картав тих словоблудів, що прагнули Україну "повести за віком" атеїстичного матеріалізму, "просвітити современними вогнями", в яких бачив вогні сатани; знав, що перша заповідь визнавців тогочасної матеріалістичної мудрости була — "немає пекла ані раю, немає Бога, тільки я,... а більш нічого"; що "розумні слова" тих магів, детронізуючих Бога своїм убогим розумом — є "брехнею підбиті". Глузував з їх "розумного маяку", що горить "у нашій кістяній коморі"; знав, що у зданій на цей лише "маяк" людини, при першому іспиті згасне він, а "в тую кістяну комору налізуть свині із надвору"...
Проти яких доктрин "прогресивного" віку виступав тут Шевченко, видно з того, що ідентично його вирази стрічаємо в автора "Книги Битія", Костомарова, який писав: "філософія почала кричати, що то кепство вірувати в Сина Божія, що немає ні пекла, ані раю, і щоб усі поклонялися егоїзмові або інтересові". От що (бачив він) крилося за тою наукою "прогресу" — егоїзм і культ мамони!70)
Всупереч "прогресистам" він називав "пребезумним" того, хто "в серці каже, що Бога немає". Навпаки, твердив, що "од Бога все, а сам нічого дурний не вдіє чоловік", "нічого не вдіє убогою головою". Це не були фрази, в тім лежала його основна думка, спільна всім містикам. Бо, деінде твердить він, що без уділення Божої сили — нічого не вдіє "душа убога". Засаднича ідея всіх апостольських посланій — що без живої незгаслої іскри Божої в людській душі і розумі, в почутті і в інтелекті, — людина перестає бути людиною. Іронізував з тих, які хвалилися, що на місце Бога: "возвеличимо на диво і розум наш і наш язик", знав бо, що без надлюдської Сили згори — "пониче неначе стоптана трава і думка їх і їх слова". В розкиданих його поезіях і виразах дає він геніальну формулу звиродніння, без тої Вищої сили, духовної потенції людини. Тоді людський розум, почуття і воля — все, мертвіє. Хто ту силу відкидає — той спідлюється: "в беззаконії мерзіє". Хто хвалиться, що може стати паном над землею "по волі розуму" свого, в того розум обертається в "калюжу" — пристановище "свиней", в які й обертається сама людина. А ті, які "не зрять Бога над собою", ті "не знають, що діють", "там бояться, лякаються, де страху не буде", ті, що не хочуть "пізнати Господа глаголи", тим "не розбити тьму неволі". Туманіє мозок, спідлюється серце, хитається воля, стає стерильною! Така геніально укрита суть за тими, ніби "випадковими" словами його "незримих скрижалів".
Те все сталося, обсервує він, з новою провідною верствою, інтелігенцією народницькою, що приходила за його часів на зміну здегенерованому дворянству; з верствою, яка назбиравши "на чужині" мудрости соціалізму (входив у моду тоді), принесла й на Україну "розумне слово, брехнею підбите", щоб земляків "просвітити" й "повести за віком" матеріалізму. Цих, тоді лише провісників чужої мудрости, що пишним чортополохом розрослася під командою большевиків нині, уважав він за "плебеїв", протиставляючи їм національну мудрість старої козацької України; відкидаючи мудрість "з чужого поля", яка скалічила на думку Шевченка — розум нової інтелігенції, її характер та її волю, віддавши її в службу ідолам егоїзму та інтересу.
