Продовження. (До початку >>>)
Дивну подібність з тим, що роблять москалі та їх попихачі на Україні, знаходимо в одній різдвяній легенді нашій: як почули жиди про новонародженого Христа, почали "лани жати, Христа в них шукати... Пішли жиди ліс рубати, усі ліси до пня стинати"... І як московське "начальство" у "Великім Льоху", "Ірод засмутився, що цар Христос народився", а тоді "Ірод траву стинає, ліси рубає, море спускає, свої слуги розсилає, Христа шукає"...63) Як це нагадує страшні думи замучених козаків над Невою, — що цар - кат "болота засипає благородними кістками" козацькими, здвигнувши на "їх трупах катованих" столицю свого диявольського царства; що "Москва розкопала високі могили"; що "може Москва і Дніпро спустила в синє море" ("Сон")... Як це нагадує нинішнє засипування, розкопування й затоплювання москалями місць колишньої слави козацької, вирубання лісів карпатських і волинських, де прокидається знову козацький дух.
Руїну — яку передбачав Шевченко — і це ганьблення пам'яти наших святих і героїв, було конче потрібне Москві та її чортовим силам, під яких протекцію вдалася вона, бо знала вона, що несло з собою козацтво, знов вставши з могил. Так як — в драмі "Володимир" Т. Прокоповича, рішає Люципер отруїти духом розпусти, а потім убити "князя апостола", бо він хотів "охрестити Київ", так ті самі темні сили схочуть зробити й з новим "апостолом Правди", якого виглядала Україна і якого в пророчій уяві бачив Шевченко в новім Гонті; убити не лише його, але й віру в його воскресення і новий прихід у людей на Україні. Тут знову бачимо аналогію в містерії Шевченка з містерією містерій Євангелії. Один проповідник королівський у Франції — кілька літ по мазепинщині — говорив: "розп'явши Галілеянина, юдеї пам'ятали, що його вірні вірили, що Він воскресне, а тоді вони зрозуміли, що даремне допровадили вони Його до смерти, коли думка про воскресення оволодіє людьми". Отже щоб не допустити до цього, вони зажадали від Пилата сторожі коло могили (як це робили москалі коло козацьких могил і коло могили Шевченка), щоби "замкнути стежки до неї і не допустити тих, що вірили в Нього", як царські большевики засадили дорогу до Холодного Яру, а комісарські "засадили" парком масову могилу замордованих у Вінниці, і як висланець Москви з Чигирина коло Великого Льоху наказав "поставить караули, щоб нікого туди не пускати"... Слуги Москви, так як колись юдеї — "гадали, що поховавши в могилах провозвісника Правди, вони — запхали в могилу разом з Ним саму правду і справедливість, що вони вже не з'являться на землі знову", не воскреснуть в душах віруючих, та що сили зла будуть "панувати і тріумфувати". 64) Але все було намарне! Шевченко вірив і знав, — кажучи словами того проповідника — що похована правда навіть у многих байдужих у певну годину — "воскресне в їх душах, коли того захоче Бог, спалахне вогнем"... Це буде тоді, коли "земля затрясеться" (як під час народження нового чи воскресення старого Гонти) і Правда встане, переображена, в новій постаті, але та ж сама, і з'явиться на землі, в зримім фізичнім світі.
Як вже бачили, в цім фізичнім плані завдання козацтва буде — "катів катувати", "нових катів", тих що замінили польських, але які в стократ ("лютіша сила") страшніші ніж перші. Дальше — "розпустить правду й волю по всій Україні". Ці два моменти все йдуть у парі в "Кобзарі": "преподобнії во славі... хвалять ім'я Боже, і мечі в руках їх добрі… на отмщеніє неправди", щоби судити злих "судом своїм правим". Так "страшно впасти у кайдани, умирать в неволі", але ще страшніше — "спати на волі". В такі години, коли не дають "серцем жити і людей любити" встають месники, щоб "проклинать і світ запалити", світ, що "у злі лежить".
