НЕ ОБМАНЮВАТИ КРАЮ І НЕ ЗВОДИТИ НА МАНІВЦІ!
Якщо фальшиве зображування на закордонному терені позицій визвольного руху та звихнення однієї його закордонної вітки приносить шкідливі наслідки для цілої його боротьби, то ще гіршу шкоду роблять подібні намагання, скеровані безпосередньо до Краю. Поступовання групи ЗП УГВР супроти ОУН на Українських Землях, як діючої там визвольно-революційної сили, направлене в тому самому напрямі. Намагаючись підкорити його своїм впливам та використовуючи для цього чужосторонні чинники, ця група пустилась на грубе політичне ошукування Краю і на впровадження чужих впливів, як вирішного чинника у внутрішніх справах руху. Типовим виявом і наглядним доказом таких намагань є справа документу “Політичне становище уряду США”. Про нього вже були відомості в пресі. Але, скільки ЗП УГВР у своїй заяві само дає до зрозуміння, що той документ неправдивий — мовляв, він ніким не підписаний і не має жодної дати, —- мусимо згадати його історію, коли вона перестала бути тайною, а відома ворогові з безпосереднього джерела.
В 1951 р. ЗП УГВР вислало своїм відпоручником до Проводу ОУН в Україні згаданий документ п. н. “Політичне становище уряду США”, без дати й підпису, що легко пояснити мотивами конспірації. Про автентичність того документу, — що його зміст вірний і правдивий — свідчив перед Проводом на УЗ той факт, що його передає ЗП УГВР, яке має відповідні зв'язки. Тим більше, коли його приносить особисто відомий діяч ЗП УГВР ( Василь Охримович) та подає відповідні коментарі, які підносять значення того документу. Так його зразу в Краю прийняли та, як справжнє становище уряду США, подали до відома дальшим осередкам революційного підпілля.
ЗП УГВР є зокрема безпосередньо відповідальне за дану справу і певні особи допустились свідомого зловживання довір'ям та плянового політичного обману ОУН на УЗ, посилаючи, як становище уряду США, текст, укладений хібащо з підрядними чужосто-ронніми чинниками, і знаючи, що вони жодною мірою не компетентні заявляти про політичне становище уряду США. Так само деклярування будь-якого становища уряду США в дотичних питаннях було цілком невмісне в констеляції тогочасної — як і теперішньої — політики США. До того ж, сам зміст дотичного фальсифікату, в засадничій політичній настанові, не виходить поза лінію злощасного проросійського “Американського Комітету Визволення від Большевизму” і навіть не згадує про державну самостійність України. Значить, автори фальсифікату зовсім не мали на увазі того, щоб подати визвольно-революційному рухові в Україні щось справді позитивне. Вони підшились під ім'я уряду США для інших цілей.
Поперше — за їх інтенцією — вирішним критерієм правильности ідейно-політичних позицій українського визвольного руху має бути осуд з боку дотичних чужинних чинників. Це достеменно відповідає тій групі, що від початку своєї відкольницької акції змагається за те, щоб засадничі ідеологічні й програмові позиції визвольного руху наставлялись за вітром пануючих в актуальній міжнародній коньюнктурі течій. Тим часом позиції українського націоналізму походять із власного українського ґрунту, з національного єства, з умов і потреб змагання нації за незалежне життя і свобідний розвиток.
В добу ідейних і політичних крутежів, які створив воєнний і повоєнний розвиток, легкість у трактуванні ідеологічних і принципових політичних справ стала критерієм добору й виникнення нових угрупувань коньюнктуристів. Такою саме є ціха й цієї групи; орієнтуючись на вітри з чужих сторін, колишні голосні націоналісти ставали поступовими соціялістами, словесними найдемократами і ненависниками самої назви “націоналізм”. Стрілка їх концепцій, дуже рухлива й чула на порухи з сторонніх маґнетних піль, тепер ніби знову пересувається в бік націоналізму, немов відхиляється від соціялістичного “поступу”. Оскільки рацією політичного існування тієї групи і її претенсій на опанування визвольного руху має бути, м. ін., її ідеологічна “поступовість”, то на арбітра з вирішним голосом прикликається чужий чинник, за варязькою концепцією — “ходіть і пануйте над нами”, та із браку переконливих українських арґументів.
