ЗА ЗАВЕРШЕНУ ПОЛІТИЧНУ СТРУКТУРУ
Це праця Ст. Бендери про проблему політичного об'єднання всіх творчих українських сил на чужині для всебічної допомоги воюючій Україні. Тему цієї єдности автор заторкнув у першій своїй статті. (“До проблеми політичної консолідації”) і повертався до неї на протязі років. Аж до самої своєї трагічної смерти він був переконаний, що “Виборний Національно-визвольний Центр” можна створити і зробити з нього керівний осередок тієї політичної акції поза межами України, в якій могли б брати участь усі самостійницькі, революційні і нереволюційні сили, і яку підтримав би український загал. Одночасно той Центр, не маючи претенсій бути якимсь урядом чи перед парляментом України, був би речником самостійницько-визвольних змагань українського народу перед вільним світом.
Стаття “За завершену політичну структуру” була друкована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік V, чч. 1-2, 4, 6, 7, 8 за січень-лютий 1958 р. з такими підзаголовками для окремих частин: у ч. 4 — “За виборний Національно-визвольний Центр”; у ч. 6 — “Можливості виборів до Закордонного Центру”; у ч. 7-8 — “Виборний Центр — найвідповідніша розв'язка”. Згодом ці статті були відбиті окремою брошурою на 20 сторінках під наголовком: “Степан Бандера — За виборний Національно-визвольний Центр”, Мюнхен 1958 р., (відбито з часопису “Шлях Перемоги”)”.
Крім того, ця стаття була друкована в тижневику “Гомін України”, Торонто, Канада: “За завершену політичну структуру”, ч. З, з 25- 1. 1958, “За виборний Національно-визвольний центр”, ч. 7, з 8. 2. 1958, “Можливості виборів до Закордонного центру”, ч. 9, з 22. 2., ч. 10 з 1. 3. і ч. 11 з 8. 3. 1958.
Сучасний стан українського політичного життя на чужині часто є предметом критичного розгляду та причиною невдоволення серед еміграційного громадянства. Це діється не без поважних причин. Українська політична діяльність за кордоном, її ідейно-політичний рівень та дійова напруга залишають багато до побажання.
Розглядаючи стан цілого українського політичного життя за кордоном, доводиться застановитись над двома комплексами питань. Перший — це питання його ідейно-політичного змісту, який пронизує поодинокі напрямки, середовища й угрупування, їхню діяльність та взаємовідносини поміж ними. Другий комплекс охоплює питання структури.
Ідеологічна й політична діяльність поодиноких течій і угрупувань є властивим змістом їхнього розвитку, а в парі з тим вона виповнює зміст цілого українського політичного життя за кордоном. На ідеологічні й політичні процеси в укладі українських політичних сил мають вплив теж зовнішні обставини, розвиток міжнародньої ситуації, такі ж процеси в інших народів, а зокрема плянове втручання сторонніх сил в орбіту української політики. Але основне значення мають таки корінні, основні ідеологічно-політичні настанови поодиноких українських течій і середовищ. Бож власне вони вирішують про те, як кожний рух і угруповання ставляться до всього, з чим мають справу, як вони сприймають різні зовнішні впливи, як реаґують на сприятливі та супротивні явища в зустрічному світі. Коли ж іде про самобутнє визрівання ідеологічних позицій і політичних концепцій кожного середовища, про взаємоділання між ними та про значення кожного з них в цілому укладі наших політичних сил — то тут правлять закони органічного розвитку, а не механічних конструкцій.
