Закінчення. (До початку >>>)
Партія не могла внести до своєї програми гасла самостійности, як щось таке, за що треба змагатися; бо боротися можна лише за “науково обґрунтовані і доказані тези”, чого не можна, нібито, було сказати про тезу самостійности. Для соціяліста на першому пляні все було його вульґарне розуміння “об’єктивного ходу історії”. А той “об’єктивний” хід оправдує твердження, “яке, виходячи з тісного зв’язку України з великоросійським (?) ринком, відкидає можливість існування економічної самостійности України”.[146]
З цієї точки погляду на право нації на самовизначення партія не зійшла аж поки її не поставили перед доконаним фактом події революції, і національний сантимент українських мас, (якого партія не розуміла), який не хотів нічого знати ні про “розвиток капіталізму”, ні про “наукове обґрунтування” національної революції, ані не мав страху властивого соціялістам рішати питання рубом. Але й це “навернення” сталося не відразу: перш за все старі діячі партії стреміли справу українську зв’язати з “ділом демократії всіх народів Росії”, а одна закордонна організація цих діячів, що повстала під час 1-ої світової війни (хоч і під іншою маркою), проклямуючи, так довго поки існував царат, безуслівну самостійність, по революції за базу своєї тактики взяла “надію, що Україна не стріне жодних перешкод у творенні свого національного життя” — з сторони кн. Львова, і Керенського[147]… Все це було не поважно. З спонтанною волею мас партія не числилась, ані не думала будити її, чи накидати свою волю подіям; думала лише пристосуватись до подій, людей, “законів” суспільних і їх чужинецьких інтерпретаторів. Деякі договорювались до твердження, що коли національні домагання соціялізму українського “не можуть тепер… з’єднати українського пролетаріяту”, то партія, як окрема організація, мусить ліквідуватися. “Бо коли російська революція (1905) не поставила гостро національного питання на Україні, то в добі реалізації її кличів ми не сподіваємося стрінути на порядку будучого дня національного питання нашої країни[148]. Розвиток капіталізму, російська революція — ось були ті сили, від яких робив наш соціялізм залежним не здійснення, а навіть поставлення лише, як свій постулят, боротьбу за самостійність! Він відмовлявся від боротьби за цю ідею лиш тому, що “тепер” не вдалося для неї з’єднати мас… Те саме казав і Драгоманів, який викидав з тактичного пляну партії всі питання, яких не можна було полагодити “в 1, 2, 3 каденції”: одна психіка, той самий посібілізм. І в суті речі, цей посибілізм соціялістичний нічим не різнився (крім фразеології) від “буржуазного”. Бо коли український міщанський націоналізм, (в пам’ятній записці ґен. Денікіну)[149] головну вагу в тактиці клав на конечність “усунути недовір’я і неприязнь” та “антагонізм між двома рідними народами”, то тієї самої тактики тримався й український соціялізм, лиш заміняючи слово “народи” словом “пролетаріят”. Коли ж наші демократи переконували стару Росію, що в її ж інтересах є “сприяти” українському націоналізмові, уникаючи “непотрібної й небажаної боротьби”, то на тій самій точці стояв і наш соціялізм, звертаючись до большевицької, або керенськівської Росії. Що більше, навіть у своїй соціяльній боротьбі ніколи не накидали вони своєї концепції, своєї ідеї масам, так само як і своєї самостійної політичної тактики, ідучи й тут за подіями (за “демократією”, за чужоземним імперіялізмом, за совєтською системою і т. п.), за “настроями”, як їм здавалося, мас, або за сильнішою волею тих, що накидували її подіям.