Другою головною ціллю фальсифікаторів та обманювачів Краю було — підперти авторитет ЗП УГВР і здискредитувати ЗЧ ОУН. Після цілковитої компромітації групи ЗП УГВР перед визвольно-революційним рухом і всім громадянством, залишилось одне: свідчитись довір'ям чужих чинників. Але довір'я й свідчення таких чинників, які хотіли б щось сказати в цій матерії, видно, не дало б бажаного наслідку. Тому і в тому пункті “піднесено ранґу” з широким жестом: “Повне довір'я уряду США до керівництва ЗП УГВР” — це вже є щось, з чим можна виступити, що мусить зробити відповідне враження! Підстрибнувши раз з великого розгону на такий високий стілець, автори документу за одним замахом гепнули звідти й по ЗЧ ОУН, мовляв:
“Уряд США з прикрістю осуджує теперішню політику ЗЧ ОУН та керівництво ними С. Бандерою” (до речі — в той час головою Проводу ЗЧ ОУН був хтось інший).
Нас менше цікавить питання, чи хтб кого уповноважував висловлювати “довір'я уряду США для ЗП УГВР”. Це не наша справа. Але той факт, що ЗП УГВР послуговується таким чужим — та ще й фальшивим — свідченням перед Краєм — це вже справа українська. Під політичним оглядом цей документ не правдивий теж і тому, що така заява не сумісна з дотогочасним ставленням американської політики до української справи. Деклярування того роду довір'я уряду чужої держави до будь-якого чинника українського революційного руху мусіло б іти в парі з її позитивним ставленням до основної мети українського визвольного руху — до державної самостійности України. Але того немає. Американська політична акція на нашому відтинку все ще йде рейками АКВНР-АКВБ. Тому висилання до Краю такої заяви є політичним обманом. А до того, це ще й звичайне обманство — зфальшування авторства. Коли ж взяти до уваги, що згадане довір'я до ЗП походить не від уряду США, але від інших чинників, тоді політичний бік справи виходить іще понуріший.
Висилання до Краю осуду проти ЗЧ ОУН від імени уряду США заторкує нас безпосередньо. Якби ми не знали, що мається справу з фальшивим документом, ми були б повинні звернутись до уряду США з протестом і очікувати вияснень. Говоримо про фальшивість документу в тому сенсі, що подані в ньому заяви й становища неправдиво приписано урядові США, про що знали “автори” документу та відповідальні за його передання люди з ЗП УГВР. Але інформації від тих же людей змушують нас поставити тепер відкритий запит: чи міг би — і на якій основі — будь-який чинник від імени уряду США передавати до Проводу ОУН в Україні того роду осудження політики ЗЧ ОУН? (На цьому місці ще раз підкреслюємо, що про ці справи пишемо після того, як стало відомим, що дотичний зв'язок ЗП УГВР уже розкритий, і ці справи перестали бути таємницею).
Яку ж то політику ЗЧ ОУН осуджується в “Становищі уряду США?” Політику ставлення української справи, як цілком самостійної, протилежної до всіх російських, єдино-неділимських течій і акцій. Політика ЗЧ ОУН протиставиться всім намаганням АКВНР-АКВБ підпорядкувати українські визвольні змагання гегемонії російських імперіялістів та їхнім плянам зберегти приналежність України й інших поневолених народів до російської імперії. Наша політика дає рішучу відсіч усім того роду намаганням, як відкритим, з боку російських кіл, так само й прихованим, під патронатом американських чинників, у формі т. зв. “непередрішенств” і спільного протибольшевицького фронту. Не дивно, що ця наша політика не подобається тим американським чинникам, які хотіли б трактувати українську справу цілком інакше.