Тому всякі пляни і заходи щодо змін, чи удосконалення ідейного й політичного змісту в українському політичному житті за кордоном повинні бути спрямовані на властивий для цього шляху — на шлях прямої ідеологічної і політичної дії. Це стосується однаково до внутрішньої і зовнішньої політики та до протибольше-вицького фронту. Кожне політичне угруповання, що має свою ідеологію і політичну концепцію, повинно заступати їх відверто й безпосередньо в цілому процесі українського політичного життя. Бо кожне середовище вважає якраз свою ідеологію і політичну концепцію правильними та для нації найвідпо-віднішими. Тому й змагається за те, щоб вони якнайповніше були реалізовані у визвольній боротьбі, у взаєминах з зовнішнім світом та у внутрішньому формуванні українського народу. Це й є рацією існування політичних рухів і організацій. В парі з позитивною діяльністю в напрямі здійснення своєї ідеології та політичної програми, кожна жива політична сила реаґує одночасно на дії і впливи інших сил, українських і чужинних, з якими вона зустрічається в полі свого діяння. Таким чином кожний український політичний чинник визначує свою природу, здобуває собі місце і вплив у цілому укладі українських політичних сил, здійснюючи свою ідеологію і програму своєю політичною діяльністю. Ідеологічно-політична робота, кожного політичного чинника повинна, бути прямою й безпосередньою. В національному житті повинно кожне середовище виконувати свою властиву функцію в таких межах, формах і такими засобами, на які воно може спромогтися власними силами та які відповідають його дійсним впливам в українському суспільстві. Кожне серйозне середовище повинно вести свою діяльність за всяких внутрішніх і зовнішніх умов, незалежно від інших факторів.
З цього погляду структура цілого політичного життя не повинна мати впливу на його ідейно-політичний зміст. Структурні взаємовідношення заторкують тільки форми й методику ідеологічних і політичних взаємодій різних політичних формацій, але не сам зміст. Тому вважаємо фальшивими всякі проекти і намагання, щоб через структурні комбінації розв'язувати питання ідейно-політичного змісту. Зокрема до цієї категорії треба зараховувати різні концепції затирання ідеологічно-політичних розходжень і суперечностей через структурно-оперативні пов'язання. Такий підхід вивертає справи докорінно і свідчить про неповажне трактування ідеологічно-політичного змісту в політичному житті. Тож, розглядаючи питання побудови українського політичного життя на чужині, не трактуємо її як чинник, що має формувати якісний зміст цього життя.
Але є ще інші важливі питання української політики, для яких структура мас поважне значення. Саме ці питання спонукують нас підняти цю тему на обговорення. Маємо на увазі три головні аспекти:
Поперше, йде про те, щоб українське політичне життя на чужині та самостійницька політична діяльність мали більш зімкнений зовнішній вигляд і структурно оформлене завершення. Це значною мірою повищить їхню успішність та надасть їм більшої сили і відпорности в зустрічі з зовнішніми силами та в боротьбі з ворогом.
Подруге, одноцільна і завершена структура політичного життя мас спричинитися до кращого урухомлення енергії цілого українства на чужині і спрямування її до самостійницької політичної дії. Така структура повинна найкраще збирати в один струм однонапрямну активність усіх політичних сил на протибольшевицькому фронті та у відстоюванні рацій українських визвольних змагань перед зовнішнім світом.
Потрете, здоровий розвиток національно-політичного життя вимагає загальних рамок і форм для кристалізації, вияву і перевірки всіх його складових явищ і процесів, під кутом їхньої національної вартости і доцільности. Тут іде не тільки про акумуляцію однородних сил і явищ, але й про загальні рамці для розвитку і вияву різнородних процесів, включно з ідеологічно політичними зрізничкуванням і суперництвом.
Коли йде мова про перший аспект, то, мабуть, не треба доказувати, що під тим оглядом наше сучасне політичне життя на чужині, як цілість, має найбільші структурні недостачі. Поодинокі ідеологічно-політичні рухи, організації, партії, групи, чи міжпартійні центри своїми ширшими, чи вужчими структурними базами і надбудовами не можуть заступити того, що зв'язувало б усіх разом в одну цілість. Для цього потрібно бодай найтонших, але загальних рамок побудови й авторитетного, репрезентативного завершення. При сьогоднішньому стані, збоку виглядає так, що кожне зформоване політичне середовище веде свою власну політику й політичну акцію, поміж ними існують політичні розходження і збіжності, але немає структурного пов'язання в одну цілість, ані загальної політичної репрезентації.