День цього "страшного судища", який прозирав наперед Шевченко, він бачив так, як його бачили пророки перед кінцем якогось "віку", себто доби; не як уявляли незрячі "прогресисти", не як незаслужену кару бідній і чеснотливій "чайці-небозі", а як кару небесну за гріхи окремих людей, верств і поколінь нації. Він ніколи не ставляв питання чому впала та кара, а за що. І на це питання "за що" дає він безліч відповідей: за гріхи попередніх поколінь, за гріхи сучасників, і то не лише провідної верстви ("панів''), але й "плебеїв-гречкосіїв", за сліпоту політичну, за рабство серця, за скалічену волю, за те, що відцуралися героїчних традицій великої нації, за зплебеєння раси велетнів колишніх, за відвернення від Правди, принесеної на Дніпро апостолом Андрієм, за байдужість до неї, за охлялість сили духовної, за терпляче несення ярма захланного чужинця, за кадіння чужим ідолам мамони та ідилії, за розніжненість і привату, за зрадництво і перекинчицтво, за те, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились". Коли за такі гріхи посилається кара, то думкою Шевченка було що "праведно Господь великий" це робить. Коли думав про ці гріхи його сучасного світу, йому виривалися страшні слова незнаної нам пророчої сили: він "хотів тоді б всю кулю земську вхопити рукою і кинуть в пекло з усіми гадами", що повзали по ній в людській подобі. 65) За ці гріхи Бог ворогам проклятим віддав нас, "покинув нас на сміх людям, в наругу сусідам"; за ці гріхи — грозив, — що "погибне, згине Україна, не стане й знаку на землі", що вона "сама розіпнеться, самі сини її уб'ють" і сповняться міста й поля "матерним плачем", плачем отчизни сповниться "розтлінна земля"; що сини України — "пропадуть лихі", бо "їх безчестіє і зрада і криводушіє" зведуть хаос і смерть на країну. І що таки встануть месники за правду... Візія того, що нині від десятків літ відбувається на Україні.
В своїй містерії він показав, що надходяча година смертельного змагу України з її катами буде явищем світової міри, першим актом світового конфлікту нової раси Прометеїв з силами диявола, який змагатиметься не лиш "весь світ полонити" земний, але й душу людини, "світ Божий в пута закувати", зробити її рабом слуг Нечистого на землі і його царства з столицею в Москві. Змаг з дияволом в світі незримім душі і з його слугами на землі. На це вказує скаженина "духів злоби" — ворон при народженні (чи воскресенні) Гонти, який "розпустить Правду", якої не зносить чортова сила. Говорить про це ж легенда про лицаря Михайлика, який забрав з собою по зруйнуванню Києва нехристами (татарами) Золоті Ворота, і знов поставить їх на старе місце, коли нові варвари "знівечать ще раз церкви Божі", коли "в думці" нащадків ці Ворота "заблищать і запроменіють мов сонце", на знак, що небесний охоронець і патрон Києва архистратиг Михаїл знову стане (як та "сторожа з того світу" в "Гайдамаках") над Києвом, охороняючи його від напастей диявола — раз в образі чужинецької влади, раз символічного змія, що зачне свій змаг з богатирем, що вийде з могили на клич "трубного гласу", заповідаючи час "страшного судища". 66)
Що не місцеве тільки, і не земське, а універсальне і духовне значіння має день "страшного судища" на Україні, що його пророкував Шевченко, — свідчить як він часто і систематично підкреслював власне таке, а не інакше його значіння, підкреслює, що за знехтування своєї Правди, за ідолослуження чужим брехням, каратиметься Україна, за "побієніє пророків", за знехтування святих слів, які згадує в своїх поезіях, де мова про — "небесну кару", Апокаліпс, про Неофітів, Діву Марію, псалми, Євангелію, "єретиків", Прометея, борців за духовне переродження людини і нації, про боротьбу України з (московською) силою, яка не лиш нашу землю, а й "весь світ" хоче загарбати.