Як останній щабель у діл тої інтелігенції, намалював нам Шевченко страшний образ дияволового слуги — другого Івана і його "шашелів". Але перші щаблі тих "вольнодумців" були інші. Стративши віру в Вищу Силу, віддані виключно своєму плотському розумові, ті інтелігенти народники й соціалісти, стратили всякий компас. Почали — за Драгомановим — прислухатися до всього, що їм "німець скаже" — той чи інший, який вибрався їх "повести за віком". Такими їх бачив Шевченко, й глузував з них, що приймуть наївно і сліпо всяку доктрину "з чужого поля": скажуть їм нині, що вони "слов'яни", — з захопленням приймуть це. Завтра скажуть, що вони "моголи" — із тим погодяться, з таким же захопленням. Чи не блимає в цих глузуваннях поета — портрет нащадків народолюбців, які захоплювалися перше видуманим московським "німцем" слов'янофільством, а — по 1917 році — своєрідним євразійством большевицьким? Коли то "щирі демократи" й слов'янські "федералісти" перемальовувалися в охоронний колір "соціалістів-федералістів", а другі з соціалістів — в комуністів? Або портрет деяких діячів останньої еміграції, коли "націоналісти" перефарбувалися в "демократів" "сучасної України", або в "рідномовних" патріотів "общей родіни", як інтернаціонального старшо-братнього цілого з столицею в Москві, а навіть в Тель-Авіві. Як докладно стоїть у Шевченка: "що ж ти таке? — я не знаю, нехай німець скаже"! І нині так само як за Шевченка, навіть коли бачила, що з України чужинець "кров як воду точить" — вся та народолюбна "братія мовчить собі, витріщивши очі, як ягнята: "нехай! — каже, — може так і треба"? Бо іншої, крім "сучасної" України — "не може ж бути"... Без віри, без інтуїції, здані на свій "хлопський", "плотський" розум, не вміючи розрізняти правди від брехні, без власної непохитної ідеї, ставала ця "братія" за виразом Шевченка — "дядьками отечества чужого", а Україну "любили" як провінцію.
В парі з розхитаним інтелектом, — розхлябане почуття. Емотивні потяги, — потягнули їх не в гору, а в діл. Без високих ідеалів — їх душевною тонацією став в найкращім випадку, перечулений і плиткий сентименталізм, в гіршім — епікурейство. Чужа їм була минула історична велич рідної Землі, їм земелька "аби була добра для городу", байдуже під яким деспотом. Великі легенди і постаті славного минулого їх не зворушували — жито собі сіють, або панам служать. Їх галас про "патріотизм", любов до "братів убогих", про "братерство братнє" народів, "слов'янофільство" — це було фарисейство, на думку поета. Виїмки — виїмками (князь Рєпнін, княжна Варвара, граф Капніст, Де Бальмен та ін.), але поза ними уявляв він тодішню Україну, як "руїну Трої" козацької, де все спало — як те панство по своїх маєтках, або як ті "мільйони полян, дулібів і древлян", що "сиділи нишком, слава Богу"...
Думка, спантеличена мудрістю "з чужого поля", розхлябані, спрямовані в матерію почування, брак великих задумів та ідеалів, ось що спостерігав Шевченко на "руїнах Трої" козацької, а це мусило привести до паралічу волі. Де бракувало великої віри, ідеї і горіння до неї, там мусила нидіти й воля. Вона, він бачив це, — заломлювалася або через те, що її тероризували, або через обдурення й спантеличення думки, яка не знала, де право, де ліво, або через скорумповання характерів. Скільки прикладів одного, другого й третього дає він в своїм "Кобзарі"!
Чому люди мовчки дивляться на спричинників зла? Чому на них "не плюють? Чому не топчуть"? Тому, що "люди за шмат гнилої ковбаси" готові продати навіть матір, свою країну... Або тому, що замість чину, "дивились та мовчали та мовчки чухали чуби", тому що душею були — "німії підлії раби". Чому не "ставали за правду пресвятую і за свободу"? Тому, що за "мережану ліврею" ставали "донощиками і фарисеями"... Тому, що були "лакеями в золотій оздобі", "рабами з кокардою на лобі". Тому, що на "мільйони свинопасів" знаходився лише один козак... Тому, що є маса серед нас "грязі Москви", "перевертнів", які помагають москалеві "з матері (України) латану сорочку здирати". Тому, що стільки "землячків", аби їх "одягнути й обути", дають себе "в кайдани закути". Чому гордо здіймаються пишні будови палат деспотів чужих? Тому, що "похилилися раби"; що "здрібніли люди на землі". Чому панує зло? Тому, що наплодилось багато "блюдолизів, золотом облитих", "тупорилих віршомазів", що деспота славлять, а за "пів дулі" стають "ніби без'язикі", готові для нього на все; тому, що навіть "стогнучи", за свого пана "Господа благали". Тому, що на кожний мужній жест протесту, "юродивого" чи "єретика", — "люд мовчав і дивувався: що він діє? На кого руки підійма?" Тому, що "люди, род лукавий, Господнюю святую славу розтліли й чужим богам пожерли жертви, омерзились", побиваючи своїх пророків... Стали люди "сліпі і малі душею", філістрами, які замолоду може "повірують ще трохи в волю, а потім жити почнуть між людьми як люди"... Жити? Зі зламаною волею, заснутою думкою, з холодною душею.