При такому стані навіть велика політична однозгідність не заступить структурно оформленого одноцілого фронту, а всякі розходження набувають значно збільшеного зовнішньо-політичного значення. Посторонні чинники мають нагоду здалека втручатися у внутрішньо-політичні справи. Неприязні чужинні сили використовують такий стан і, посилаючись на нього, намагаються неґувати, або деґрадувати українську справу. А навіть її прихильники серед чужинців уважають, що зовнішній вигляд українського розбиття є поважною перешкодою в трактуванні українців як повноцінного політичного партнера.
Цей зовнішньо-політичний аспект найсильніше заважує на потребі направити існуючий у нас стан. При цьому не йде про усунення, чи приховання перед зовнішнім світом ідеологічно-політичної диференціації в українському політичному житті. Не йде теж про те, щоб у зовнішньо-політичній діяльності виступав тільки один, репрезентативний чинник, та щоб поодинокі організації й угруповання були вилучені з безпосередньої активности в тій ділянці. Як у внутрішній українській політиці та на протибольшевицькому фронті, так теж і в зовнішньо-політичній роботі і в зовнішніх зв'язках не можна і не потрібно створювати політичним силам будь-яких обмежень, чи перешкод структурного порядку. Тільки треба, щоб кожний чинник діяв і виступав у своїй властивій ролі, яку він справді грає в укладі українських політичних сил. Навіть у державних народів, крім урядових зовнішніх взаємин, існують різноманітні зв'язки і взаємодії політичних організацій і партій з постороннім світом.
Структура нашого політичного життя за кордоном повинна бути тільки якоюсь мірою відповідником деяких секторів державної організації, але ніяк не може її наслідувати. Для цього вона не має відповідних передумов, ні спроможностей. Але ми можемо пристосовувати істотні принципи організації політичного життя в демократичних державах до наших умов і витворити власні форми одностайної і завершеної побудови для цілого українського політичного життя на еміграції та для всіх національно-самостійницьких дій.
Через це можна б урухомити для скріплення цих дій поважні енергії і засоби цілої еміграції, з яких досі тільки частина служила національно-політичній акції. Значна частина українського громадянства на чужині ухиляється від активної участи в політичній самостійницькій праці та від підтримування її. Найчастішим мотивом, чи тільки виправ-данням такої постави буває політичне розбиття. На тому дуже терплять ті акції, що своєю метою, змістом та оформленням мають загальнонаціональний, визвольно-самостійницький, а не груповий характер, а які в наслідок нашого політичного укладу мусить організувати й вести одне політичне середовище.
Під цим оглядом не багато помогли б окремі домовлення різних, чи навіть усіх угруповань для спільних акцій. Такі відокремлені домовлення не дуже функціонують, вони не зміняють внутрішньої ситуації, ані наставлення цілого громадянства. До того ж існуючі ідеологічні й політичні розходження і суперечності завжди залишаються однакові. Так буде й на далі, бо зміни в цій площині відбуваються тільки власним органічним розвитком, а не через механічні заходи. Структурні розв'язки мають теж механічні елементи, але при відповідному підході вони вводять упорядковану систему в цілість.
Власне йде про таку загальну побудову нашого політичного життя, яка повністю врахувала б внутрішню політичну дійсність, на цю дійсність спиралася, а не пробувала перейти над нею до денного порядку. Не йде про затирання ідеологічного й політично-концепційного зрізничкування і суперництва загальною структурою. Навпаки, ці рушії політичного життя і розвитку мусять мати в ній належне місце і поле вияву. Рамова структура цілости не може нівелювати, ні спиняти розвитку та діяльности поодиноких рухів, організацій і угруповань. Вона мусить бути построєна на таких засадах і в таких формах, щоб якраз давати рамки, змогу розвитку і вияву для всіх творчих, динамічних і національно-корисних концепцій і рухів, щоб вони могли поєднувати свій власний розвиток з вкладом у національні визвольні змагання.
