Продовження. (До початку >>>)
Не вільно проводити аналогії між революціонерами з патріотизму і патріофобами з бунтарства, між бунтівниками з глибоким культом держави і бунтівниками, які — як зараз побачимо схилялися в бік чистого анархізму; між тими, хто найвище цінив організований колектив, і тими — для кого не було нічого вищого від “приватних” інтересів своєї дзвінниці, окремої особи, або їх механічно зліпленої цілости, “народу” чи кляси.
Виходячи з цієї самої психології, Драгоманів ставиться так само й до інших справ національного життя, напр., забезпечення границь, забезпечення спокійного посідання території нації. “Суверенне” я, “кусень хліба” для нього, видобуваний з землі, нарешті й сама земля (територія) — ось що було “реальне”. Байдуже, чи це дасть своя держава чи чужа, чужа правда чи своя. Стреміти при тім, щоб не терпіли вічні інтереси species, її волі, влади — означало гонити за “оманами”. Йому було все одно, хто, яка держава принесе волю народові, йому ж було байдуже, чия сила ці границі забезпечить. Тому підбій Катериною Чорного моря уважає він за сторінку з “української історії” так само, як і російсько-турецьку війну 1877 року[72]. Українці, які служили царям у цих походах робили “діло для свого часу нормальне і національне”. Тут яскраво виступає в цілій “красі” психологія не члена нації-пана, що уважає своїм лиш те, що вона зробила сама, лише психологія членасуспільности, і то безправної, який мусить уважати за своє те, що для нього робить стороння сила; якого функції обмежені функціями споживача й продуцента, чужого шляхетнішого завдання, організації влади і її виконування. На тій самій точці стояв і Куліш. Цілим своїм єством журилися вони про “мирне і благоденственноє житиє”, про мир, незалежно від того, чи це буде мир Володимира Великого, чи царя Олексія, чи мир свобідної Ґалії чи Іберії, чи — Pax Romana. Коли б Кулішеві або Драгоманову якимсь чудом довелось було родитися в Еспанії, коли та почала свою боротьбу за звільнення від маврів, він певно доводив би несвоєчасність цілої акції, та підносив факт, що маври закріпили для еспанців посідання берегів Атлянтику і Середземного моря… В нас думали, як говориться в старому вірші, що коли наші предки “за Олега руского монархи, плавали в чолнах по мору і на Царград штурмували”, то це для краю мало таке саме значення, як коли другий, російськиймонарх гонив нас штурмувати той самий Царгород…
Для провансальця суть — “край ріднесенький”, “край веселий і люд хрещений”, з тим розумінням щастя яке дає йому “люд”, а хто є суб’єктом панування в цьому краю — байдуже.
Наскільки цей момент вигоди переважав у наших провансальців видно ще з того, що Драгоманів, зі своєї болоховської точки погляду, виправдує тих своїх польських сучасників (яких він нараховує “багато”), які були проти державного усамостійнення Польщі, бо “бачили, що при всіх теперішніх обставинах Европи… відрив Конґресівки від Росії був би їх руїною”[73]. Певно, бо коли провансальцю треба вибирати між “абстрактним” ідеалом національної самостійности з “економічною руїною” і “економічним розцвітом” в рабстві, то він вибере останнє. Згадані вище “фізичний добробут” і “добра пожива” — це шпиль національного ідеалізму, на який може вилізти провансалець… Взагалі він висловлювався проти незалежницьких змагань майже всіх народів, що повставали з руїн історії, і все — в ім’я примітивних інтересів “черні”, якій не було діла до “політики”. В редакційній статті редагованого Драгомановим “Народа” читаємо, що “приміром серби, болгари, румуни показують нам наглядно”, що сама по собі політична свобода “зовсім ще не значить поправу долі робочого люду”, отже, не може бути метою в собі. Так само, на його думку, боротьба чехів за самостійність, “боротьба о право корони чеської… причинила чеській суспільності величезні шкоди”. Він же ж криво дивиться й на ірляндський національний рух тому, що “в тому гомрулєрстві справа економічна була поставлена трохи назад перед справою державною”. Крім того, він принципіяльно проти національного відмежування Ірляндії, бо воно скривдить… ульстерців, а для нього жменька останніх очевидно має такі самі права, як ціла Ірляндія, і в кожнім разі коритися волі цілої нації не має жодної потреби. З тих самих причин він проти прилучення до української етнографічної території тодішньої Угорської Русі, бо вона “не має економічно нічого спільного з Галичиною”. Взагалі розділ територій згідно з етнографічними кордонами не подобається йому. Ліпше, не нарушуючи статус кво, обмежитися “загальними законами про національності та адміністративною автономією громад[74].