Теж можна зрозуміти їхні намагання переламати нашу лінію. Хоч ці намагання, в нашій оцінці, не тільки шкідливі для української справи, але так само й некорисні для загального протибольшевицького фронту, — але такі прояви треба брати на карб помилкових концепцій в американській політиці.
Але ніяк не можна зрозуміти й виправдати того, що в такій політичній обстановці ЗП УГВР поставило себе в ролю інструменту тих намагань і пустилось на дискредитування політики ЗЧ ОУН перед Краєм — з американського погляду. Щоб приховати перед Краєм властивий політичний сенс того осуду політики ЗЧ ОУН, в згаданому “Політичному становищі уряду США” додано речення, що “ця політика і керівництво відчужили багато позитивних елементів в еміґрації”. Цей маневр є обрахований на недостатнє поінформування Проводу в Україні про ситуацію за кордоном. Але кожному, хто знає ситуацію і розвиток політичних подій на цьому відтинку, стає ясно, що авторам не йде про внутрішні українські справи. Твердження, що політика ЗЧ ОУН відчужила багато позитивних елементів на еміґрації, в протилежність до “об'єднуючої” політики ЗП УГВР — виглядає сміховинне. А таке протиставне порівняння випливає логічно з укладу цілого документу. ЗП УГВР справді повинно було стати центром об'єднання на базі позицій визвольної боротьби, але з нього зроблено малу політичну групку партійного типу та інструмент для розколювання організованого націоналістичного руху. Тож говорити про відчужування позитивних елементів політикою ЗЧ ОУН та про приєднування їх політикою ЗП УГВР у внутрішньо-українському аспекті — ніяк не поважно. Наведене речення набуває сенсу тоді, коли відчужування політикою ЗЧ ОУН віднести до властивого предмету, на який ми повище вказали — до намагань впрягти українців у проросійські АКВНР-АКВБ.
6-та точка обговорюваного документу цілком виразно вказує, що його співавторами мусіли бути люди з ЗП УГВР. При тому вони самі себе перехитрили, передаючи до Краю таку нісенітницю, мовляв, “СІЛА переконані, що теперішній Провід ЗЧ ОУН не зробив жодних серйозних і щирих заходів, щоб зреалізувати пропозиції Проводу ОУН на Українських Землях з літа 1950 року”.
Ні менше, ні більше — тільки США, як держава, заанґажувалися в розслідження тієї справи, і вже літом 1951 р. дійшли до такого висновку, як вище. Американська політика мусіла б з найбільшою увагою займатись українською справою, коли б навіть таке питання, — чи Провід ЗЧ ОУН серйозно реалізує пропозиції Проводу ОУН на УЗ, — було предметом державної оцінки.
Характеристичне, що, попри таке сповидне користування іменем США та уряду США, що під його прикриттям автори документу вислали в Україну власні заяви, вони не здобулись на висловлення позитивного становища (США, чи радше його уряду — Д.Ч.) в справі державної самостійносте України. Це найважливіше питання обійдено фразами про самовизначення і вільне виявлення волі більшости українського народу, — тими самими Гумовими фразами з КЦАБ-івського реквізиту.. Чому це так? Пояснення просте: автори того тексту не посміли перейти лінії, яку накреслила й риґористично зберігає доцьогочасна політика США. Тобто — боротьба тільки проти большевизму, проти режиму, але ані слова про національне визволення, про державну самостійність. Значить, навіть у фальшованому документі не подано в засадни-чому питанні нічого такого, що йшло б назустріч українським самостійницьким прагненням, але що американцям взяли б за зле російські імперіялісти.
Рівночасно з названим документом, відпоручник ЗП УГВР приніс Проводові ОУН в Україні фантастичні звідомлення про політичні досягнення ЗП УГВР у взаєминах з США. В тих звідомленнях політика США в українській справі була зображена, як цілком позитивна, в цілком іншому світлі, ніж це показують наявні факти. Теж документ “Політичне становище уряду США” був зінтерпретований, з допомогою відповідних доповнень і пояснень, в такий спосіб, щоб закрити все темне, що в ньому вилазить, і щоб його подати, як “велику хартію”.