Коли ціле політичне життя і діяльність всіх політичних середовищ матимуть одні загальні структурні рамки, які охоплюють теж цілу політичну диференціяцію і процеси політичного суперництва, тоді в них автоматично будуть зсумовуватися всі ті справи, зусилля й акції, які мають загально-національний характер і стоять поза межами диференціяції. Наслідком такої організації і механіки нашого політичного життя буде віддзеркалена одностайна постава в засадничих справах, а одночасно самостійницька політична акція матиме значне практичне посилення. Вона мобілізуватиме енергію загалу українства на чужині в куди ширших розмірах, ніж досі.
Загальне становище української визвольної справи та зокрема стан нашого політичного життя і самостійницької акції на чужині ставлять на порядок дня пекучу потребу створення Українського Закордонного Національно-визвольного Центру шляхом загальних виборів. Такий центр і вибори до нього, як нормальна, а не вийняткова інституція, повинні дати українському політичному життю зімкнену та завершену структуру. У слід за цим прийде скріплення цього життя та піднесення успішности його зовнішньої дії, наскільки структурні удосконалення, мають вплив у цьому відношенні.
Всі відчувають брак одного загального Національно-Визвольного Центру за кордоном і розуміють потребу його існування, тому й аргументація тут непотрібна. Немає теж потреби зашироко розписуватися про його завдання, вистачить лише загально накреслити найважливіші з них.
Основним завданням Центру буде провадити українську самостійницьку політику й національно-визвольну діяльність на чужині. При цьому не йде про започаткування цілком нової політичної діяльности, так, начебто її досі не було. Не йде теж; про перебрання новим політичним твором тієї націокально-визвольницької і політичної роботи, яку вже від ряду літ ведуть існуючі політичні організації й угруповання. В тому відношенні новотворений центр не має бути переємцем, суперником, чи будьяким гальмом для активних політичних і визвольно-політичних сил, та для їхнього розвитку й діяльности. Але якраз зрізничкування українського політичного життя за кордоном, як в ідеологічній, політично-концепційній, так теж в ділянці внутрішньої і зовнішньої політичної діяльности, вимагає наявности одного загального центру.
Його першим завданням буде провадити таку самостійницьку політичну роботу, яка стоїть поза межами нашої політичної дифе-ренціяції. Цей Центр повинен ініціювати й вести такі політичні акції, які мають загальнонаціональний характер, які своїм напрямом і змістом віддзеркалюють одностайну настанову всіх українських національних політичних сил, та мають підтримку загалу українства на чужині. В цьому центрі буде відбуватися координація таких починів і акцій окремих політичних організацій і груп, які мають загальнонаціональне значення та заслуговують на підтримку інших політичних середовищ. Таким чином Національно-визвольний Центр має об'єднувати й очолювати однозгідні змагання і дії всіх національних політичних сил.
Це значно підсилить самостійницьку політичну активність та помножить її успіхи. Крім спаювання вже зактивізованих сил, динаміка спільного національно-визвольного фронту буде захоплювати й активізувати все нові енергії українства на чужині, теж такі, що почали байдужіти до української визвольної справи.
Одначе політична ініціятива й діяльність Центру не може бути обмежена лінією абсолютної однозгідности всіх існуючих за кордоном і в ньому заступлених політичних середовищ. Такий принцип, властивий координаційним міжпартійним центрам, робить їх надто кволими, нездатними до ініціятивної й енергійної дії, бо кожна розбіжність створює альтернативу: або зговорення розіб'ється, або настане неактивність у спірних справах. Натомість Національно-визвольний Центр, що походитиме з виборів, а не з міжпартійного зговорення, матиме твердшу підставу. Сам вислід виборів окреслює його політичне обличчя і визначає його політичну лінію. Виборний Центр має керуватись волею більшости і згідно з нею діяти. Це дає йому, його політиці й діяльності більшу оперативність, змогу ініціятиви і вирішень, незалежно від міжгрупових взаємовідносин, при чому зберігається належний характер політики і дії Національно-визвольного Центру, а не окремих політичних середовищ.