Нехай, навіть вже пошевченкові, жреці "прогресу" сміялися, як з "ризикованого маячення", з віри в примат духовного чинника, і навіть з віри в виключну місію України, — але він вірив у свою країну, в "свою правду і силу"; знав, що другої "нема на світі України, немає другого Дніпра", глузував з "чужої правди", вірив і в силу козацького меча і "меча духовного". Вірив в силу Слова, яке прийшло зганьбленій землі "любов і правду возвістить" (сhaleur i lumiere християнської езотерики); що це слово може "в серце глибоко" запасти вибранцям Долі, "вогнем пекти холодні душі"; що "огненні язики святого Слова" зможуть "дух святий в їх душі убогії" принести, своїм "незримим світом" ті душі "просвітити й оживити", а потім... А потім — поможе їм "воспрянути", і "встать на ката знову". Зробити так, що перед ними "поникнуть гордії владики", щезне розтрощене царство зла, в той страшний день розплати. В його надлюдській уяві вже ревів і вогнем палахкотів цей хаос, і лише його непохитна віра в генія нації не дала йому впасти в розпач і зневіру. Він вірив, що в лучших синах тої нації ще не згасла "іскра вогню великого" в серці і не заснула думка, готова прийняти з усією його творчою силою — Слово, що принесе на землю "Господа святую правду". Що те слово, як колись, "розв'яже нетвердії руки" своїх післанців, щоб розпалити іскру в пожежу, іскру в серцях велетнів з "смілим орлім оком, смілим серцем", з "руками твердими та смілими", з "чистою, святою, козацькою кров'ю", з "орлиними крилами" за плечима", дожидала "синів сонця правди", що їх слово "криком пронесеться" над ганьбленою нашою землею, "люд окрадений спасе", і "мертвим встати повелить". Це "повстання мертвих", цю з'яву "козацького меча" відкриває він нам в поезії, написаній три місяці перед своєю смертю. Ніби реасумуючи свою творчість, представляє він Україну, як вона, по "войнах і військових сварах", по занепаді касти козацького панства, по Галаганах, Киселях, по Кочубеях-Ногаях, опинилася мов дуб, якого "гризуть, жеруть і тлять "рідні" шашелі, яких рядами довгими вивів він на показ перед читачами заздалегідь. Здавалося, це вже розклад, гниття, смерть? — оті "дядьки отечества чужого", що хиляються перед своїм ідолом на троні? Але якраз в таку годину — пророкує він — станеться чудо! Покинута, знехтувана всіма, — видасть нація нове покоління, яке непомітно росте, ростуть онуки, в яких вселився дух прадідів великих... Ростуть і — його сталий рефрен — і "виростуть", а тоді зненацька, невідомо звідки
Аж зареве та загуде,
Козак безверхий упаде,
Розтрощить трон, порве порфіру,
Роздавить вашого кумира,
Людськії шашелі! Няньки,
Дядьки отечества чужого!
Не стане ідола святого
І вас не стане. Будяки
Та кропива, а більш нічого
Не виросте над вашим трупом
І стане купою на купі
Смердячий гній, і все те, все
Потроху вітер рознесе...
І тоді — коли цього доконає меч козацький, встане Україна предковічна, де будуть не ідолам чужої правди, а "Богові молитися".
Що це візія не лише упадку режиму, царату, а іншого ідола, Москви взагалі, — видно із слів, якими прозиває тих "людських шашелів", — не рабами царя, а "отечества чужого", "общей родіни" — в нинішнім жаргоні, рабами і лакеями Москви і народу московського. Але ця передсмертна поезія, про знищення потворної імперії мечем козацьким, має глибший зміст. Вона пророкує, як пророк Даниїл, — смерть цілої доби, якої репрезентативною постаттю була імперія.
І це ствердимо, коли порівняємо цю поезію з пророцтвом Даниїла про загибіль царств земних і толкованням ним сна Навуходоносора. Символізовані вони в ідолі, що мав золоту голову, срібні груди і руки, бедра і черево мідяні, ноги залізні, а пальці на них з заліза і гончарської глини (подібний образ є в Гезіода про різні віки). Коментатори пояснюють це, як зміну різних імперій — вавилонської, мідяно-перської, грецької Олександра, римської і останньої, які всі впадуть через відпад від Божого закону. У сні бачив цар, як впаде п'ята імперія: "камінь відірвався від гори без помочі рук, вдарив ідола в залізні та глиняні ноги його і розбив їх. Тоді все разом подробилось: залізо, мідь, срібло і золото стали ніби порох на токах у літі і вітер розвіяв їх, так що й сліду з них не зісталося". А останнє те царство, що його зруйнує той камінь що впаде — залізне й глиняне — буде почасти міцне, почасти крихке і не вдержиться... Мабуть цей образ пророка надихнув тут уяву Шевченка. У халдейського пророка — "камінь з гори", у Шевченка — "аж зареве та загуде" (в горі?), "козак... упаде" (з гори?)