ПРОТИ ІДЕЙНОГО РОЗЗБРОЮВАННЯ ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ
Ця стаття була надрукована в журналі “Сурма”, Мюнхен, ч. 27 за січень 1951 р., без зазначення автора, й мала редакційні підзаголовки: Революція і манівці. Фальшиві обрахунки. Рішаючий чинник. Фантазії та дійсність. Чи на Заході не люблять революції? Китайська наука... в ліс не піде!
Автор розвиває тему, що її він частково вже заторкнув у своїй попередній статті “Третя світова війна і визвольна революція”, опрокидуючи закиди, що, мовляв, націоналізм є перешкодою у нашій визвольній боротьбі.
“На Заході не люблять націоналізму, не люблять революції, не люблять фанатизму. Непопулярність нашої справи і багато труднощів на зовнішньому відтинку походять з того, що сучасні визвольні змагання організують і ведуть українські націоналісти, які мають марку фанатиків, і що ці змагання окреслюються як національно-революційну боротьбу, а визвольну концепцію — як національну революцію. Якщо хочемо знайти прихильну поставу західніх держав до нашої справи, мусимо все це змінити. Не треба виступати з націоналізмом, з революцією, не підкреслювати постуляту державної суверенности, тільки надавати нашій боротьбі характер резистансу — боротьби проти большевизму, як проти системи диктатури й тоталізму, за демократичний державно-суспільний лад. Це треба робити не тільки в усьому, що призначене для чужинців, але так само треба внутрішньо провести відповідне переставлення в ідеології, програмі, в політичній концепції, в тактиці й методиці, в побудові визвольного руху, в розставленні й наголошуванні значення поодиноких складових сил.”
В такому сенсі і з такою аргументацією ідуть постійні атаки на сучасний революційно-визвольний рух за кордоном, їх ведуть різні чинники, українські й чужинецькі, різними дорогами і способами — з середини й ззовні, від тонкого ідейного проникання, аж до грубих наклепів, провокації і засобів безпосереднього натиску. При цьому різні чинники мають різні цілі. Дехто кермується щирим переконанням, що цього роду переставлення справді були б корисні для успішности визвольних змагань. Інші, маючи на оці свої особистості чи групові інтереси, рахують на те, що переставка у визвольному русі дасть їм змогу зайняти чільні позиції. Не бракує також сторонніх намагань прибрати до своїх рук український визвольний рух, впливати на його напрямок і дію, зробити з нього інструмент власної політики, замість мати справу з незалежним, суверенне діючим динамічним фактором.
По такій самій лінії іде теж одно розгалуження іншої розкладової акції, яка має метою зрушити, підважити спаяний і боєздатний український революційний націоналізм.
Тут не вдаємося у ближчий розгляд тих різних напрямків, лише займемося розгляненням самого змісту поданої на початку тенденції, так як її можуть висувати люди доброї волі і чистих намірів, які мають на увазі тільки справу визволення України і які кермуються своїм розумінням проблеми, а не іншими мотивами. У підставі таких тенденцій лежить бажання зв'язати справу визволення України з політикою західніх держав і для того достосу-ватися до них під різними оглядами. В сучасному міжнародньому укладі та в його майбутній розв'язці вбачається тільки одну сторінку — протиставлення і розгру двох силових комплексів, динаміку й потенціял яких розцінюється лише фізично-матеріяльними мірилами. Ідейну сторінку світового змагу трактується як побічний, додатковий відтинок, а не як суттєвий фактор. Недоцінюється того, що змагання протиставних суспільно-політичних ідей у світовому маштабі так само вирішуватиме про загальний вислід, бо воно визначує місце і ролю багатьох сил по одному чи другому боці, впливає на динаміку окремих складових сил, на спаяність і скоординованість дії протиставних силових таборів.
