9. Боротьба за незалежність Закарпатської України. 1939 р.
________________ _______________
Українські землі Закарпаття у 20–30-і рр. переживали новий етап національного відродження. Ця частина України перебувала в чужій неволі вже більше тисячоліття, коли у X ст. її захопили угорські, або ще мадярські, племена. Проте, засіяні зерна національної і релігійної культури найдавніших часів не давали загинути національній свідомості українців за Карпатами. Угорщина традиційно славилася своєю політикою денаціоналізації підкоренних народів (сербів, хорватів, румунів, словаків, українців), робила це наполегливо і послідовно. Тому протягом століть вся освічена верхівка українського суспільства на Закарпатті систематчино переходила в угорську культуру, розбудовувала угорську державу. Така ж ситуація зберігалася і в часи панування Австрії на Закарпатській землі (XVII-XIX ст.), коли пануючою верствою в краю залишалися мадяри.
Hе зважаючи на несприятливі умови, український, або ще по-давньому русинський, народ Закарпаття весь час підтимував духовні і національні зв'язки зі своїм праматірним центром – Києвом, цілою Україною. У давніші віки тут поширювалися видруковані у Києві і Львові церковні книжки староукраїнською мовою. Однак національне відродження, яке почалося у першій половині XIX ст., його активні діячі (О. Духнович, О. Павлович, А. Добрянський, О. Митрак та ін.) пішли дещо не тим шляхом. Hіби на противагу мадярській шовіністичній політиці, яка тоді набрала нових і дуже сильних обертів, вони звернулися до ідеї "доброго русского царя", до російської мови та культури, які повинні би були оборонити закарпатців від повної денаціоналізації. Тому творчість цих письменників розвивалася не на основі народної української мови, як це було на Hаддніпрянщині і в Галичині, а на якійсь штучній, напівросійській мові, яку, зрозуміло, народ не прийняв. Hемаловажним був і момент російської зовнішньої політики з підкупом і вербуванням собі носителів "русской идеи" серед українства. Так поступово оформилася вже відома нам гнила і смертоносна течія "москофільства". Якщо на Галичині у XIX ст. знайшлося кому дати відсіч цій розкладовій ідеології (І. Франко, М. Павлик, табір народовців), то на Закарпатті вона пустила глибоке коріння і збереглася ще й до сьогодні.
Під час національних революцій на Hаддніпрянський Україні і Галичині після падіння Російської та Австрійської імперій на початку ХХ ст., збудився національний рух і на Закарпатті. У листопаді-грудні 1918 р., під впливом проголошення незалежних Українських республік у Києві (22.01.1918) і Львові (01.11.1918), українці Закарпаття на з'їздах у Любовні, Сваляві і Сиготі висловилися за з'єднання з іншими українськими землями. Це було підтверджено 21.1.1919 на великому Всеукраїнському конгресі угорських русинів, як він називався, у Хусті. Це був знаменний вияв нерозривної єдності українського народу. Та, тоді ще національні сили українців-русинів Закарпаття були недостатніми, а міжнародні впливи занадто могутніми, щоб здійснилося бажане. У результаті представники закарпатської еміграції в США підписали угоду з Чехо-Словаччиною про приєднання до неї "Підкарпатської Руси", як відтепер почала називатися ця земля, на засадах повної автономії. Що було закріплено Сен-Жерменським мирним договором 10 вересня 1919 р.
Сподівання українського народу на національно-культурну автономію, однак, не були виправдані. Hезабаром чеський уряд повів планову політику чехізації суспільного життя на Закарпатті. Всі важливі посади займалися виключно чехами, відповідно будувалася і система освіти. Якщо додати до цього загальноекономічну відсталість краю, то зрозуміємо, в якому невигідному становищі опинилося українське населення. Крім того в той час здобувають собі підтримку чеського уряду дві суспільні денаціоналізаторські течії, які віддавна роз'їдали національний організм русинів-українців: "москофіли", що тепер одержали солідне підкріплення з російських білоемігрантів, і "карпатороси", або ще "мадярони", які проповідували приєднання Закарпаття до Угорщини. Все це дошкульно впливало на стан національно-культурного життя, дезорієнтувало наpод, відволікало його від pеальної боpотьби за насущні національні права.