З другого боку, це не виключає і не паралізує політичної діяльности меншости, яка може вільно виявляти своє становище та згідно з ним вести діяльність, але тільки від власного імени, на власну відповідальність. Це розрізнення має поважне значення в політичному житті, як з внутрішнього, так і з зовнішнього аспекту.
Одним із головних завдань Центру буде авторитетно репрезентувати і заступати перед зовнішнім світом самостійницькі стремління і визвольну боротьбу української нації. Якраз брак одного авторитетного, загальновизнаного завершення і репрезентанта українського самостійництва на чужині викликає гостру потребу створення Закордонного Національно-визвольного Центру.
Його зовнішньо-політична діяльність не потребує нехтувати розгорнену роботу діючих уже на тому відтинку політичних сил. Там, де ця робота буде згідна з його політикою, Центр на неї спиратиметься й одночасно дасть їй підсилення і завершення. У випадках розходжень прийде виразне і для зовнішніх чинників чітке розмежування: тут всеукраїнська, офіційна самостійницька політика, яку репрезентує й веде Національно-визвольний Центр,а там — окремі політичні становища, концепції і дії політичних організацій і угруповань, які виступають тільки від власного імени.
Визначення завдань Закордонного Національно-визвольного Центру, а цим самим його характеру і прерогатив, повинно відповідати реальній дійсності, станові і становищу цілости українського політичного життя і визвольних змагань та випливаючим з того вимогам. Треба приймати такі завдання, які Закордонний Центр дійсно може і повинен виконувати та не приписувати йому задалеких номінальних прероґатив, узалежнених від майбутнього розвитку. Роля і значення політичного твору в майбутньому залежить передусім від його дійового розвитку і праці, а не від початкових статутарних визначень.
Відношення Закордонного Центру до революційне- визвольних сил в Україні, до їхньої боротьби і дій мусить відповідати тому фактові, що крайова боротьба має головне і вирішне значення у цілості визвольних змагань. Тому Закордонний Центр має солідаризуватися з нею і повністю підтримувати її, уважаючи свою закордонну діяльність доповненням визвольних дій на Рідних Землях. Питання конкретних взаємин і співпраці мусить бути розв'язуване в залежності від кожночасних практичних умовин.
Безпосереднє структурне пов'язання Закордонного Центру з діючими в Україні визвольними силами й органами не є актуальним. В сучасних умовах воно мало б більше теоретичний, ніж дійово-практичний характер. У зв'язку з тим відпадає теж питання структурної ієрархії. Якщо при змінених умовах реальне життя висуне це питання на порядок дня, тоді теж політична дійсність покаже найдоцільнішу його розв'язку. На теперішньому етапі справу вирішує факт, що з-за кордону не можливо керувати боротьбою в Україні, як теж з Краю не можливо керувати закордонною діяльністю. Обидві галузі самостійницько-визвольної акції мусять розвиватися і діяти автономно. Важливе те, щоб була збережена політична єдність між ними.
І Закордонний Центр виконає під цим оглядом свої завдання, якщо своєю політикою і діяльністю затіснить і заманіфестує перед зовнішнім світом політичну єдність крайових і закордонних самостійницьких сил і акцій. Підтримування щільніших, оперативних зв'язків між Краєм і закордоном буде надалі справою революційно-визвольної організації, яка робить це ввесь час, ведучи одночасно свою діяльність на Українських Землях і на закордонних теренах.