Блискучу автохарактеристику нашого соціялізму, його тактики, дав один з визначніших його представників. Боротьба між націями як тактика це дійсно щось “небажане і непотрібне”, бо ж усі народи ідуть до однієї мети. Навіть під час революції тактика боротьби видавалась соціялістам чимсь дивним. Накидати комусь свою волю? — Але ж їх правда в їх думці — це не є воля, що бореться з другою такою ж “правдою”, правда є спільна! І чи не є абсурд боротися за неї, коли мається “за собою справедливість, правду, совість, цілу купу гуманітарних ідей, виводів науки, здорового розуму”? Ясно, що коли пануючий нарід, що прийшов до влади, визнає всі ці прегарні речі (а він їх визнає!), то ніщо не стоятиме на шляху до порозуміння… Соціялісти вірили в демократію як таку”, вірили, “щонам зовсім не… фізичною силою доведеться здобувати своє право”. Таж закони розуму, а не афект, панує в світі, “так логічно”, так “послідовно”, так згідно з її властивими засадами було б, коли б російська демократія прийшла до українців і сказала: “Українці, ми помилялись… Тепер ми бачимо, що ваші домагання справедливі. Отже ми російські демократи… одходимо на бік і уступаємо вам право порядкувати на вашій землі”[150]. Так уже вчили Костомарів, Драгоманів, що сварки між народами, це непорозуміння (винні в тім лише “царі і пани”), що все можна зговоритися на вимогах “справедливости” і “спільної правди”, з якої “логічні” висновки обов’язують усіх. Що ж дивного, що соціялісти шукали визволення не власною силою, лише, за рецептом д-ра Расселя — шляхом духового “переродження” противника? Що “революційні” соціялісти зовсім забули революційну засаду — “права не дають, права беруть”, і навернулись до філістерського очікування наданого права, очікування ласки? Реалізації цього “права” очікували соціялісти від кожночасного представника пануючої нації, від кожного режиму, від демократії до совєтської влади. Вірні нашій міщансько-соціялістичній доктрині, примату “розуму” і логіки над афектом, вони були крайно здивовані, коли представники пануючої нації не робили “логічних” консеквенцій з власних доктрин, лише зміняли ці останні, коли ця консеквентність нарушувала інтереси пануючої нації. Провансалець не міг зрозуміти, чому в представників пануючої нації “давня емоція брала гору над розумовими виводами і заявами”. Соціялістичні Манілови сподівалися і вимагали, — щоб доктрина (так як і в них) і в їх противників панувала над почуваннями, навіть коли б вона йшла в розріз з “несправедливим чуттям члена пануючої нації”[151]. Що “принципи” всякої нації випливають з її емоції, з її волі, а не навпаки — цього прекраснодушні наші “революціонери” ніяк не могли собі усвідомити, вірячи в “переродження” мозку своїх невблаганних противників.
Вони не ставили справи спору двох народів у площині спору за владу над людністю й територією спірної країни, ходило ж тільки о втілення принципів демократії, а хто ж ліпше розуміється на тім, як це зробити на Україні, як не наші українські демократи? Це була справа доцільности й переконання. І в цьому відношенні наше соціялістичне дрібноміщанство ні в чім не різнилося від міщанства “буржуазного”. В прихильність до них ворожої їм нації вони повірили “одразу, без вагань”. Інтереси їх “колишньої в’язниці” стали “їм близькими, своїми”, бо вони почувалися “органічною частиною… єдиного цілого”[152], а не самостійною нацією. Вірячи, що захоплення влади над нашим краєм Росією мало ціллю тільки запровадження і тріюмф тих чи інших засад, а не панування яко таке, — вони радо міняли свої засади (демократію на “радянство”), переконані, що коли лиш приймуть засади противника, то в нього відпаде всякий імпульс “прагнути до захоплення влади”[153]. Що їх найбільш займало, — це якби таки уникнути революції, не нарушити “порядок”. “Зробити революцію було б не тяжко, але ж чи привело б це до нашої мети? Чи дало б лад нашому краєві?” Їх ціллю, цих соціялістів, було “провадити революцію в організованій, продуктивній формі”[154], “з музикою”, як казав Тичина. Нашим соціялістам треба було такої революції, яка б “здійняла ще на вищий щабель революційний дух мас” і “вела б до здійснення національних постулятів”, але одночасно “не викликала братовбійчої (?) різні поміж російською і українською демократіями”; “революційне, але без вибухів”[155], одним словом кажучи, милою їм мовою російської демократії, — хотіли робити революцію “во всю прыть тихими шагами”. Одиноке, на що вони “орієнтувалися”, так це “на добре, широке серце російської демократії”, навіть на чудо (“грім перемоги”), яке “зм’ягчить круте серце царату” і доведе “до парляментаризму і до волі націй”[156]. Такої віри трималися революційні соціялісти. В наївній зарозумілості уважали соціялістичні міщани “схоластиками” або “бандитами” тих, які вірили лише в закон боротьби, “реалістами” ж були ті “революціонери”, які мріяли про “зм’ягчення” серця противника… Свої домагання “реаліст” мав висувати “не як протестуючі домагання, а як нагадування”, бо “сумніву (в розм’якле серце противника) нема місця” в ніжній душі соціялістичного міщанина. Великі гасла революції, “свято великих днів, сяючі очі обивателя, все (було) для нього запорукою, що нікого не буде обіжено”. Вони вірили в ласку противника “довірчиво, безхитросно, простодушно”[157]. Про яку революцію тут було думати?