От, як вже згадав вище, був сенс тих його поезій: відвертаючись від Творця до адорації творива, люди — "змерзіють" морально, в брудну "калюжу" для безрог обернеться їх розум плотський, "боятимуться там, де страху не буде", а через заник волі не здолають "розбити тьму неволі"...
Пластично змалював він — в одній новелі, до чого привели Україну блудні вогні магів "прогресу": "Милі земляки мої! — земля ваша, як рай, як сад, посаджений рукою Бога-чоловіколюбця, а ви — ви тільки безмездні робітники в цім плодючім, розкішнім саді. Ви — убогі Лазарі, годовані окрушинами, що падають зі столів розкішної трапези ваших неситих, зажерливих братів". Наслідки в світі фізичнім — каліцтва в світі духовнім! А коли це сталося, хмара зажерливих "рідних" шашелів людських, перевертнів, духовних нащадків Кочубеїв і Галаганів, кинулися "катам помагати" догризати Україну. Символом їх зробив Шевченко постать другого Івана з "Великого Льоху", що (як його малює) буде з країни своєї "останню свитину здирати", буде знаряддям нечистої сили, помагати в грядучім Армагеддоні — далекій Москві душити і корумпувати воскресле козацтво. І коли ми поглянемо на наше сучасне, на те Шевченкове "майбутнє", то побачимо, що прониклива думка Шевченка геніально прозирала, як з початків виродження тодішньої "народолюбної" інтелігенції, як і всієї так званої "демократії", вийде її дегенерація наших днів.
Характеристика "нових ідей", нового "віку цього", у Костомарова і Шевченка відкидає їх гнилизну. Перше — вони нехтують силою, якою трималася вся історія України, вся її правда — відкидають її релігію; друге — вони дають себе збаламутити найспритнішому трюкові володаря пекла, — прийняти, що його нема, що нема пекла, ні нечистого духа, з яким насамперед повинна боротися людина в собі, щоб бути здібною поборювати зло у видимім світі. Нарешті — наука лжевчителів "современних вогнів" веде до падання до ніг ідолам матерії — "егоїзмові" та власному "інтересові"... Які б не були пишні фрази — з "великих слів", якими ті лжевчителі хотіли нас "повести за віком", всі ті фрази в останнім обрахунку викривалися як дурисвітство і обман.
"Українофільство" чи "народолюбство" останніх ста літ вже, коли виступило на арену, навіть за життя Шевченка, виявляло свій плебейський, гелотський (голотський) характер, — діаметрально протилежний змістові вогненного слова Шевченка. Дальше ставало чим раз гірше, поки не скінчилося поколінням "демократичних" шашелів, з другим Іваном, що одверто стали під протекцію "духа злоби" і його попихачів у Москві. Провалля було між тими українофілами і Шевченком! Шевченко кликав до віднови слави давньої Київської і Козацької держави незалежної від Москви, — народолюбці, як Куліш або Драгоманов, — падали до ніг ідолові московської імперії... Шевченко кликав до політичних і релігійних традицій давньої України, — Куліш відвертається від перших, Драгоманов від других... Шевченко зогрівав серця для великої місії України, — "народолюбці" проповідували культ малоросійського, провінціальства (провансальства) під крилами чорного орла... Шевченко кликав до великого змагу за свою правду, — народолюбці шукали угоди з "правдою" чужинця... Шевченко апелював до воскресіння, викликав з могил дух давнього лицарства запорозького, з його традиціями хреста і меча, — драгоманівці культ хреста визнавали за "забобон", апель до меча — за символ "диких, старих часів". Вірили в автоматичну "еволюцію" і "мирне порозуміння між народами", передусім з Москвою, їх ідея не виходила поза обсяг провінціальства, їх душа, народолюбців ігнорувала духовний світ, обмежуючись лише "матеріальними інтересами народу", їх чин — зводився до запобігання ласки кожної чужої сили.