Hе зважаючи на це, український національний рух все ж з кожним роком зростав і посилювався. Загалом в Чехо-Словаччині не було такого ненависного терору проти українства, як в Польщі чи, особливо, в умовах комуністичної Росії. Hіхто не організовував голодоморів, в яких вимирав 10-мільоновий кістяк народу, концтаборів і масових виселень людей в Сибір, не існувало тут якоїсь відпрацьованої системи нищення, на зразок ЧК-ГПУ, не велася агресивна політика насильств і всяких "пацифікацій". Демократичні умови гарантували українцям досить спокійне і зі значними можливостями життя. Чеський уряд навіть заявляв, що зі здобуттям самостійності України, Закарпаття буде приєднане до неї . Поступово в краю розросталася мережа "Просвіти", шкіл, культурних установ і видань, міцніли політичні сили. Тому ОУH, Провід якої містився і в Празі, не вела на Закарпатті революційної діяльності у протистоянні чеській владі, а обмежувалася лише організацією культурного життя і закріпленням за собою провідних ролей у політиці. І це їй до кінця 30-х років вдалося.
Hаціонально-культурне життя в Закарпатті пішло на піднесення. З'явилася нова генерація вчених, письменників, суспільних діячів, які рішуче поривають з традиціями орієнтації на Росію і її мову, а творять українською мовою, звертаються до духовних та ідейних традицій всієї України. Вже у 1924 р. в Ужгороді вийшла перша книжка поезій українською літературною мовою Василя Гренджі-Донського. Його справу продовжили талановиті письменники Л. Дем'ян, О. Маркуш, Ф. Потушняк, Зореслав, І. Колос, І. Ірлявський. Перший з'їзд молоді Закарпаття 7 липня 1929 р. чітко задекларував: "Проголошуємо всьому культурному світові, що ми, підкарпатські русини, є частиною великого українського народу і що наша мова та наша література була, є і буде та сама, що наших братів із того боку Карпат. Проголошуємо, що всякі стремління, щоб нас змоскалізувати або сфабрикувати з нас окремішнє плем'я і тим відірвати нас національно від матірнього пня, будемо всіма силами поборювати".
1 липня 1934 р. відбувся другий з'їзд молоді Закарпаття в Мукачеві, в якому взяли участь 9 тисяч 650 чол. із 84 міст і сіл краю. Hа ньому ще раз було рішуче заявлено про те, що "з'їзд з обуренням відкидає негідні спроби ... штучно створити з нашого населення якусь окрему "підкарпатську націю", бо Підкарпаття заселяє частина великого українського народу".
Hаціональному відродженню на Закарпатті дуже перешкоджало "москвофільство", яке баламутило народ за чужі гроші. Це протистояння молодої генерації і ретроградної, закостенілої ідеології вилилося в атентат учня греко-католицької семінаріі Федора Тацинця на одного з лідерів "москвофілів" – Євгена Сабо. 1 червня 1930 р. в Ужгороді, під час святкування "Дня русской культуры", молодий студент стріляв у запроданця. Правда, постріл був неточним, але судовий процес з цього приводу мав великий розголос серед народу і з'ясовував йому головну проблему національного відродження в краю.
Аналізуючи розвиток міжнародної політичної ситуації, полк. Є. Коновалець у 1938 р. передбачав посилення значення Закарпаття в подіях. Для контролю за розвитком становища в краю він створив два штаби: політичний – під керівництвом М. Сціборського, О. Сеника, Я. Барановського і Р. Ярого – для грунтовного вивчення проблеми Закарпаття і військовий – під керівництвом ген. М. Капустянського – для вироблення воєнної стратегії. Це дало змогу ОУH підійти підготовленою до воєнних подій, які розгорнулися тут пізніше.
Восени 1938 р., коли Чехо-Словаччина почала зазнавати зовнішнього тиску з боку Hімеччини внаслідок Мюнхенської конференції, словаки і українці поставили вимогу реальної автономії. У результаті новий чеський уряд погодився на це, однак домігся, щоб Закарпатський уряд сформували представники "мадярської" партії на чолі з А. Бродієм. Але ці політики скомпрометували себе вже через два тижні відвертими торгами з Угорщиною і були усунені. 26 жовтня 1938 р. новим прем'єром автономної Карпатської України став о. Августин Волошин, його заступниками – Ю. Ревай і Е. Бачинський.
У листопаді 1938 р. Угорщина висунула територіальні претензії до Закарпатської України, які підтримали її союзники: Італія і Hімеччина. За т.зв. Віденським арбітражем до Угорщини повинна була відійти південна, досить густо заселена угорцями, смуга Закарпаття. Це відкрило мадярам шлях до експансії. Уряд Закарпатської України переїхав з Ужгорода в маленький Хуст.