“Сяючі очі обивателя”, який з своєю обивательською “простодушною” психікою підходить до розв’язання світових проблем; який в момент великої історичної катастрофи — благає, аби його “не обіжено”; який під час жорстокого конфлікту двох ідей “без хитрости” мріє про ненарушення згоди з чужою ідеєю, яка несла смерть його нації, — все це варто зафіксувати. Такої чисто маніловської “пошлости”, обивательського туподумства, сантиментальної провінціяльної обмежености і ентузіязму раба ледви чи можна найти ще в літературі пригноблених націй. Чи не все одно, до якої партії належать люди з подібною психікою, чи не однаково, які гасла виписують на своїх прапорах, “буржуазні” чи “соціялістичні”, автономічні чи самостійницькі? Вони споганять всякі від одного дотику своєї слизнякуватої, плебейської душі. Вони звали себе соціялістами, демократами? Але хіба це не пляґіят з Грушевського, Драгоманова, Костомарова, Старицького? Не найщиріше, неприкрашене, трусливе дрібноміщанство, що чесноти свого рідного запічка хоче піднести до значіння реґулятора відносин, які усталюються тільки силою, фізичною й моральною?
Ту саму психіку, що в Драгоманова, в лібералів, і в соціял-демократів, мали й інші соціялісти; передусім ті, які виписали на своїм стягу “борітеся поборете”, але які також вірили в “розм’якшення серця” і “переродження” мозку свого противника, що був для них як “трудящий люд” одночасно і приятель. На голосних фразах тут також не збувало але не було й тіні свідомости засадничої протилежности інтересів обох народів, ані шляхів, якими нації здобувають собі місце під сонцем. Для українського соціялістичного “народництва” ціллю політики було не визволити націю, лише об’єднати людськість в одну соціялістичну спілку. В такім разі справа “трудящого люду” кожної окремої нації спихалася до значіння “місцевої проблеми”, яку розв’язувати треба було не інакше, як “шляхом міжнародньої революційно-пролетарської взаїмности”. Тому то ціллю “есерів”, як і ціллю соціял-демократів, було “вживати всіх засобів, щоб досягти миру” між братніми народами, щоб “спільно захищати інтереси трудового народу”. Свідомости, що муситься силою вибороти право нації на самовизначення, в “есерів” так само мало, як і в їх соціял-демократичних братів. Вони вірять, що це самовизначення можна осягнути порозумінням з “глибоко і щиро демократичним” московським урядом.
Для них самостійність не ціль, лише етап до “федерації”. Вони твердо вірять, що коли “народ” прийде до влади в країнах, що ворогують між собою, — закон боротьби за існування в надорганічнім світі у млівіч стратить свою силу, а його місце заступить закон “солідарности”. І хоч, за їх же признанням, “Українці від часів Кирило-Методіївського братства, через Драгоманова аж до новітньої доби, марно доказували необхідність децентралізації та федералізації Росії”, — то все ж і тепер цієї тактики не треба залишати: “доказувати” далі… Потім прийшли до самостійности, але не тому, що це був категоричний імператив усякої здорової нації, лише тому, що “іншого виходу не було”. Але цей вихід є лише Seitensprung, який великодушно треба вибачити, бо хоч і через сепаратизм, то українці все йдуть до своєї старої мети — до “майбутньої відбудови та відродження сходу Европи”. Бо, “що на сході Европи мусить витворитися якась така наддержавна Унія та Союз, це є річ певна”[158].