... Там — вдарив ідола в ноги, у Шевченка — впаде на ідола... Там — розбив ідола, у Шевченка — "роздавить кумира"... Там "все разом подробилось" у боввана, у Шевченка — "не стане ідола"... Там — все з боввана обернулося в порох і вітер то все розвіяв, у Шевченка — все з ідола розбитого обернулося в "смердячий гній і все те потроху вітер рознесе"... Вражаюча подібність задуму, вислову і образів, щоби то все було випадкове! А інспірація тим біблійним образом тим більш правдоподібна, що знаємо, як був наскрізь у своїх думках і світогляді перейнятий Шевченко Святим Письмом. Там камінь на боввана впав згори — підкреслено! — не людською рукою, і у Шевченка — невідомо звідкіля і як "козак упаде" на ідола, як знаряддя Божого провидіння. Образ Даниїла тим більше міг промовляти до імагінації поета, що — вже за його часів — імперію московську називали на Заході "колосом на глиняних ногах". Такою лишилася вона й донині. І як халдейський пророк говорить про упадки світових імперій, так і московська — бачив Шевченко — в недалекі часи "світ увесь схоче загарбати"... А по поваленню цього ідола, — коли він побачить, що наступить нова доба в історії людськости, не лиш України; коли остання покине "дрібненьких богів" матеріалізму, і навернеться до свого Вседержителя, то й це у нього не фраза, а щось більше. В його "Молитвах" — бринить той самий рефрен — він звертається до Божої Сили, як до джерела ("Боже, великая Сило"!) і просить: нам "свою Ти силу низпошли". Молиться не про хліб, а про уділення нам частини "Божої сили", від якої залежить наша сила — сила думки, духа, почуття, душі, характеру, волі, сила протиставитися всім слабостям і всім дияволам на землі, і в нашій душі. Від тої сили, і від нової раси велетнів (козаків), які тою силою небесною переймуться, — і чекає він чуда — чуда воскресення України. Він вже бачить в пророчій уяві як встають ті велетні, як ростуть і як виростають. Щоб звалити чужого ідола, щоб відбути переможний бій з тим староукраїнським легендарним Змієм, — Люципером... Те, що ми спостерігаємо в наш вік, всі ті нові "гайдамаки", "лицарі святії", що повстали на Україні від 1917 року, покоління за поколінням, на полях Базару, Крутів, в горах Галичини, в лісах Волині, в степах колишніх земель запорозьких, у московських концентратах - мордовнях, де катувалися нові "єретики", "юродиві", "воїни христові", — те все було початком того воскреслого лицарства, про яке він мріяв, і яке бачив в пророчій уяві. Як чини Наливайка, Остряниці, Павлюка були інтродукцією, якої завершенням стала Хмельниччина, так оті нові модерні їх нащадки духовні і тілесні — будуть вступом до нової козаччини, в війні проти "нових катів".
Це було його пророче видиво. Хлопцем ще цікавився він героями і малював їх зі старих олеографій, і богами, яких зрисовував, закинутий в північну столицю з античних статуй в Літньому Саді; читав Сковороду, і це почасти від нього навчився розуміти що наше незриме Я, та божеська іскра, що горить в нашій душі, наше серце — є нашою силою, спокревненою з вічністю і з свободою; що воно дає змогу літати думкою "у височінь, у глибінь, в широчінь без меж, коли не заважають ні гори, ні ріки, ні моря, ні пустині" (знаємо, як літала душа Шевченка, з поеми "Сон" та інших), коли така людина — "може провидіти віддалене, прозирати укрите, заглядає в минуле, проникає в майбутнє". У тій глухій добі, в якій він жив, бачив Шевченко, що виведе Україну зі стану омертвіння, рабства тільки повстання — старого духа козацького і нової козаччини, насиченої містикою нашої давнини. Так і назвав він свою поезію — "містерією". Такий був реальний сенс його клича, на який в 1917 році почала відгукуватися його країна. Не зважаючи на старання сліпих і кривих "лірників", осліплених і скалічених блудними "современними вогнями" лжепророків XIX віку.
Але Шевченко "провидів" ще щось більше! В наведенім вірші про останній бій з ідолом, з "ідолищем поганим" нашої давнини, — згадуються "людськії шашелі", і без них грандіозна картина "страшного судища" була б неповна. В цій драмі є володар пекла, духи зла та їх слуги на землі, є приспана Україна з своїми сентиментальними лірниками замість вождів, є й вже народжений "козак безверхий" з безверхої хати "матері України", без того, хто всім "верховодив", якого прихід заповіджений зорею, що простяглась понад "захряслим жидовою" Чигирином, — але є ще й "дядьки отечества чужого". їх репрезентує один з Іванів, братів близнят, які народяться в ту ніч на Україні, а з яких один, як той Гонта, буде "катів катувати", а другий — ,,катам помагати". І цей другий — як віщують ворони, висланці нечистої сили — "той вже наш", той вже буде творити волю Люципера на воскресаючій Україні. І без боротьби на життя і смерть межи тими двома Іванами — не уявляє собі Шевченко ту страшну добу, коли прийде новий Гонта щоби скінчити з "срамотною годиною" на Україні, щоб оживити її колишню славу.
В наступнім розділі затримаюся над цим надзвичайно цікавим і повним глибокого укритого змісту фактом, який Шевченко вбрав у символіку боротьби двох Іванів, що їх та сама породила мати Україна.