Найкращими барвами змальовано американську політичну підтримку для українських визвольних змагань та перспективу її великого піднесення. Це все зараховано на конто незвичайно вмілої та успішної політики ЗП УГВР. Так само насиченими, але темними барвами змальовано роботу ЗЧ ОУН, яка, мовляв, тільки шкодить визвольній справі, компромітує її перед чужим світом, викликає недовір'я і підриває досягнення ЗП. Такими насвітленнями відпоручник ЗП УГВР обґрунтовував перед Проводом в Україні свої сугестії, щоб Край, висловами довір'я для ЗП УГВР і небувалими відзначеннями різних людей тієї ґрупи за закордонну роботу, допоміг закріпити і збільшити її здобутки в з'єднуванні прихильности й підтримки з боку США.
Поступовання ЗП УГВР мусимо оцінити, як шкідливе для розвитку визвольного руху. Найгіршим є обманювання Краю щодо засадничої якости політики чужої держави в українській справі. Все це походить із того, що ЗП УГВР зробило фактичною рацією свого існування не так репрезентацію справ визвольного руху перед зовнішнім світом, як радше навпаки — перенесення на цей рух чужосторонніх впливів і намагань, як передумов для з'єднання їх попертя й підтримки.
Намагаючись відзискати для себе позицію у визвольно-революційному русі через чужу підтримку та не маючи змоги виступати з справжніми досягненнями, група ЗП пустилась на обманювання Краю. Вона фактично старається переставити визвольний рух на рейки орієнтації на чужі сили і на узалежнення його від них та від їхньої політики. Така тривала, засаднича зміна основ існування Руху мала б дати домінуючу позицію групі ЗП, як тому чинникові, який “має довір'я” дотичних сторонніх сил. Збити визвольну боротьбу з її власної підстави і з власних ніг — це є рівнозначне з тим, що повалити його, бо на чужих ногах він ніколи стояти не зможе.
Другий найшкідливіший наслідок поступовання ЗП УГВР — це перенесення закордонного конфлікту в Край, до того ж — у пов'язанні з чужостороннім втручанням. Програвши зчинений нею внутрішній конфлікт на українському полі, ця група вдається до чужих і притягає їх на суддів. Це прояви тим прикріші, що в них відзиваються історичні хиби — коромола, ізгої, руїна. Ці нездорові прояви викликали в цілому визвольно-революційному русі, в Краю і за кордоном, дуже сильний загальний відрух — реакцію, яка показує, що він не дає себе розкладати, ані звести з власного шляху. Та все таки це безвідповідальне поступовання накоїло чимало лиха, зокрема в Краю. Умови підпільної боротьби, труднощі зв'язку, використовування ворогом кожної щілини в революційному фронті — все це спричиняється до того, що нанесені з середини підриви й розхитання мають далекосяжні шкідливі наслідки. Ми не можемо приймати накидуваного групою ЗП УГВР намагання, щоб визвольне підпілля ОУН у Батьківщині робити тере-ном вкрай безвідповідальних і шкідливих розігр. Мусимо протиставитись обманюванню революційних кадрів в Україні, підступному затягуванню їх на манівці коньюнктуральних орієнтацій та впроваджуванню чужих чинників у вирішування внутрішніх українських справ. Стараємось, якмога найбільшою мірою діяти на закордонному, еміграційному терені, щоб відсунути від крайової боротьби шкідливі впливи й наслідки тих нездорових явищ. Хоч вони й на закордонному відтинку наносять шкоду визвольній справі, та все ж таки ці шкоди є менші, ніж в умовах крайової боротьби. До того ж, лихо доцільніше ліквідувати, а принаймні — виявляти і знешкідливити там, звідки воно виростає, в корені. А це лихо — зачароване, та ще й вигодоване чужими соками — саме те лихо, яке намагається знекровити цілий визвольний рух.