Я вже звертав увагу, що цей не прикритий опортунізм українського провансальства походив з засадничої байдужности до справ організації влади в цих людей, яких овид не сягав дальше полагодження “місцевих справ”, культури, економічного добробуту, — політики рідної дзвіниці. На ґрунті такої “політики” (а такою вона була помимо велемовних фраз про соціялізм) вірили вони, що можливе було й порозуміння з кожночасною московською владою (з царатом, демократією, совєтами). Ця політика “малих діл” і уникання за всяку ціну розриву з існуючим ладом, нераз вироджувалась просто в звиклу філантропію. Драгоманів радив займатися лише такими справами, які можна полагодити в 1, 2, 3 каденції парляменту, соціялісти (політична партія!) за найважніше завдання, під час голоду на Україні, вважали займатися доброчинністю, себто — шукати “тих форм праці, якими вже тепер можна було б покласти ґрунт для припинення того руїнницького процесу”, в який кинула край війна.
Практично ця “політика” зводилася до праці з (чужим) урядом, і то “не для політики або підкопу… влади, а для реальної культурної та господарської праці”[159], і цю практику “малих діл” (що так нагадує “мінімальнішу” програму Драгоманова), революційна партія радить не в момент загальної стабілізації відносин, лише (в 1922 p.), в хвилину найкритичнішого стану большевицької влади на Україні! Цією тактикою вона нагадувала соціял-демократів, які устами свого найвизначнішого провідника, в розгарі війни (1915 p.), проголосила найважнішою і “цілком актуальною” ціллю української політики на Вел. Україні… агітацію за народну школу[160]. Та сама “революційна” партія “есерів” за найважнішу свою задачу в добу революції уважала “уживання всіх сил для здержання не лише молоді, але цілого працюючого люду від непотрібних жертв і виступів”, повторяючи до знудження прекраснодушні арґументи російського лібералізму, що офірував свою співпрацю царатові. “Ми не були революційною партією (признається один з провідників есерів), що непохитно переводить в життя свої погляди, а… добрими сусідами, що намагаються зо всіма жити в згоді: і Бога не гнівити, і чорта не образити. Ми не були “соглашателями” (угодовцями) по суті, але своєю м’ягкотілостю допомагали створенню для “соглашательства об’єктивних умов”[161].
Ледви чи можна додати щось до цієї автохарактеристики політичної нікчемности “революційних” філістрів! Співпраця з усякою владою, яка дала б їм змогу рішати свої “місцеві справи”, здійснювати “мінімальніші” або просто філантропічні, чи шільні програми, того, що можна зробити й осягнути “тепер”, працювати “на користь єдиного цілого”, а не тільки рідного краю, без “братовбійчої війни” — в усім виявилася так характеристична для всіх українських партій байдужість на точці влади, властива ідеологам племени (не нації), які обмежували свої стремління справами чисто льокальної природи.
Як під тим взглядом різнилися представники чужого націоналізму, передусім російського! Наші провансальці дивилися на елемент влади з точки погляду тих “вигод” економічних і культурних, які їм ця влада несе. Представники російського націоналізму — дивилися на ці “вигоди” з точки погляду влади, чи вони ведуть до скріплення, чи до ослаблення чужої (взгл. своєї) влади. Большевики на всяке, навіть хатнє, питання на Україні, дивилися з точки погляду закріплення їх влади. Всі питання для них були передусім, питаннями воєнними й політичними. В наших “есерів” навпаки; всякі питання воєнні й політичні були передусім питання харчові: вони готові були визнати всяку владу, яка дала б їм змогу займатися філантропією для трудящого люду”, як Драгоманів готов був простити Александрові III багато за його “полекші” народові. По другій стороні, навпаки, в першій мірі ставляли питання влади, і ніякі поступові аграрні реформи для “трудящого люду”, напр., не відвернули російських революціонерів від обрахунку з Александром II і П. Столипіним. В цім говорив інстинкт членів нації-пана, для яких всякі економічні уступки для кляси чи для нації ілюзійні, поки в їх руках не опиниться політична влада. В цій свідомості — в одних, і в браку її в наших провансальців, і є різниця між політикою і філантропією.