Закордонний Національно-визвольний Центр не повинен привласнювати собі атрибутів державного уряду, передпарляменту, чи будь-якого іншого державного органу. Він має виступати в такому характері, який, визначується притаманними для цього завданнями і його справжньою діяльністю. Якщо Закордонний Центр буде висунений і всебічно підтримуваний цілим українським суспільством на чужині й головними політичними силами, та буде спиратися на визвольну боротьбу на Рідних Землях, то він матиме таку позицію і такі компетенції, що вповні вистачають для виконання всіх його завдань. Натомість засвоювання познак державного органу не піднесло б питомої ваги й авторитету цього Центру, радше навпаки, та поставило б його у фальшиве становище. Бо коли якийсь політичний чинник приписує собі ролю і компетенції, які ніяк не відповідають його фактичному становищу, то через те паде на нього тінь фіктивности і прислонює теж його справжні вартості і можливості.
В цій статті не будемо займатися питанням, чи і наслідки втримування і формування екзильних державних органів має вартість для збереження державних традицій. Для нас вихідною точкою є безспірний факт, що незалежну українську державу можна вибороти тільки послідовною боротьбою цілого народу, а неможливо її здобути хоч би найсильнішими правними претенсіями й аргументами. Дослід, наш власний та інших народів, вчить, що екзиль-ні уряди тільки деякий час після виходу на чужину відограють помітну політичну ролю, але в затяжній визвольній боротьбі на довгу мету вони виявляються, як керівні осередки, непридатними. Це зрозуміле, бо кожний політичний фактор мусить мати структурні засади і форми, пристосовані до своєї фактичної дії. Функції ж державної організації і державних органів інакші ніж функції організацій і органів визвольної боротьби. Порівнювання — яка система політичної організації народу вища і вартісніша — державна, чи визвольно-революційна — цілком невмісне. Кожна з них на своєму місці є єдиноправильна й необхідна, але такою ж самою мірою і непридатна, коли нею підмінювати другу, застосовуючи її в невідповідній ситуації там, де потрібна саме ця друга.
Щоб Закордонний Центр відограв корисну ролю у визвольних змаганнях України, його характер і структура мусять бути пристосовані до властивих йому завдань. Це не може бути твір з претенсіями на універсальність, з двоїстими засадами в структурі, в політиці і в дії. З другого боку, він не може стати органом прямої революційно-визвольної дії, зокрема ж її керівним осередком. Творення проводу визвольної революції — це справа революційної організації, яка сама веде безпосередню боротьбу і мобілізує до неї весь народ.
Закордонний Національно-визвольний Центр повинен бути керівним осередком тієї загальнонаціональної політичної акції поза межами Батьківщини, в якій можуть брати участь всі самостійницькі сили, революційні і нереволюційні, та яку активно підтримає загал українського суспільства на чужині з метою якнайбільше причинитися до успішного завершення національно-визвольних змагань. В парі з цим Закордонний Центр, спираючись на свою політичну єдність з визвольною боротьбою в Україні та на свою власну працю, виступає перед зовнішнім світом як речник самостійницько-визвольних змагань цілого українського народу.
Даючи під розгляд українського громадянства на чужині проект створення Закордонного Національно-визвольного Центру шляхом загальних виборів, маємо на увазі не тільки брак і потребу такого Центру, але й висновки з дотеперішнього розвитку, що різні спроби заповнити цю прогалину в інший спосіб виявилися безуспішними.
Висуваючи концепцію Закордонного Національно-визвольного Центру, подаємо проект створення і втримування цього Центру на підставі загальних виборів. Вибори — це основний і невід'ємний складник цілого пляну. Знаючи, що проект переведення загальних виборів не знаходить прихильности деяких політичних угруповань, вважаємо за потрібне поставити його під розгляд і обговорення не тільки політичних організацій, партій і груп, але й цілого українського громадянства на чужині. Бо ж це справа, в якій безпосередньо зацікавлений український загал та яка має поважне значення для дальшого розвитку не тільки внутрішньо-українського політичного життя, але усієї закордонної самостійницької акції.
З'ясовуючи наші думки щодо можливостей переведення загальних виборів, будемо в основному притримуватися такого порядку, як у практиці мали б чергуватися відповідні заходи.
