Продовження. (До початку >>>)
Відраза від "дон-кіхотства", цебто від героїки і боротьби ішла червоною ниткою і в літературі. Коли "прогресисти" виводять Дон-Кіхотів, то "малих та слабеньких" ("Дон-Кіхот з Етенгайму" Я. Галана), які не самі йдуть на Голгофу, а їх нещасних тягнуть як вівцю на заріз. Подруга Антея (М. Чернявського) — "тріпотно-пестлива і щиро-чутлива", Дон-Жуан вироджується в них в брудного шимпанзе (герої Винниченка), а Прометей (Олеся) — квилить як мала дитина або снує "думки жалібненькі" і проливає "сльози дрібненькі" (Воробкевич). Запорозький лицар Сірко — виходить у них карикатурним пацифістом (Черкасенко). Всі вони співають про "втому в борні", про "розпуку і тугу", про пасивний біль. Боротьба — це "злодійська наука" (Маковей), мріють вони про "тиху, затишну хатку", не терплять людей "з незалежною поставою" (Винниченко), Шевченко у Бучми — виходить замість Прометеєм — розчавленим хробаком, жалують, що щастя як приводить, то "мірою боротьби", а не страждання й сліз". Як доля вдаряє їх, то у них лиш "у грудях тихенько щось лебедить і благає о поміч у муці". Не дурно Тичина признається, що як вибухла революція, то "стояв перед нею, як теля перед новими воротами" 74) На ту ж квилячу ноту (тільки славлячи свого пана) заводять Сосюри і Рильські.
Дві психіки — одна, як та Богдана, що прагне "за віру християнську стати" і націю "визволяти", а друга як Барабаша, що воліє з чужинецькими панами — "в упокою хліб-сіль уживати". "Визволяти" і — "уживати" — дві психіки, два життєві ідеали, двох різних каст, двох типів людських. Можуть речники плебейства видумувати нібито програми і дороговкази політичні, — але їх основою, джерелом є їх — плебейська психіка, до якої пришиває потім їх "язик велеречивий" різні "реалістичні" програми. Зрештою — всі вони кінчаться наказом припадати до ніг якогось чужого ідола.
Тоді навіть не криються з тим, що "ми — без догмату, наша думка адогматична" — як признається один з совєтських українських авторів, або як на еміграції "прогресисти": що нісенітницею є мати віру, виступати з якимсь догматом, з якоюсь ідеологією. Бо життя ж міняється... Отже пощо вірити твердо в свою одну ідею? А там, де вмирає догма, вмирає віра. А де брак одного і другого, там нема твердого "ми хочемо!", лише мляве "нам хотілося б"... Або, як писав один з совєтчиків: і хочеться "від партії, і треба піти геть — і немає сили піти геть!" Так власне заходить той стан, коли — як признаються підсовєтчики, — починає чужий пан "мов на налигачі вести їх слухняних куди треба" йому. Тоді їх — "завше хтось веде і ми ідем послушні, аж нам скажуть: "стій"! Тоді питають вони з розпачем: "чому ми не з волею криці? Чому ми як масло на рушії подій? Мов приблудна сука під чужим вікном"?
З такою зламаною волею з "еліти" робиться плебс, пасивне знаряддя нового Джінгіз Хана, який іде "пройти світ, переорати землю, стерти кордони, помішати всі нації в одному струмені чорної маси потоптаних рабів". Тоді вони коряться цій чужій силі, яка "ломить їх" і "веде туди, куди схоче", тоді вони вирікаються своєї Правди і "стріляють в позавчорашнього самого себе" — в усі шляхетні традиції — культурні, політичні і релігійні — старого Києва. Тоді, як Тичина на Україні, а його звеличники тут, рішають "поцілувать пантофлю папи" на Кремлі, пантофлю диявола, 75) кличуть "розмовляти" з катами України і орієнтуватися на "сучасну Україну", бо іншої, Шевченківської "бути не може"...