Про методи політичної боротьби правих партій можу тут не згадувати, вони принципіяльно виключали з цих метод елемент революційний, уважаючи його за чинник виключно анархістичний. Менше більше ту саму ідеологію опортунізму, коли можна так сказати — принципіяльного опортунізму, стрічаємо й серед галицької політичної ідеології, і то знов таки всіх відтинків, від “клєрикалів” та “трудовиків” до соціялістів усякої марки.
Головними практиками опортунізму були там “народовці”, теоретики (не занедбуючи й тактики) — радикали. Їх “перша і остаточна ціль” була “помочи двигнути матеріяльно та справді просвітити наш нарід”. Аж коли ця “остаточна” ціль осягнеться, буде час подумати й про “високополітичні справи”, а поки що “двигати” свою мінімальну програму — потихо “правним способом”, себто не робити “нич такого, що було б противно… конституції”[162].Так формульовано засади галицької політики ще в 1890 році, поручаючи їх “всім любителям правди і робітничого люду”, — і від того часу ці засади ледви чи змінилися. Треба було спершу добиватися “особистої та краєвої волі” без “національної нетерпимости”, що є “спадком варварства”[163], спільно з відповідними елементами інших народів, в рамках існуючої державности, а тоді вже “само собою настане воля і для української нації”. На змаганні до “матеріяльного добра люду” та “на праці над просвітою” і кінчився тодішній галицький націоналізм, “позатим слідує шовінізм”. При запровадженні демократичного ладу, розв’яжеться й українське питання “само собою”, бож “мазурському людови зовсім не в голові Русинів польонізувати”[164]. Займатись: такими речами як самостійність національна або навіть поділ краю — уважалося досить довгий час за брак доброго демократичного тону. Крім того займатися такими справами значило б марно тратити енергію народу, занедбуючи “інші, на oко дрібніші справи” і працю коло “нещасливого положення бідного люду”. “Взагалі такі шумні, лише національному почуванню схибляючі програми” є лише “покривкою для занедбання щоденної повільної праці над здвигненням простого народу”. Нам українцям було “ще завчасу запалюватися такими далекими і непевної вартости справами” (як поділ Галичини, самостійність), “коли нарід наш бідує гірке і йому цілком інші річи дошкулюють”. Ідея самостійности вже тому є фантастичною та нереальною, що “доля робітничого люду в такій самостійній державі могла б навіть погіршитися”. Крім того самостійницька програма “зовсім не числиться ані з силами нашого народу, ані з політичними межами, що ідуть по нашій країні”. “Самостійність політична в наших часах це діло страшно коштовне”. Для її виборення потрібно “затрати такої маси сил і капіталів, що ними любесенько, в межах існуючих держав, можна устроїти людові робітньому далеко корисніше життя”. За устроєння цього “кориснішого життя” радикалізм не вагається хвалити й царя Александра ІІІ-го за визволення з-під ярма “німецької буржуазії” естонців і латишів, хоч це зроблено лиш на те, аби “потім віддати їх в опіку російським урядникам”…[165] В тім звучать вже нотки засадничого політичного опортунізму соціяльних радикалів супроти всякого політичного ладу, що забезпечить їм “кавалок чорного хліба” і “повільну працю” над своїм “двиганням”; за можливість цієї “повільної праці” радо зрікаються вони “шумних” програм і “далеких справ”.