Якщо мати на увазі потенціял західніх держав, міряний циферними даними різних його складників, — кількість населення, сирівцеві ресурси, стан промисловости і спроможність збільшення її потенціялу, мобілізаційний стан морських, повітряних і сухо-путніх військових сил тощо — то можна робити помилкові висновки. Такий же помилковий висновок е з порівняння самих циферних даних воєнного потенціялу західнього й совєтського бльоку, в їхній статистичній формі. Треба дивитися на те, скільки, в якому напрямі і з якою динамікою західні держави використовують свої сили й ресурси в протиставленні большевицькому наступові. При такому розгляді побачимо, що в дійовому відношенні, а головно в політиці, в ідейно-політичному протиставленні, ефективна вага потенціялу західніх держав не була як слід використана.
Для наочного доведення цього вкажемо на деякі моменти. Вез-компромісове протиставлення між СССР і т. зв. капіталістичним світом, тобто західніми державами, та неминучість тотальної розправи між ними за бути чи не бути — це постійний чинник сучасного міжнароднього життя, який існував ще далеко перед минулою світовою війною, так само, як під час війни і після її закінчення. В цьому нічого не змінилося, бо большевики, не зважаючи на воєнний союз з західніми державами, і при всіх тактичних змінах своєї політики, достаточно виявляли цю .її генеральну лінію і настанову цілого свого внутрішнього розвитку.
Західні народи були щодо цього теж досить добре поінформовані, ще перед союзництвом з СССР у другій світовій війні. В час війни з гітлерівською Німеччиною СССР мав ніж на горлі і большевики більше потребували допомоги й союзу західніх держав, ніж ці держави їхньої, большевицької. Проте большевики не зробили в себе засадничої перестановки, не зрекалися ривалізації і розправи з тогочасними своїми західніми союзниками, ані не провели демобілізації протиальянтських настроїв. Навпаки, при всій за-грозливості і труднощах війни з Німеччиною, політика й стратегія СССР послідовно притримувалася тієї лінії, що зразу після закінчення війни з Німеччиною, має прийти період суперництва, конфліктів і генеральної розправи з західніми союзниками, і до цього большевики завжди готувалися та займали найдогідніші позиції.
Це мусіли бачити і розуміти кермуючі політичні чинники західніх держав. Якщо ж вони цю дійсність закривали перед своїми народами, наставляли свої суспільства на протилежність — на тривке мирне співжиття з СССР і в такому нереальному напрямі розвивали всю свою політику, то причини цього не можна дошукуватися в непоінформованості.
Безпосередньо після падіння Німеччини силове відношення між СССР і західніми державами, під кожним оглядом, було корисніше для цих останніх, ніж колинебудь раніше. Цього західні держави не пробували і не зуміли жодним способом використати, щоб дійти до якоїсь фактичної, тривкої розв'язки, щоб установити бодай для себе сприятливі обставини. Навпаки, вони без потреби віддали большевикам головні користі воєнної перемоги, кинули їм на жертву нові народи, дали корисні випадові позиції, впровадили на відповідальне становище в міжнародньому житті і провели в себе демобілізацію під кожним оглядом. А все це на те, щоб зразу мусіти перейти до найнекорисніших і найпринизливіших розігр із вчорашнім союзником, затрачуючи великі кошти, велику енерґію і осягаючи неуспіхи.
Або справа з атомовою енергією і бомбою. Знаємо, яку першорядну позицію займав цей винахід в американській і взагалі в західній впевненості щодо своєї матеріяльної переваги над СССР. Тепер, попри всі затушковування, світ довідується про щораз нові випадки, що якраз творці-винахідники передали, як звичайні зрадники, таємницю ворогові-большевикам.
Ми згадали про ці факти тому, щоб наочно виявити правду, що дійовий ефект існуючих сил і цілого потенціялу є узалежнений від ідейно-моральних і політичних настанов цілих народів, які ними диспонують, а зокрема їхніх кермуючих-політичних кіл. З цих міркувань робимо висновок, що не можна дивитися тільки на те, яку матеріяльну й фізичну силу має якась держава, або група держав, але одночасно, чи радше навіть насамперед, треба дивитися на їх ідейну настанову і напрямок політики, бо якщо ці дислокуючі фактори не є в порядку, тоді й сила йде нінащо.