Напочатку потрібне порозуміння політичних угруповань щодо пляну переведення виборів. При цьому не йде про порозуміння усіх політичних середовищ, яке, звичайно, було б побажаним, але не є необхідним. Практика нашого політичного життя показала, що знайти однозгідність усіх угруповань дуже важко і кожна справа, яка має спиратися на таку однозгідність, тягнеться у безконечність та найчастіше кінчається невдачею. Треба рахуватися з тим, що різні угруповання всякими способами будуть намагатися не допустити до виборів, щоб воля загалу українського громадянства на чужині не знайшла виразного вияву і не встановила зобов'язуючого всіх порядку. Тому не можна справи виборів і Закордонного Центру узалежнювати від вузькопартійного егоїзму та комбінацій різних політичних груп і окремих осіб, що при застосуванні принципу абсолютної однозгідности мали б змогу торпедувати вибори. Коли загал українського патріотичного громадянства на чужині поставиться до концепції виборів з належним зрозумінням і підтримає її, тоді не матиме більшого значення становище тих партій і груп, які бояться вердикту власного суспільства у виборах та хотіли б до нього не допустити. Якщо ж українське політичне життя на чужині раз почне нормуватися шляхом загальних виборів, тоді кожне угруповання стане перед неминучою альтернативою: або приєднатися до нового ладу і шукати собі в ньому місця, або залишитися поза його рамками і позаду нього.
Отож напочатку потрібне порозуміння таких політичних організацій і угруповань та суспільно-політичних організацій і товариств, які, підтримуючи проект створення Закордонного Центру шляхом загальних виборів, були б охочі і спроможні взяти на себе спільно ініціятиву в його здійсненні. В цьому порозумінні мусіли б бути прийняті точніші устійнення в таких конкретних питаннях, які вимагають вирішення перед переведенням виборів. Поскільки немає ще іншого компетентного чинника, який міг би ці справи вирішити, мусять вони, як ініціятори, винести ці потрібні передрішення порядком узгіднення. Для кращої зрілости й авторитетности таких передрішень буде доцільно важливіші питання і проекти їх розв'язок подати в пресі до публічного відома й обговорення та продискутувати їх на окремих зібраннях. Узгіднені передрішення ініціяторів повинні б обмежуватися на таких питаннях відносно Центру і виборів, які конечно мусять бути наперед устійнені.
Остаточне схвалення статуту Закордонного Центру, вибір його голови (президента), президії та інших органів, устійнення структури і розподіл функцій — буде належати вже до його установчих зборів після виборів. Але важливіші справи мусять бути запроектовані наперед, як підстава виборів. Сюди м. ін. належать такі питання: завдання Центру, засади його структури, тривання однієї каденції, права й обов'язки вибираних членів Центру, їхня кількість. Власне це останнє питання вимагає точного вирішення перед виборами, а його розв'язка мусить відповідати передбаченим завданням, структурі та способові діяння Центру.
Український Закордонний Національно-визвольний Центр (що його дальше для упрощення й, звичайно, умовно, будемо означувати скороченням УЗНВЦ) можна б вибирати приблизно на п'ять років. Як очолення й репрезентація визвольної політичної акції за кордоном, Центр повинен, на нашу думку, складатися з двох головних органів. Усі члени УЗНВЦ творитимуть загальний орган з законодатними прерогативами, який працюватиме сесіями і комісіями. До нього належатиме м. ін. визначування загальних напрямних діяльности і політики Центру, визначування структури і складу виконавчого органу, вибір і звільнювання його голови і членів, розгляд і оцінка його діяльности та вирішування інших засадничих справ. Виконавчий орган (Екзекутива), покликаний пленумом цілого Закордонного Центру та відповідальний перед ним, мав би оперативно відати діяльністю і політикою Центру. Екзекутива Закордонного Центру (вживаємо цього значення умовно) повинна мати такі ресортові відділи (референтури), які охоплюють окремі ділянки справжньої діяльности Центру, а не існують лише на папері, щоб наслідувати державні міністерства. Ресортовими відділами керують члени Екзекутиви. Очолювати Екзекутиву повинен голова, вибираний пленумом Центру. Членів Екзекутиви Центру повинен призначувати теж пленум на пропозицію вибраного Голови Екзекутиви.