Так формулювалося завдання галицьких політиків у кінці минулого віку, але уважний читач, який уміє поставитися понад фразеологію, побачить у тій формулі катехизм опортуністичного галичанства: тоді — “стремління робити все правним способом”, тепер — “автономія”, тоді — “ми прикроїли свою програму спеціяльно до потреб Руси Галицької”, тепер — галицько-володимирська ідея й повне іґнорування самостійних змагань цілої України, тоді — відкинення самостійности як чогось занадто “коштовного”, тепер — заклик — “рахуватися з цифрами і фактами”; розрахунки що війна не принесла нам нічого, крім “горя й занепаду культури моралі та економічної руїни”. Тоді — “мінімальніша nporpaмa”, тепер — здійснення “умовин, необхідних до і мінімального правильного розвитку суспільного життя”, тоді — застереження проти “ідеалістичної” політики завтрішнього дня, проти політики “катастроф”, тепер засада, — що “краще оминути велику програму малими реальними здобутками, ніж іти геройськи у бій”[166]. Психологія осталась та сама.
З тими менш більш принципами боротьби виступало й галицьке молодоукраїнство. Вже 1905 року воно думало здійснити свою ціль “без національного ворогування до народніх мас інших націй”[167]; це гасло стало догмою соціялістів аж до останніх часів, коли їх частина (з націоналістичним забарвленням) мусіла зійти з кону політичного життя, а та, яка лишилася (комуністична), отверто зрікалася власної національної політики, посунувши тезу 1905 року до політичного ренеґатства.
Звичайно всякий політик мусить числитися з обставинами, але — не бути їх невільником. Самі галицькі опортуністи писали, що “коли нам практична дорога заложена, то ми повинні виробити собі певний теоретичний світогляд”, в дусі якого треба бодай виховувати маси, поки вони не дозріли ще активно за той ідеал виступити. Але такого ідеалу — крім “мінімальнішої” програми й “повільної праці” не було… Вони самі кликали своїх противників “показати виразно програму по всім питанням”, зауважуючи, що “хто її не показує, той або її не має, або хитрує”[168]. Можна сміло сказати, що наше провансальство національної програми не мало, бо її не показувало, від неї відмахувалося, як від чогось нереального. “Далекими ідеями” захоплювалися вони, втягаючи їх у свою тактику, лиш тоді, як їх накидувала їм хвилина, аби зараз після того, коли спадали гребені масового піднесення, знову вернути до старої тактики закулісових пересправ і до пред’явлення рахунку за “податок майна і крови”; до тактики обчисленої не на виховання мас, а на торги з державою, до т. зв. парляментського кретинізму. Перемагала знову “мінімальніша” програма; що ж до максимальної, — то її не старалися переводити іншими засобами, лише, як нереальну, — забували. Коли ж старалися від часу до часу й про неї щось згадати, тоді виявлялась безгранична безпринципність “ідеологів”, які — в одному і тому самому часописі — протягом одного тижня вміли до тих “далеких” ідей зайняти діяметрально-суперечне становище. Уживаючи несмертельного виразу провідника хліборобів-державників, самостійність була для них “тактичним” питанням, чимсь таким, як абстиненція від виборів, чи що. Отже питанням не засадничим, не властивою ціллю нації, лише справою, яка може виринути нині, а завтра зовсім зникнути з круга питань, що займають партію. Не дивно, що при такім погляді на максимальну програму, рідко кому приходило в голову зробити з неї зв’язуючий осередок для цілої політики т. зв. малих діл, розглядаючи її з точки погляду не моментальних користей, а відповідно до того, чи вона наближає чи віддалює націю від її мети.
Наше провансальство “ніколи не відділяло українське питання від загального пляну суспільного і політичного оновлення Росії”, себто нації паразита[169]. В нашого провансальства не було свідомости, що українська національна ідея є революційна ідея. Воно не припускало, що для її перемоги потрібний революційний запал. Звідсіля його ненависть до “шовінізму”, “афекту”, “пристрасти”, як головних чинників боротьби: ті почуття непотрібні й шкідливі для принципіяльного угодовця. Він не розумів, що національна ідея, це ідея, яка керується гаслом “або-або”, і звідсіля його ненависть до понять, що виражаються словами “експансія”, “панування”, “влада”. Бо угодовець “бореться” не за владу, а за “рівність”, за “визволення” (економічне й культурне) ціною угоди з владою. У нашого провансальства не було хоч би такої непримиримости проти чужої ідеї, яку плекала — в найбезнадійнішу добу, перед царатом — ППС. І в провансальців зроджувався нераз бунт проти існуючого, але не получений з глибоким почуттям права зайняти місце того існуючого; так, як найсміливіші вибрики учня проти свого учителя ніколи не виходять з почуття права зайняти його місце на катедрі.