Ми в самій засаді не є згідні з таким ставленням у питаннях української визвольної політики, що шукається наймогутніших протиставних большевизмові сил, хочеться до їхніх рук віддати долю нашого визволення, не дивлячись на те, чи вони справді позитивно й серйозно ставляться до нашої справи, і чи для пов'язання себе з цими силами не йдеться по лінії безпринципного пристосуванства. Сам критерій сили не вистачає. Ані те, що якась могутня держава є активним, чи потенціяльним противником большевизму. Вирішальним мусить бути питання, як вона ставиться до наших визвольних змагань, до справи державної само-стійности України. Щойно позитивне й серйозне ставлення дає плятформу для пов'язування нашої боротьби з протибольшевицькою дією такої держави.
У дотогочасній політиці провідних західніх держав, навіть при її рішучих протибольшевицьких наголосах, немає жодних знаків позитивної настанови до справи визволення України. В такому становищі політика дочіплювання до їхнього воза не є жодною визвольною політикою, не має жодних виглядів довести до визволення. Тож було б цілком зайво дискутувати з такою аргументацією, що нам треба свої ідеологічні й політично-концепційні позиції достосовувати до смаку теперішнього курсу політики західніх держав тому лише, що вони творять найбільшу протиставну большевизмові силу.
Можна б поважніше ставитися до таких аргументів за ревізією наших ідеологічних і політичних позицій, які виникли б у вислі-ді конфронтації з відповідними позиціями західніх держав і які доводили б, що вони є собою кращі, вартісніші, або придатніші та успішніші в боротьбі проти большевизму. (Якщо б такі аргументи були стійкі!).
Варто докладніше приглянутися до того, хто на Заході й чому не любить націоналізму, революції і що він їм протиставить. Тут можемо лише кинути кілька жмутків світла на ці питання.
“На Заході однаково трактують кожний націоналізм. Тут ідентифікують національний націоналізм із шовінізмом, з тоталітаризмом, з диктатурою, з національною нетерпимістю, виключністю і вважають його за причину міжнародніх конфліктів. Всякий націоналізм є скомпромітований гітлеризмом...” — Такі і цьому подібні арґументи зустрічаються на кожному кроці. Але всі вони є несерйозні тому, що в них наслідок поставлений за причину.
Це правда, що такі погляди поширюються на Заході всіма засобами пропаґанди і формування публічної опінії. Але кермуючі політичні кола, які це роблять, здають собі справу з фактичного стану. Вони знають, що гітлеризм є вже мертвий, що колений націоналізм є за своєю природою іншим, що диктатура, тоталітаризм, нетолерантність — це прикмети імперіялізмів, яким був і гітлеризм, і є в найвищому ступені большевизм. Вони знають, що причиною ворожнеч між народами і перешкодами до мирного, гармонійного співжиття між ними є головно імперіялістичні тенденції одних народів поневолювати, визискувати інші народи, накидати їм свої системи, свій спосіб життя, їм добре відомо, що тепер на історичну арену виходить визвольні націоналізми, які протиставляться усім імперіялістичним намаганням, які хочуть свободи, суверенности для своїх народів і признають такі самі права іншим націям, шанують їх і змагають до мирного співжиття і свобідного обміну духових і матеріяльних дібр поміж свобідними націями на плятформі взаємного пошанування суверенітету і життєвих прав та потреб.
Справжньою причиною організованої в світовому маштабі на-гінки на націоналізми, зокрема на визвольні націоналізми, є намагання промостити дорогу для імперіялізмів, явних і замаскованих, політичних та економічних. Інспіратори цього хочуть відвернути увагу від своїх імперіялістичних намагань, зробити винуватими в усьому націоналізм та знищити їх за те, що вони ставлять їм спротив.
Що ж вони протиставлять націоналізмові?