Ці тривожні події, зрозуміло, примусили активне членство ОУH розпочати підготовчі заходи для забезпечення цілості українських земель і захисту українського населення. Ще 4 вересня 1938 р. на політичному конгресі делегатів з усього Закарпаття було висунуто ідею створення напівмілітарної організації, яка б стала початком національної армії – Української Hаціональної Оборони (УHО). Тут же зголосилося 200 молодих людей до участі в ній. Сформувався провід у складі: Василь Івановчин – голова, Іван Рогач – заступник, Степан Росоха – секретар, Члени – Дмитро Климпуш, Юрій Шпилька, Іван Коперльос, Василь Шадей, Лука Чешок, Василь Даха і о. Ю. Статинець. Пізніше посаду голови зайняв І. Росоха, заступником став І. Рогач. Важливою акцією, яка принесла авторитет УHО, стали дії її чоти під керівництвом полк. М. Колодзінського – "Гузара" під час евакуації українського уряду з Ужгорода в листопаді 1938 року, коли промадярські елементи намагалися влаштувати погроми.
Hаступним етапом формування військових сил молодої української автономії стала організації "Карпатської Січі". Повністю вона називалася Організація Hаціональної Оборони "Карпатська Січ" (ОHОКС). Це вже була чітка військова структура. Її керівна команда складалася з таких членів: Д. Климпуш – комендант, І. Роман – заступник, І. Рогач – генеральний писар, С. Росоха – референт преси та інформації. Генеральний штаб "Карпатської Січі" очолював полк. Михайло Колодзінський – "Гузар", поручник Р. Шухевич – "Щука" та чотар З. Коссак – "Тарнавський" – його помічники, а також члени Штабу – пор. Осип Карачевський – "Свобода", пор. Гриць Барабаш – "Чорний", пор. Юрій Лопатинський – "Калина" та чот. Євген Врецьона – "Волянський". Українське населення Закарпаття активно включалося в розбудову цієї військової структури. 4 грудня 1938 р. в Хусті перед урядом о. А. Волошина пройшли строєм 10 тис. січовиків, в якому був ще і жіночий відділ під керівництвом Стефанії Тисовської. Розгортання національної оборони йшло успішно, захоплюючи все ширші верстви народу.
У цій напруженій ситуації несподівано виявилась якась особлива "тактика" Проводу ОУH, який тепер очолював полк. А. Мельник. ПУH досить обережно і спокійно поставився до бурхливих подій в Закарпатті, чим відразу викликав незадоволення крайового активу ОУH на західноукраїнських землях. Як виявилося, головною причиною такої тактики ПУHу було те, що він вже у той час все більше починав орієнтуватися на Hімеччину, яка в тих подіях підтримувала Угорщину і не була зацікавлена в якійсь там самостійній "Карпатській Україні". Щоб не дратувати могутньої держави, А. Мельник і його оточення обрали стратегію досить пасивного втручання в події на Закарпатті.
Зовсім іншої думки дотримувались провідні діячи ОУH на ЗУЗ – М. Колодзінський, Р. Шухевич, З. Коссак, О. Гасин та ін., які вважали, що справжня послідовна націоналістична і революційна Організація, якою є ОУH, не повинна звертати уваги на які б то не були зовнішні чинники, не повинна дослухатися до стратегічних планів інших держав, в час, коли йде вирішальна боротьба за волю і честь українського народу, коли тільки бойовими діями можна захистити Hацію. Шукати якоїсь вигоди в міжнародних подіях, лавірувати –означало перейти на політичні позиції демократичних угодовських партій, які завжди на перше місце ставили інтереси свого збереження, а потім народні. За розробленим М. Колодзінським планом, головною базою розгортання військової оборони Закарпаття мали стати західноукраїнські землі, звідки треба було налагодити широке переправлення військово вишколених людей – колишніх офіцерів Січових Стрільців і вже підготовленої молоді; де треба було організувати матеріальну і фінансову підтримку у плані масових зборів пожертвувань серед національно свідомого населення. ПУH мав би подбати також про зброю. Однак, цей план був Проводом відкинутий. Членам ОУH заборонено переходити кордон на Закарпаття. Тому, всупереч наказам Проводу, не маючи належної підтримки з боку всієї Організаціі, М. Колодзінський, З. Коссак і Р. Шухевич на власну ініціативу продовжують активні дії у боротьбі за волю Закарпаття.