В тім, між іншим, була геніальність Шевченка, що він вже за свого часу, змалював куди приведе його "шашелів" — наука лжепророків "современних вогнів", що хотіли Україну "повести за віком" матеріалізму і атеїзму. Чи ж не бачимо серед речників "прогресивного" українства на Україні і на еміграції, — отих Шевченкових "дядьків отєчества чужого"? Чи не бачимо "лакеїв" чужого пана, "грязі Москви"? Чи не бачимо тих, що кричать черговому "батюшці" в Кремлі — "ура"? Або "донощиків і фарисеїв", які кожного патріота денунціюють як "фашиста", "антидемократа", "антисеміта", як ворога "власть імущих"? Чи не бачимо, як хиляться, як той Ярема, перед кожним "поганцем"? Чи не сміються з того, хто (як у "Сні") не хоче говорити "по здешнєму", по "сучасно-українському"? Чи не бачимо коло них диявола, що як та ворона єднає їх собі одних "муками", других "золотом", а інших "чинами", або обіцянками професійних брехунів? Найважніше для нас є те, що Шевченко вказав недвозначно на джерело розкладу "прогресивної" інтелігенції: багно матеріалізму було тим джерелом. Рішила та "еліта" нації, що ідея існування Вищої сили добра і сили зла — є вигадки ("немає пекла, ані раю"); що "немає Бога", немає Творця, є твориво, є "тільки Я", тільки фізична істота з її фізичними лише потребами; про ціль існування нації мають нам розповісти не "високі могили", не укритий в них дух прадідів, не традиції віковічні народу, а — "куций німець" — чужинець, за яким — одним чи другим — і тюпала покірно "поступова" інтелігенція. З тою різницею, що за Шевченка тими чужинцями були осоружні йому Бєлінські, Нєкрасови і Пушкіни, а сто років по його смерті — крім них ще Леніни, Маркси, Бронштейни-Троцькі... З тою різницею, що тоді гукали "немає Бога", а тепер "науковим" стилем доводять, що теза ідеалістичної філософії, ніби "основою світу є ідея, дух, що існує першим і скоріше від природи, створивши її" (отже Бог!), що ця теза — "ще не доведена наукою", отже цю ,.гіпотезу" треба занехаяти (Горновий)... З тою різницею, що тоді, коли Шевченко кликав воскресити в собі духа старого лицарства нашого, духа України, — Драгоманов, пізніше, відповідав, що "наука ще не може показати., що таке дух якоїсь породи людської".. І там "наука", і тут "наука"! І так само, як та інтелігенція, яку на налигачі вели спритні лжепророки, "не бачила духа нації (бо його "не показали" їх фізичним очам), так само вона не могла прийняти й Духа Істини, що про нього читаємо в мотто до "Сну" з св. Іоана: "Дух істини, єго же мір не может пріяти, яко не видить його, ніже знаєт його". Тому приймали "прогресисти" те, що їх "холодний розум" — "видів", бачив — хоч би це й були штучні вогні або брехливі декларації магів диявола, замаскованих (для фізичних очей) під бабусю Червоної Шапочки...
Коли таке наступило, в остаточнім рахунку наступило затьмарення розуму, спідлення характерів, і змиршавіння волі, заник віри... Тоді — треба безнастанно повторяти геніальну формулу апостола Якова — тоді "двоєдушні" інтелектом люди стануть "нетверді в путях своїх". Тоді їх, як говориться в Апокаліпсі, "виригне Господь з уст своїх". Тоді стануть вони безборонні проти тих трьох чортівських засобів, до яких береться скорумпувати їх душу диявольська сила (три ворони з "Великого Льоху"). Тоді покірно плетуться вони на кожен оклик зайди — "дайош"!, "Льос-Льос"! або "Герш ту, хамів сину"!
Геніальність Кобзаря була в тім, що він охопив проблему проводу в універсальних розмірах, бо дегенерація "прогресивного" чи там "демократичного" провідництва має місце не лише на Україні, але в цілім західнім світі (паралельним явищем є дегенерація комуністичної "еліти" в Московщині). Це завважив вже цитований мною Едмунд Борк, коли в часи французької революції писав, що "вік лицарства (шевалєрії) скінчився, наступає вік софістів, економістів і калькуляторів", тобто — те що обсервуємо тепер: вік безідейних гешефтярів і крутіїв на Заході, і такої ж безідейної — в планетарній мірі — орди нового Аттіли на Сході, з яким ті перші калькулятори хочуть в добрій спілці поділити світ.
Геніальність Шевченка була в тім, що він бачив наперед дегенерацію "поступової" орди і хотів повести Україну не "за віком" матеріалізму і схудоблення, а проти цього віку. Що рятунок бачив лише в воскресінні лицарства на Україні, нової провідної верстви, овіяної суворим духом старого Києва, містикою нашого вічного міста, над яким поставив колись знак Хреста апостол Андрій і якого патроном, як і патроном козацтва, був св. архангел Михаїл.
IX. Два Івани >>> | ЗМІСТ | XI. Містика лицарства запорозького >>>