Інтернаціоналізм, різного роду нівеляцію національно-політичних, культурних та економічних окремішностей. Все це нібито для вирівняння між народами, а в дійсності для простішої і легшої супрематії сильніших, більших націй над меншими й слабшими. Головним спричинником та організатором протинаціона-лістичної нагінки був і є найбільший загарбницький імперіялізм — російський большевизм, який веде свою працю не тільки безпосередньою формою, а й посередньо, з допомогою різних своїх аґентур і чужих, інспірованих ним, акцій. Інші учасники приєднуються будьто в намаганні знайти спільну мову й порозуміння з большевизмом, будьто з власних спонук і для власних цілей, розправляючись з націоналізмами, як з перешкодою для їхньої пенетрації серед чужих народів.
Для ілюстрації цих загальних стверджень вистачить згадати історію з міжнароднім бойкотом Еспанії. Хто ж може повірити, що Еспанію з урядом Франка поставили поза рамці міжнароднього життя за їхню диктатуру й монопартійну, чи тоталітарну систему, в той час, коли найгірша диктатура й тоталітаризм СССР і його сателітів не стоїть на індексі, навпаки, має одно з перших місць в системі ОН? Для кожного є очевидним, що бойкот Еспанії — це справа й досягнення большевицької Москви. Не зважаючи на цю наглядність, такий стан, немов на глум, триває досі.
Хоч большевики є найбільшими ворогами кожного націоналізму, крім російського, проте вони добре свідомі того, яку силу має національна ідея і що вона є головним рушієм наймогутніших історичних здвигнень. Тому вони безпосередньо поборюють лише ті націоналістичні рухи, які є їхніми ворогами. Натомість поза сферою свого панування большевизм намагається опановувати й використовувати визвольні націоналістичні прагнення колоніяльних і напівколоніяльних народів під пануванням західніх держав. У стосунку до них большевики виступають як протектори, речники національно-визвольних змагань і націоналістичних прагнень до суверенітету.
Натомість у політиці західніх держав немає здібностей до такої двобічности. Раз узявши курс проти націоналізму з власних мотивів, чи за большевицькою спонукою, їхня політика негативно ставиться до всякого націоналізму. Та в тому є малий відсоток власних політичних вимог дотичних народів, а більше таких причин, що їх підсунули большевики і які суперечні з справжніми потребами тих народів.
Якщо на Заході не люблять революції, як чинника історичних процесів, то напевно не з принципових мотивів. Адже ж провідні західні нації не лише самі мали революції, а й ставлять їх у своїй історії на високий п'єдестал. Національна революція — це народження СІЛА, які тільки через неї стали державою, а не колонією. Сьогоднішня Франція виводить свою республіканську еру від революції; Англія також завдячує свою демократію революції. Якщо вони можуть високо ставити внутрішню революцію, як процес державно-устроєвого і суспільного перевороту, то скільки вище мусить стояти значення національно-визвольної революції, як процесу визволення нації з-під чужого панування і неволі.
Так само не можна заперечувати революції з гуманітарних оглядів, як форми конечної боротьби за свободу. Революція — це процес і форма боротьби найменшими жертвами. Вона вдаряє у саму суть, в істотних спричинників і заступників стану, що його поборюється, а не в його жертви, вимушені інструменти. В порівнянні з війною, зокрема при новітніх засобах і методах масового винищування людей і дібр, революція — це найгуманніша форма боротьби. Про це всі знають. Нехіть серед західніх народів до революційних змагань інших народів походить з того, що вони є ситі й задоволені, хотіли б, щоб у світі не було жодних головніших змін, які могли б спричинити переставлення міжнародньо-го укладу. Для них добре так, як є, і вони не хочуть знати про те, що інші народи знаходяться в нестерпному становищі, борються за свої права і за свобідне життя, що на світову арену виходять нові, ще давніше зіпхнені під лід, нації.