Прошу перечитати раз вищенаведений уступ з Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу міряється шлунковими інтересами “народу”, і порівняти його з оцими словами знаного італійського історика Петра Орсі. “Незважаючи на добру і впорядковану адміністрацію, якої інші частини Італії могли б заздрити, почала невдовзі (в Льомбардії і Венеції) виявлятися жива опозиція проти уряду австрійського з тої тільки причини, що був він чужим урядом”. Один уступ і другий, мова “хама” і мова “пана”.
Ця мова, зрештою, не була властивістю одного чи другого представника нашого провансальства, лише його цілости. Відгуки її знаходимо і в відзивах деяких галичан: “нам все одно, який прапор буде в Києві віяти”, аби лиш і “ми” були під ним, і в пам’ятній заяві наддніпрянців по вибуху війни (в “Укр. Жизні” і “Раді”) в обороні російського “отечества”, і в творах різних ідеологів провансальства. Безперечно, стремління забезпечити непорушність території нації є вже вищою формою об’єктивації національної волі, аніж дбання про “щастя” даного покоління, — та в суті речі, поки в цьому стремлінні зрікаються з ролі активного чинника, задовольняючись ролею знаряддя в чужих руках, не можна цьому стремлінню дати назви державницького.
Я, Ми (нарід, чернь), добробут, кляса, земля (територія) — ось були ті “реальності”, які “видів” наш провансалець і в ім’я яких відкидав він всілякі “фантоми”. Ще одною з таких реальностей булапровінція, власна парафія, те, що він міг бачити з височини рідного смітника. Так, поруч з іншими партикулярними цінностями, які в нас протиставлялося “загальному”, колективу нації, з’явилася ще одна — партикуляризм у властивім значенні того слова. Особливо помітний цей партикуляризм у галичан (про це в іншім зв’язку), але хорують на нього так само й великоукраінці, які з запалом визнавали сепарацію Криму, створення гумористичної “молдавської республіки” на живім тілі України, тощо. Не потребую додавати, що цей антидержавницький партикуляризм розвинувся в нас головно під впливом Драгоманова. Він рідко мислив категорією нації, натомість існували для нього тільки “землі”. З трьох чинників, з яких складається дозріла політична нація, з території (землі),людности і влади, для нього, як і для всіх соціялістів, демократів і радикалів, найменш важливим був чинник останній — влада. Їм все одно було, в чиїх руках знаходиться влада над двома іншими чинниками. Їх гаслом була не “земля і влада” а — “земля і воля”. Найважливішим чинником була “людність”, а тоді щойно територія, чи то в вигляді забезпечення границь ким би то не було (море для Драгоманова, “соборність” для галичан), чи то в вигляді “земельки” (“соціяльне визволення”); нарешті — в вигляді партикулярних інтересів тієї чи іншої провінції, які або протиставлялися інтересам цілости, або ставилися над ними. Як відомо, в основу своєго проекту поділу Росії на області Драгоманів поклав не національну, а територіяльну засаду; багато областей у нього, подібно до швайцарських кантонів, мають мішаний склад людности. В конкретній програмі самоуправи України він зроби” з неї не одну державноправну одиницю, не одну цілість, лише кілька. Міродатними для нього були не інтереси нації, лише абстрактні мотиви “вигоди” тієї чи іншої землі. Отже, державно-національна думка мусіла затриматися там, де починали говорити інтереси тієї чи іншої “землі”. Він же ж був тієї думки, що “Українцям, замість того, щоб рватись заложити свою державу… ліпше старатися розбавляти усяку державну силу і прямувати до волі краєвої і громадської, вкупі з усіма іншими краями і громадами. Цей погляд, “земля” провінціонального діяча, що журився лише справами свого повіту, проводив Драгоманів уперто. В іншім місці радить він своїм землякам у боротьбі за національне визволення, крий Боже, не виступати під прапором інтересів і потреб цілої нації. Навпаки, “найвідповіднішим буде, коли боротьбу ту, напр., ми українці будем вести на грунті не національнім, а державно-адміністраційшм, себто, висуваючи на перший плян потреби автономії місцевої і крайової, автономії громад, повітів і npoвінцій”[75]. В цій цитаті вже виразно звучать властиві авторові нотки анархізму.