Так було на Наддніпрянщині, а в Галичині навіть Франко спершу піддався ідеям "современних вогнів", голосив, що "не герої ми і не богатирі, ми лиш каменярі"; що треба "патріотичний меч перекувати на плуг"; що наша ціль це "людське щастя й воля", наш божок — "розум владний без віри основ". Від нього царство свободи, "не від Бога нам спаде"... Але той самий Франко бачив, що зробили "поступові ідеї" в душі галицько-української "поступової" інтелігенції кінця XIX віку: він знайшов так ,,мало правдивих характерів, а так багато дрібничковости, тісної глупоти"; так мало "правдивої любови" в тій расі "отяжілій, сентиментальній, позбавленій гарту і сили волі, так плідній на перевертнів", хоч і бачив серед них "чистих і гідних всякої пошани" людей... Ці винятки і власна віра дали йому змогу вирватися згодом з смертоносних обіймів драгоманівського Вія і вступити на новий, майже містичний шлях національної героїки (Мойсей), закликати "до бою" в ту мить, що вже надходила, своїх "Єгошуїв" (які з'явилися в 1914 р. в Галичині), які "із номадів лінивих, люд героїв створять". Аналогічний заклик у Шевченка, який кликав з могил своїх Гонт, щоб прийшли на зміну "мільйонів свинопасів" приспаної країни...
Але в понурі дні XIX віку було інакше... Захоплення етнографією, народними звичаями, мовою, побутом, рідною природою — все це був культ своєї провінції, який не віддаляв України від "общаво целаво", від чужої імперії. Політична акція, яка почалася в формі легальної боротьби в Галичині, а в формі підпільної революційної акції на Наддніпрянщині, не виходила з рамок боротьби за права рідної культури або в крайнім випадку за зміну режиму. Проби пропаганди самостійництва й сепаратизму перед 1-ою війною були спорадичні, а коли й мали прихильників, то не в величезній більшості драгоманівської інтелігенції, яка не зійшла зі старого шляху. Декламували про народ, але ввесь світогляд народу став їм чужий. Народ лишився релігійний, вони, що пішли "за віком", були в цій справі або богоборці, або нейтральні. Народ знав, що в житті важить сила, не слабість, вони — були наївними "пацифістами" і вірили в автоматичну, без боротьби, еволюцію до "вселюдського щастя". Народ був відданий своїм звичаям і не любив зайд, які "сараною сіли" на його землі, а демосоціалістична інтелігенція плямувала ті почуття як "шовінізм" і "ксенофобію". Народ був настроєний приватновласницькими почуваннями, вони плямували це, як "реакціонерство" і "буржуйство". Єдино, що вони шанували і переймали від народу — це була його предківська мова, але вона у них стала чимось мертвим, — мовою для мови, незалежно від того, що на тій мові виражалося; тому й легко приймали всяку чужинецьку єресь, натхнену чужим і ворожим нації духом, подавану в "рідній мові". Навіть культура, яку вони на цій мові несли народним масам, часто була пересякнена духом обожуваних московських ідолів, як Бєлінскій, Пушкін, Толстой, Достоєвскій, Горькій, а у декого навіть Ленін, чи жид К. Маркс. Душа тих людей була затруєна вірою в можливість порозуміння з "новою Росією", бо з нею мали спільних "святих" і спільний "коран"; ідея сепарації від імперії аж до 1918 р. плямувалася лівими, як ідея шкідлива, голошена "найгіршими елементами", і ніхто з них не думав, що "нам силою доведеться здобувати свої права", аж їх не "приневолено самим творити нашу долю". Метою їх було — "злитися в одну братерську сім'ю народів, в один майже народ", щоб "постала всенація".