Я цитував двох скрайніх ідеологів двох скрайніх партій — великоукраїнсь- кої й галицької, про так звані закони суспільного розвою. Хто так механічно розумів їх, не міг засвоїти ідеї чинного втрученняся в біг подій; історія для них не сміла мати скоків, якими є революція. Думки про революцію — то було “якобінство”. “Такі державні думки ішли… поруч із старою наукою про природу, наукою, яка, навчала, що Бог творить у світі чудеса, а потім коли й добралась до того, що побачила порядок у змісті всього на світі, то все таки думала про скорі зміни[170]. Це все було, розуміється, “ненауково”. “Наукова” була лише “постепеновщина”, — найвища річ для провансальців, їх почуття про світ з’явищ є стаціонарне, як поняття старої математики про число. Поняття змінности існує в них лише як так звана еволюція, але ніколи як революція. Вони ніколи не поставлять остро своєї ідеї, все спершу “оцінюють ситуацію”, все нюхають, яка ідея на їх думку висить у повітрі або сприємлива масі “народу”, і за нею ідуть. За царату — вони були культурниками, за Керенського — демократами, за большевизму — комуністами, по фактичнім розвалі Росії — самостійниками, в Галичині — незалежниками або “автономістами” — nach Bedarf. Спертися на сили нації й виступити з ідеєю, яка б — хоч гляділа в будуччину — але ішла в розріз з пануючою в даний момент, вони ніколи не були в силі. Боротьба з ворожою нам ідеєю визнавалася лише тоді, коли противник не лишав їм жодної дороги до угоди, в противнім разі — угоду робилося; але й то не з примусу, а з “підскоком”, з захопленням, роблячи рекляму противникові, з повною вірою, що це не “передишка”, а остаточне завішення боротьби, яка є “непотрібна і небажана”: найбільш деморалізуюча форма компромісу. Накинута боротьба відбувалася в атмосфері неясности й туманности, на яку хорувала й сама ідеологія, яка ніколи не ставляла питання на вістря меча навіть у рішучі моменти; яка всякий конфлікт з “народом”, “пролетаріятом” або “трудящим людом” чужої нації уважала за непорозуміння, що якнайскорше мусить і повинно закінчитися. Ясно, як впливала на розвиток конфлікту й його вислід, наскрізь ворожа всякій ідеї боротьби, така ідеологія.
В тім зачарованім колі блукав наш “народолюбний” рух. Він дебатував там, де мав гукати до мас. Він критикував там, де мав публічно оскаржувати, і заключав угоду, де мав вести безкомпромісову боротьбу. Нація не була для провансальця causa sui, і тому він мусів дусити в собі пробуджений афект, навіть у момент бою. Він не міг прийняти гасла ксенофобії, бо “людськість” була ж одна родина, а всі люди — “брати”… Виступати різко проти чужої нації — це була зрада ідеї “пролетаріяту” або взагалі “робітного народу”, та також “інтересів гуманности”… Війна? — це ж була руїна тисяч “Я” і добробуту, найважніших речей на світі для провінціяла… Коротко кажучи, провансальство не могло вийти з круга угодових понять у своїй акції, бо саме поняття нації не було для нього поняттям аксіоматичним, самовистарчаючим. Яка теорія, така була й практика, яке “Що”, таке і “Як”.