Дорога до нього була досить легкою для українського провансальства Першим етапом була власне ця парафіяльність, цей дух провінціоналізму, що дивився на державу з точки погляду “приватних” чи повітових інтересів, або “суверенної особистости” (“гуманітаризм”), далі — ішло ототожнювання цих інтересів з інтересами нації взагалі, в наслыдок чого повстало аполітичне українство, як питання “культурне”, “педагогігчне” або “справа демосу”, коли нація мислилася як єдність чисто культурна або клясова. Нарешті — прийшов анархізм, у чистім вигляді, коли нехіть до чинника збірної влади (що є суттю поняття держави) скристалізувалася поволі в “теорію”. Очевидно, що наш рідний “анархізм” не був анархізмом Ґрава, Малятести Реклю або хоч би Штірнера, він був такий самий незачепний, недокровний і прекраснодушний, як і ціле провансальство, і, знов таки, не був виявом волі до чого, лише виявом волі від чого; пасивним непризнанням моменту влади, зовсім чужого й незрозумілого провансальцям. Цей анархізм був логічним наслідком цілої ідеології нашого провансальства. На нім мусіла скінчитися ця ідеологія, бо повна свобода одиниці й груп — тяжко мириться з державним примусом, як і з щастям тієї “мирної країни”, яка передусім не хоче аби її виривали з її мертвого сну. Ми вже бачили, як Драгоманів проповідував махнівську ідеологію “розбавляти всяку державну силу”. В pendant до цього його ученик-професор дозволяє демократії “порахуватися з державою” (також всякою, навіть своєю). Явно анархістичні нотки розсипані в усіх його творах, особливо у “Вільній Спільці” та в передмові до “Громади”. Пішли за ним і його наступники й ученики “Всі люди на землі, — читаємо в одного популяризатора й вульгаризатора ідеї учителя, — собі браття, а тільки панські й погані державні порядки роблять між ними ворогів одних другим”. Державний примус, — а яка держава є без примусу, яка держава не є “панська”? — є лихо саме в собі, а тому “всі народи землі повинні заснувати вільну спілку між собою”. Як має виглядати ця “вільна” спілка? — Висловлюючись тим елеґантським “народницьким” стилем, який впровадив до нашої публіцистики Драгоманів, ця спілка повинна бути “без попів і без панів” (певно й з правом сецесії), “без начальства”, бо “безначальство — ідеал маси”, а маса, особливо темна — бог соціялістів і радикалів[76].
Ідеал чисто анархістичний, чисто плебейський! Для кожного плебея всяка організація що бере з нього початки, що посилає його — якогось архангельського мужика — битися з якимись там турками за проливи, — є очевидно абсурдом, нарушенням його “вільности”. Тому ліпше без тієї організації. Ліпше право довільної сецесії “захочу полюблю, захочу разлюблю”! Ліпше замкнутися в своїм повіті і бути “вільним”. В тім самім “Капіталі” народницького міщанства читаємо, що держава “обмежує людську свободу”, і вже тому ця установа є підозрілою в очах всякого щирого народолюбця. Таж всяка колективна організація не існує для інших цілей, лише для забезпечення нашої “волі”, в державі ж немає волі і не може бути, бо “справді вільними можуть бути тільки малідержави, або ліпше сказати — громади, товариства”[77]; а що український нарід — на нещастя для народолюбця, не може змаліти до розмірів Швайцарії, то найліпше створити з нього (за рецептою Драгоманова) кілька автономних груп, бо “вільність” понад усе! Або, почекати з самостійностями, а зажити “громадами і товариствами”, як ними живуть у провінції; ліпше так відгородитися від “зловредного” державного центру, щоб з нього до наших “громад”, як казав Гоголь, хоч тридцять літ скачи, то не можна було б доскочити. “Громада” і “повіт”, — це альфа і омеґа нашого “державництва”, точка, до якої він завжди спадає, як би високо не злітав: до “добробуту”, до “волі”, до парафії — все повертає він.