Теж при такому структурному й дійовому розподілі Закордонний Центр не може бути чисельно завеликий, щоб не стати тільки паперовим, а в практиці непрацездатним тілом. Під цим оглядом не можемо наслідувати державних парляментів. Мусимо враховувати наші реальні умови й тому кількість вибираних членів УЗНВЦ, як централі, не повинна перевищувати трьох, найвище п'ятьох десятків. Разом з тим треба б у вимогах до кандидатів на членів УЗНВЦ вставити такі клявзулі, які запевняли б реальну можливість їхньої участи в нарадах і праці Центру там, де буде його головний осідок. Це повинно бути теж предметом узгіднених передрішень політичних середовищ-ініціяторів.
В структурній системі УЗНВЦ та у виборах до нього може бути одночасно вбудоване творення виборних Крайових Національних Комітетів у країнах з більшою численністю українців згл. у комплексах країн, як Західня Европа і Південна Америка. Крайові Комітети мали б мати завдання аналогічні до УЗНВЦ, на нижчому щаблі та у звуженому до даної країни засягу. В політичному й дійовому відношенні Крайові Комітети визнавали б зверхність УЗНВЦентру. При схвалюванні загально обов'язуючих постанов і при вирішуванні засадничих справ українського політичного життя Крайові Комітети повинні мати дорадчий, або співвиріш-ний голос.
Справу Крайових Комітетів заторкуємо тільки як евентуальну, а не як невід'ємну частину цілого проекту, її треба б розглядати у зв'язку з ситуацією і потребами окремих країн. В деяких випадках може бути доцільним перебудування існуючих вже аналогічних установ на плятформі загальних виборів. Якщо б мали бути творені виборні Крайові Комітети, то їх треба б вибирати одночасно з Закордонним Центром, але з окремих списків й окремими виборчими бюлетенями в кожній країні, згл. в комплексах країн.
В дальших узгідненнях політичних і суспільно-політичних організацій-ініціяторів повинні бути устійнені засади самих виборів, оформлені у виборчому правильнику. Сюди належать м. ін. такі питання: активне і пасивне виборче управнення; правні й організаційно-технічні норми переведення виборів та устійнення вислідів голосувань; схвалення і покликання виборчих органів; визначення термінів. В цій статті стараємося постепенно накреслити розв'язку важливіших з цих питань настільки, як це потрібне, щоб з'ясувати реальні можливості цілого пляну.
Кандидувати на члена УЗНВЦ засадничо мас право кожний повнолітній українець, українка, що мають активне виборче право і не є обтяжені провинами національного, громадського й особистого (кримінального) характеру.
Ставити кандидатів можуть політичні і суспільно-політичні організації та угруповання. Під цим оглядом не можна згори ставити обмежень, бо кожна організація, що висуває своїх кандидатів при виборах, означує себе як політична організація. Треба теж допустити творення спеціяльних згуртувань для висування і підтримки кандидатів та злолошування індивідуальних кандидатур. Доцільно встановити норму, що для прийняття кандидатури потрібно, крім заяви й управнення самого кандидата, теж означеного числа підписів управнених виборців, які підтримують дану кандидатуру, згл. кандидатський список.
Нашим умовинам найкраще відповідає голосування на списки і цю систему треба б узяти за основу. Можна б теж комбінувати з нею голосування на окремих кандидатів з одного списка. Але це питання вимагає всебічного обговорення з урахуванням міжпартійних зговорень щодо спільних списків-лист. Як з коаліційних, так теж з однопартійних списків-лист можуть кандидувати не тільки члени даних середовищ, але й інші особи, які погоджуються спільно заступати політичну концепцію даного списка кандидатів.