Цю духовну настанову демо-соціалістичної і радикальної "еліти", в 1918 р. М. Грушевський характеризував як "духове холопство, холуйство раба, якого так довго били по лиці, що не тільки забили в нім всяку людську гідність, але зробили прихильником неволі і холопства, його апологетом і панегіристом" 71) — таким, яким став три роки потім сам автор цієї характеристики. Це були ті, які Україну (передбачав Шевченко) — "присплять лукаві і в огні її окраденую збудять". На еміграції по першій світовій війні вони почали знов промосковську пропаганду (віденська "Нова Доба" — В. Винниченка, "Борітеся — Поборете" — М. Грушевського, празька "Нова Україна" — М. Шаповала, паризькі пробольшевицькі "Українські Вісті" — Севрюка і Борщака, а в Галичині — "Нові Шляхи" — А. Крушельницького, М. Рудницького і Ф. Федорцева). Ось якою була філософія одного з речників зміновіховства на еміграції перед другою світовою війною: — "треба належати до свого часу", а "хотіти жити, як колись жилося, або як колись будемо жити" — це "божевілля", бо "ніхто не знає, що буде змістом завтрашнього дня"... Вираз типовий для цеї інтелігенції, якій ані в думці було бажати самим формувати "завтрашній день", його зміст своєю думкою і своєю волею. Для них була не держава, а "хата ідеал українського патріотизму", а "формула українського найглибшого патріотизму" — це "де згода в сімействі, де мир і тишина", і "треба стримуватися в напастях" на зрадників... Найважніше дбати за "фізичне здоров'я" своєї раси, а "побіч нього" (на другім місці) — допускається "віра в можливість осягнути духовну довершеність"... Найбільший гріх націоналістів, що вони "не хочуть прийняти української дійсности такою, якою вона є", — тобто створену займанцем... Своя ідея, щоб нею знищити створену чужинцем дійсність на Україні? — це є "ставлення доктрини понад живим організмом", не боротьба за цей живий організм!... "Фізичне збереження нації" — ось найважніше гасло (хоч би за ціну рабства). Вони проти вогнів "абсолютного динамізму" Дон-Кіхота, "які відривають Санчо Панса від щоденних простих обов'язків"...
Санчо Панса став героєм національного "відродження" ідеологів "малої людини", філістра... Найстрашніша річ для них — це вірність великій ідеї і посвята для неї, бо це просто "ідолопоклонство перед теорією"... Взагалі "не треба прив'язувати виключної ваги до якоїсь ідеї" — всі ж бо вони прямують до "вільної України"...
Як в царині ідеї, так не повинно бути ні формування, ні ведення в царині чину: "провідник українських людей — це їх висловник"... Герої в історії, прометеї різних постатей Шевченка, основники великих націй, держав, релігій все це в очах філософа плебейства — "Дон-Кіхоти"... Провідник "українських людей не накидає їм своїх фантастичних експромтів і не ексцитує екстатичними видивами". Взірцем провідника є для плебея — "отаман чумацької валки", провідник безвольним повинен бути "поплавком на поверхні стихії подій і людей на Україні"...
При такій настанові Санчів Пансів їм осоружне навіть духовне формування нації в дусі одної ідеї, осоружна героїчна психіка; в поезії львівського "Вістника", особливо у Маланюка і О. Теліги, вони не бачуть нічого, опріч "ніцшеанської бомбастики, відруховости і примітивізму".