В цій концепції держави без держави слідно великою мірою джерело мудрости наших соціялістів; це, з одного боку (поминаючи вихованого на російській літературі Драгоманова), писання народницьких російських “соціологів”, усіх тих Міхайловських, Лаврових та інших “безсмертних водолеїв”, а нарешті — Бакуніна. Цьому останньому належать слова: “Коли є держава, то неминуче є йпанування, а значить і рабство; держава без рабства… немислима, ось чому ми вороги держави”[78]. Прошу порівняти цю тираду, так само категоричну, як і глупу, — зі згаданими щойно вгорі сентенціями наших бакунінців, аби побачити їх подібність, майже тотожність. Однакова й точка виходу: держава, всяка держава, відкидається в їм`я чисто партикулярних цінностей: одиниці, групи та їх “волі”, що не зносять над собою жодного колективу.
Так само яскраво висловлюється наслідник Драгоманова. Для культурних націй Европи й Америки державний примус є конечний в інтересі кожної групи й одиниці, що належить до державного зв’язку. Для вихованих в гуляйпільських степах махновців (габілітованих так само, як негабілітованих) це зовсім інакше. Народолюбний махнівець не бачить в атрибутах держави нічого, як тільки “власні марки і гроші, власний двір, армію, власні в’язниці і власних жандармів”; для нього все це “такі приємности”, за які він охоче подякує, аби лиш йому забезпечили “добру поживу”. Це все страви для панського столу (для народів-панів), “але менш вередлива суспільність охоче позбудеться цих вишуканих приємностей за простіший, але здоровий куліш забезпечення свободи культури і суспільного самоозначення”, за “можливість… розпоряджати своїми, місцевими відносинами”[79]… Отже, та сама піч від якої мусить почати свій “державницький” танець українське провансальство: “місцеві відносини”, “громади”, “повіт”, рідна дзвіниця; держава ж — це люксус не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму… Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву признають і його ученики, і він сам. Ідеальний громадянин, каже Драгоманів, “буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більш налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи…, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, — щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних”, себто — початки анархізму[80]. В цім дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, а й ціла українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків, “нова українська історіографія… жадібно ловила прояви народної активности і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме конфлікти віча з князями в XI–XII віках…, опозиція Запорожжя гетьманському режимові в XVII і XVIII в…., все це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру, тощо”[81]. Цінне признання!
Держава, як щось загальне, що стоїть над усім поодиноким, випроваджувала з рівноваги кожного провінціяла, правого чи соціяліста. Видумала її властиво “буржуазія”, видумала якусь абстрактнудержаву, поставила її на словах “вище всіх кляс”, станів, інтересів і патякає, що “держава не хоче того, не може того, не повинна того, як якась надлюдська, надприродна істота, окультна сила, ніби втілення ідеї Бога”[82]… В цій озлобленій тираді відбилася ціла душа соціялістічного міщанина. “Буржуазія”, звичайно, тут не при чім, бо таке поняття держави існує так довго, як існують самі держави, але суть ненависти кожного міщанина до держави, тут віддана чудово! Він її не терпить передусім тому, що вона “надлюдська”, себто тому, що має свою мету й етику, до якої не можуть піднятися ідеологи “черні”, що дбають лише про “мир”, “вигоду”, і “кусень чорного хліба”; — тому, що примушує коритися їй анархічну, задивлену в свої приватні справи одиницю; тому, що вона — іронізував Драгоманів, — існує “Божою милостю”, себто, незалежно від одиниць і над ними. Він ненавидить її за властивий їй, а чужий йому, елемент влади, тому, що вона наказує. Нарешті, тому, що вона “окультна”, “абстрактна” сила, себто така, що стоїть понад кавзальною причиновістю світу поодиноких явищ, що не рахується “з розумом” індивідуума і свої “абстрактні”, тривалі цінності ставить понад конкретні “цінності” одиниці: його добробут, життя, його конкретне і як казав Франко, “вічне тіло”, з його непередавненими правами на “добру поживу”.
Психологія цього антидержавницького, наскрізь матеріялістичного світогляду і його головних доктрин (лібералізму, соціялізму, демократизму і т. д.) насуває дуже цікаві висновки щодо ідеології нашого провансальства; я їх зроблю щойно потім, як порушу тему, яка стоїть в тіснім зв’язку з антидержавницькими поглядами нашого націоналізму. Цією темою є тема симбіози в політичнім житті.
Розділ III. Хуторянський “універсалізм” >>> | ЗМІСТ | Розділ V. Провансальство і політична симбіоза. Суверенність як “забобон”, підрядність національного імперативу >>>