Кожна вістка про які-небудь революційні визвольні процеси ще більше тривожить ті держави, які тримають у кололіяльній залежності інші народи, і які бояться їхніх поривів до самостійного життя, бояться кожного такого прикладу. Тільки цієї нехіті не можна стосувати до самого окреслення чи форми революції, бо ця нехіть стосується до самої суті — змагання поневоленого народу до самостійности. І хто з цих причин не хоче чути про українську національну революцію, той так само буде відпекуватися прийняти до відома визвольні змагання України, в якій би не було формі й під кожною назвою.
Якщо нас не люблять за т. зв. фанатизм, то значить не люблять нашої непохитної, безкомпромісової боротьби проти большє-визму, проти поневолення. Зрештою, це вже є менш актуальне тепер, а походить з попередніх років, коли наша революційна боротьба не гармонізувала з політикою західніх держав — з'еднювання собі большевиків щораз новими поступками, шукання співжиття з СССР і примикання очей на їхні злочини. Постава українського національного руху справді є дисонансом до настанови західньої політики, а саме в тому, що ми знаємо лише одну поставу до загарбника, поневолювача й нищителя цілих народів і всякої свободи — безкомпромісову боротьбу з ним.
Натомість у дотогочасній політиці Заходу існувало тихо визнане правило, що навіть з такими злочинцями, як большевики, можна ділитися світом, торгувати та жити в добрій приязні, якщо вони свої злочинні практики обмежують лише до вже захоплених ними народів і не посуваються далі, не загрожують і не заторкують життєвих інтересів своїх західніх партнерів. Як відомо, Москва не дотримується цього і Захід переходить на інші рейки політики та на інші засади “практичної моралі”. Далі й Захід стане фанатичним противником большевизму, бо цей почав добиратися до західніх комор.
Попередньо ми вже згадали про те, що ті ідеологічні й політичні засади, якими донедавна кермувалися західні держави у відношенні до большевицького імперіялізму, на практиці виявилися непридатними, приносили куди гірші висліди, ніж те, чого ті держави могли досягти через доцільніше використання своїх спроможностей і позицій та через правильніше виконування тієї історичної відповідальности, яка на них спадає. Для нашого розгляду ще важливішим є усвідомити собі те, які наслідки мали ідеологічно-політичні впливи західніх великодержав серед тих народів, котрі йшли за ними, попавши під большевицьке панування, зглядно, стояти в боротьбі проти большевицької загрози.
Не приходиться ширше висвітлювати шкідливих наслідків у Середній Европі, що їх принесла післявоєнна політика Заходу сугіроти СССР, ставка на демократизацію большевицької системи, на проникання її демократичним змістом і на внутрішнє переродження її під тиском мирних засобів, штовхнення на такий шлях політичної думки і дії провідних кіл т. зв. сателітних країн, тобто народів, які у висліді війни попали під владу СССР.
Ідучи за цими впливами Заходу, політична акція спротиву большевизації пішла цілком хибними шляхами, застосувала невідповідні методи. Замість того, щоб зразу стати на шлях революційних методів дії і революційної системи політичної організації, провідні кола стали на шлях комбінації коляборантства з парляментарними методами опозиції. Вислід відомий — большевики розправились з тими іграшками супроти їхньої системи; програвши свою ставку, політичний актив частково був ліквідований, частково утік, а народи залишилися здезорієнтовані, безпорадні, енергія була розгублена, осталася пасивність.
Ще краще повчальним є приклад із Китаєм. Програш і внутрішнє заламання національних сил Китаю у боротьбі проти комуністичного наступу напевно має багато причин. У висліді того, що зайво і незаслужено допущено СССР до ролі співпереможця над Японією і віддано йому величезну воєнну здобич у Манджурії, комуністичні сили в Китаї одержали дуже велике підкріплення і устаткування. У той час національні сили, виснажені довготривалою війною на два фронти, одержували від Америки далеко невистачальну допомогу в доставах, таку, що з нею “ні жити, ні вмерти”. Одначе на висліді заважив не тільки матеріяльний чинник.