Нарешті, як все буває в таких випадках, ненавидячи українських Дон-Кіхотів, вони стають навколішки перед тиранами Москви з їх диявольською роботою на Україні. Уважають, що нове кріпацтво, запроваджене на Україні Москвою, "прийняло українське село", а колхози і совхози — просто "нагадують традиційну українську асоціативну групу"... І навіть на тих варварів, що колись перед ордою московською руйнували Україну, — наші Панси засвоюють погляди московських учених (большевика Покровського), — що "уявляти собі половців як якусь чужу і темну "азіатську" силу, що важкою хмарою висіла над "представницею європейської культури" — київською державою, ми не маємо найменшої підстави"... І взагалі "хижаки, злобні варвари, в світлі нових (московських — Д. Д.) дослідів, не виглядають так страшно"... Чужинець ("німець") є більшим авторитетом для нашого плебея, як ,,Слово о полку Ігоря", а "реабілітацію" по смерті давніх і сучасних Покровському московських варварів, речники "прогресу" приймають за свою. І такі маячення називають "призначенням нації". 72)
По другій війні, ця "прогресивна" інтелігенція, до якої пристали й деякі перекинчики з націоналістичного табору, — дійшла до повного політичного й духовного банкрутства, їх ідеологи одверто кличуть еміграцію служити червоним ідолам. Вони вже трохи "погоджуються з Марксом", що один з перших підніс прапор знищення християнської цивілізації в Європі і це погодження, на їх думку, мало б бути "ідейною еволюцією націоналізму". Доктрини? Вони не потрібні, бо не треба "зв'язуватися з жодною філософічною системою", треба лише уважати, "на розвоєві тенденції світу" і дати себе "вести за віком" лжевчителям диявола. Треба дійти до признання того "фактичного стану", який він створив на Україні. А України, за яку словом боровся замучений Шевченко, України Базару, Крут, нових "січовиків", лицарів Зимового походу, СВУ в 1930 роках на Наддніпрянщині і націоналізму в Галичині, УПА по всій Україні — "такої України не може бути", бо доба "шабельної романтики" і "героїв з лісу" скінчилася...
Ідеал вождя для них — це політичні реалісти, які, звичайно, "схильні признавати і керувати ідеями, що вже втілились в якийсь порядок зовнішнього світу", хоч би й чужий і "створили собі виконавчу апаратуру для дій" — апарат примусу, якому радять коритися "реальні політики" нашої лівиці. "Політичний ідеалізм", чи взагалі "ідеологія", за яку треба щойно боротися, то у них смішна річ, "ірраціоналізм", "дух анархії"; "Людина визвольного руху" — віджила своє, натомість має прийти людина капітулянтства. Зміновіховство 1930 років — виправдується, ідеальний вождь — це той, хто звиває власний прапор і їде в ставку (колись) татарського чи (нині) московського хана "пити кумис", або, як писав Шевченко — "з московської чаші московську отруту"...75
На Україні підмосковській, проповідувати цю "генеральну лінію" стало обов'язковим, на еміграції ж її проповідують прогресисти добровільно. Іван Франко таких земляків своїх звав "людьми з рабським мозком і серцем", "отяжілими сентименталістами" або "лінивими номадами" і "перевертнями". А самі ж ідеологи тої "поступової" інтелігенції звали їх (у хвилини просвітлення) "соглашателями" (Шаповал), "вихолощеними марксистами" (Винниченко), інші — "філістрами", "пересіччю" або "малою людиною", "субстратом" (Шлемкевич-Іванейко) — автохарактеристики! Були це, як їх звав Шевченко, люди "малії душею", "душевбогі", "недоуми", "раби" і "лакеї" в душі. Хитливі й непевні, вони не позволяють навіть перевертнів картати. Для Драгоманова "слово ренегат — це дике безглуздя", бо "не сміє своя нація деспотично заявляти — ти наш і до скону лишишся нашим!" І йому вторує М. Шаповал, прокламуючи "право вільного переходу від нації до нації"73) навіть ворожої.
Недурно ця порода "малих душею" — уперто і заїло ненавиділа касту лицарську. Вже Куліш, який величав себе "мєлкопомєстним пахарєм" (малоземельним хуторянином) ненавидів в козацтві такий самий лицарський первінь, що цвів колись і в Західній Європі... Субстратчик Ю. Липа ненавидить Дон-Кіхота... Винниченко злобою дихав на відроджене козацтво в Україні — мовляв, "кріпак спішить на шляхтича перевернутися"! Волів босяка, аби не козака... Все це те саме явище, яке завважив ще Шевченко, коли дорогі земляки його готові були сльози ревні проливати над долею бідного Яреми, "хамового сина", але як перемінився він в козака Галайду, зганили його "розбійником, вором"... І не треба думати, що ця ненависть до лицарства або до "панів" у людей породи Санчо Пансів випливала з їх протесту проти гнобителів, визискувачів і т. п. Бо з тої ненависти до "панства козацького" вони хутко приходили до ідейного або чинного вислуговування перед шайкою большевиків. Ні, їх ненависть до лицарства, до "Дон-кіхотів", до "розбійників" гайдамацьких, це була просто ненависть людей іншої психічної породи.