Їх політика, що визнавала лише те, що дасться осягнути “тепер”, у даний момент, органічно не в силі була дивитися на боротьбу за існування між націями, як на щось довготривале й природне. Діловці не бачили в війні нічого крім руїни. А ось які підсумки боротьби за визволення робить орган українських “есерів” і “есдеків”: Сцена відбувається при брамі раю, де товпляться представники різних українських партій, що боролися між собою на землі і які домагаються щоб їх впустити до раю. І ось що каже їм св. Петро (такий як повинен бути в уяві “революційних” філістрів): “За що ви різалися, за ідеї? Кому ж з того користь? А хто ж ту ідею здійснив? Добру ідею прийме найлютіший ворог, коли переконається в її користі, а до злої не змусите людей жодним насильством… Не сваркою, не мечем, а ділом треба переводити ідеї в життя… Ви вмерли всі за ідею, але в тім жодної нема заслуги. Це й дурень зробить. Вмер, бо не вмів зробити нічого путнього для ідеї. За це в рай шляху немає… Не велика річ вбити людину або самому загинути від неї: велика річ жити з людьми по людяному, навчити людей бути людьми. Це найвища ідея людського життя. Навчіться на землі співати одну пісню (св. Петро називає — “де згода в семействі”). Переводьте свої ідеї не биттям, а спільним людським життям”[171].
Що можна додати до цієї філософії дрібного міщанина? І чи всі ті розводження про “користь” від боротьби, падькання над людьми, що вигинули “надаремно”, і віра, що добру ідею й ворог прийме, і бажання співати з ним спільну пісню — “де згода в семействі”, — чи ці нотки не взяті живцем з політичного лексикона наших “буржуазних” і “революційних” філістрів? І це має бути підсумок кривавих літ боротьби!?
Мимоволі нагадується друга цитата, не з нашого провансальця, лише — з європейця. Ось як оповідає, в імені свого героя, ірляндського націоналіста, Пер Бенуа в “Шляху Велетнів” про психологію боротьби націоналіста: “Наглий окрик, “Нехай живе республіка!” перервав тяжку мовчанку. Це був Джеме Коннолі. Він підійшов до Пірса, обидва міцно обнялися… Ніколи, як у цю хвилину, не усвідомив я собі того великого контрасту між цими людьми. В одного, — у Коннолі — тверда віра в побіду. Його груба плебейська комплексія потребує цієї потіхи. Для нього зусилля завжди повинно мати безпосередні й реальні наслідки… Пірс, навпаки — душа аристократа й поета, може боротися, знаючи що буде подоланий. Його царство не від світа цього. Його зір сягає дальше, ніж хвилева поразка. Він бере на себе посів зерна, якого плоди, він це знає, збиратимуть інші покоління”.
Тут два світогляди! У наших “революціонерів”, що, як той мужик, бачать лиш те, що можуть намацати, зачисляючи решту до “метафізики”, зусилля мусить мати “реальні наслідки” — нарізку двох нових десятин, зменшення податку або урядову субвенцію; коли цього нема, вони відкидають боротьбу. Плоди, які збиратиме не нинішнє покоління, — це фантазія, а ідея, в ім’я якої борються за це, — нікчемна ідея. То “царство не від світа цього”; це фантастична держава “милостію Божію”; це є щось “окультного і непотрібного”. Мільорд (з того самого роману) промовляє до сера Р. Кезмента: “Я певний того, Роджере (що нас подолають)… А одначе, не зважаючи ні на що, щось вийде побідним з цієї боротьби, це щось є душею Ірляндії. Вона вже завмирала, вона вже гинула… Наші ліберали волочили її по англійських зібраннях. У безплідних парляментарних базіканнях… стратила вона культ твердого чину, що визволяє і відроджує”…
Це “щось”, та “душа” народу — це була абстракція для нашого “Bauer” — a, який “не їсть того, чого не знає”; для якого безсмертним було лиш “тіло”. Цінністю для нього є намацальне, “мінімальніше”. Вічна воля, “species” нації, що осущається століттями, зусиллями кількох ґенерацій, що стоїть понад добробутом і щастям одиниці й народу, над “тілом” — того не визнає демократ, ліберал, соціяліст, а передусім плебей, для якого порожній звук боротьба за ідеал.