Загально відомо, що в національному Китаї наступив процес великого внутрішнього розкладу так, що поважні мілітарні сили, замість воювати, переходили, разом із одержаними з-за кордону припасами, на бік противника. Ми не маємо достаточно певних відомостей про те, який характер мав цей розклад, які були його причини й підґрунтя. Але мусимо приймати, що великою мірою була винна невідповідна ідейна настанова, невідповідний для потреб нації суспільний лад і нездоровий стан у державній системі, створений через ідейне падіння Куомінтанґу. Американці вказують на це, як на причину заламання і безвиглядности дальшої підтримки Чянґ-Кай-шека на суходолі. Вони твердять, що їхні впливи й намагання в Китаї ішли по лінії уздоровлювання.
Можливо, що частково так і було щодо санації державної, ад-міністраційної, господарської і військової машини. Бож відомо, що в перші післявоєнні роки в Китаї були дуже активними різні місії під керівництвом політичних і військових діячів першої величини. Чи вони справді помагали і дбали про уздоровлення національних сил? З багатьох тогочасних повідомлень ясно виходить, що американська політика, праця і впливи їхніх місій ішли по такій генеральній лінії, щоб годити до купи національні китайські чинники з комуністичними, творити спільний уряд, одну армію і т. д. В цьому напрямі йшли не тільки сугестії, посередництво, а й натиск з допомогою відповідного “регулювання” достав.
Ми переконані, що таким постійним намаганням довести до компромісу найуспішніше шириться демобілізацію і розклад серед народу, який веде війну, і серед воюючої армії. Одна рука помагала, а друга ще більш псувала. Мабуть, тій своїй політиці примирювання всіх з большевиками американці найбільше завдячують те, що на їхніх синів у Кореї стріляє зброя, призначена колись для китайських національних сил.
Цими з'ясуваннями ми хотіли наочно довести наше твердження, що ті ідеологічно-політичні засади і методи, якими західні держави послуговувалися супроти большевиків, у їхній власній політиці і в концепціях, що їх вони піддали іншим народам, в дійсності виявилися неправильними, приносили шкоду для справи оборони світу перед большевицькою загладою. Після цього вже зайвим є опрокидувати сугестії, що, мовляв, революційно-визвольному рухові треба змінювати свої ідеологічні й політичні позиції та достосовувати їх до концепції Заходу.
Ідеї сучасного визвольного руху України — це ідеї українського революційного націоналізму, а сучасна визвольна боротьба — це реалізація його політичної концепції. Наші позиції витримали найтвердшу пробу життя, що її тільки може пройти революційний рух. Наші ідеї — це наша найбільша сила, найуспішніша зброя, якою переможемо большевизм. Жодний вояк не міняє своєї випробуваної зброї за таку, про яку знає, що вона вже не раз завела, виявилася непридатною у бою, хоч надається до паради.
Навпаки, ми є переконані, що західній світ, поставлений перед неухильну конечність підняти боротьбу з большевизмом, або ждати від нього загибелі, у хвилину переломового вирішення викине з свого політичного арсеналу все те, що в'язало йому руки щодо большевицького імперіялізму і спричиняло великі шкоди. Тоді там цілком інакше будуть розуміти й сприймати природу українського революційного націоналізму та його визвольну боротьбу. Бо тоді і на Заході будуть переставлятися на безкомпромісовий, воюючий проти большевизму стиль і прийматимуть такі ідеї, які здатні перемагати большевизм. А все те, що досі пособляло большевизмові, мостило йому дорогу, чи шукало з ним компромісів, піде поза борт, або бодай сховається в тінь. Без такого внутрішнього переламу, переставлення, Захід був би приречений на загибель. Атомова бомба не врятує його, зрештою, її таємницю щури вже понесли до Москви.
Тим часом українська революція іде своїм шляхом і не думає з нього сходити, ні складати зброї, зокрема найсильнішої своєї зброї — своїх ідей, їх не вирвав у нас і не вирве ворог; не вдалося йому їх опоганити, не вдасться теж нікому підступом їх відняти чи оманним торгом підміняти.
Друзі — українські націоналісти! >>> | ЗМІСТ | Пропаганда визвольної революції на тлі війни >>>