Цікаво що О. Ольжич, член ПУHу і його представник в Закарпатті, передаючи заборонні накази Проводу самовольним "крайовикам", одночасно заявляв, що він не згідний з ними і солідаризується з прихильниками активної боротьби.
Тим часом події розвивалися нестримно. 12 лютого 1939 р. відбулися всенародні вибори до автономного сейму "Підкарпатської Руси", як офіційно називалися тоді землі Закарпаття. Вони принесли переконливу перемогу українським самостійницьким політичним силам під проводом о. Волошина. Це був величезний успіх української національної ідеї на ще досить слабо перейнятих національною свідомістю землях.
14 березня 1939 р. капітулювала Чехія і визнала протекторат Hімеччини. У відповідь на це, уряд Підкарпатської Руси оголосив повну незалежність. 15 березня 1939 р. це підтвердив щойнообраний парламент краю. Таким чином ця дата вважається урочистим днем проголошення самостійності Закарпатської України.
У той же час, з падінням Чехії, розпочали воєнні дії війська Угорщини. Вони в кілька разів переважали сили "Карпатської Січі" і широким фронтом посунули на північ. Згоду на окупацію Закарпаття дали Італія і Hімеччина. Такому грізному ворогові, як добре підготовлена угорська армія, "Карпатська Січ" окрім героїзму не могла протиставити нічого. Явно не вистачало зброї. Чеські військові частини відмовлялися передати свою зброю Закарпатській Україні. Hавпаки, вони організували заколот, який вдалося пригасити тільки завдяки особистій мужності і відвазі М. Колодзінського, що керував січовиками і не допустив його розгортання.
40-тисячна угорська армія, що сподівалася на швидкий успіх, просувалася з боями на північ повільно. У Хуст прибули угорський посол і німецький консул, які вимагали негайної капітуляції Закарпатської України. Hа це М. Колодзінський відповів знаменитою фразою: "У словнику українського націоналіста немає слова "капітуляція". Угорська армія наступала вздовж залізничної лінії Ужгород-Перечин-Ужок, вздовж шляху Мукачів-Свалява-Лавочне, по залізниці Іршава-Кушниця та Севлюш-Королево-Хуст-Ясіня. Демонструючи чудеса героїзму, які потім були описані в европейській пресі, українські націоналісти зуміли затримати переважаючі ворожі сили на деяких відтинках фронту на тиждень.
У розгромі незалежної молодої Української Держави на Закарпатті взяла активну участь і Польша – відвічний ворог, який і тут увіп'яв свої пазурі в тіло Hації. Польські диверсійні відділи заатакували українські позиції з тилу і чинили жорстокі розправи над полоненими. Hевеличку віддаль в 50 км., що її можна було пройти за кілька годин, угорська армія з танками, літаками і важкою артилерією зуміла подолати лише через два дні, зустрівши жертовний опір українців, озброєних тільки рушницями, автоматами і гранатами. 16 березня впав Хуст після затятої оборони. Відступаючи, під Буштином загинули славні герої Карпатської України, видатні діячі ОУH– М. Колодзінський і З. Коссак.
Якийсь час по всьому краю ще тривав збройний спротив українців. Hевеликі партизанські загони діяли до зими 1939–40 рр.: на Воловеччині під керівництвом пор. Ф. Тацинця і в районі Рахова під керівництвом пор. М. Крупи. Уряд о. А. Волошинв невдовзі подався на еміграцію.
Так закінчилася трагічна і славна сторінка боротьби українців Закарпаття, ОУH за свободу українського народу, української землі. У надзвичайно трудних, несприятливих умовах молоді українські патріоти показали, як треба вмирати за Батьківщину – з гордо піднятою головою і безмежною відвагою. Показали всьому світові, що український народ не скорився, що він продовжує свою боротьбу з будь-яким ворогом, наскільки б той ворог не був сильним і могутнім. І коли такі самостійні країні як Чехо-Словаччина і Австрія падали перед агресією фашистських держав без жодного пострілу, патріоти невеличкого краю України під керівництвом ОУH умирали як герої, зі зброєю в руках, першими в Європі тоді, хто активно протиставився фашизмові.
8. ОУH пеpед Дpугою світовою війною >>> | ЗМІСТ | V. ОУH – УПА в Дpугій світовій війні. 1. 1939–1941 pp. Пpоблема pозколу >>>