VІ. НАЦІОКРАТІЯ
II. ІСТОТА І ЗАВДАННЯ ДЕРЖАВИ
Розуміння нації, як найвищої в своїй внутрішній цінності й значінні основи суспільного життя, приводить націоналізм також до відповідного трактування істоти та завдань держави. У відмінність до соціалістичних протидержавних теорій, український націоналізм вчить, що передумовою забезпечення всебічного розвитку нації та її активної ролі в світовому оточенні є власна, незалежна держава. Державна організація має узгіднити взаїмочинність усіх сил нації та уможливляти їм свобідний розвиток. Вона - в розумінні українського націоналізму - має відображувати в собі співвідношення окремим національно-суспільних складників, об'єднувати їх, в оту суцільність і охороняти їх назовні силою й правом своєї суверенності (незалежності). Факт існування нації не конче зумовляться її державною незалежністю (бувають і недержавні нації; з таких наразі є й Українська Нація), проте тільки через власну державу нація стає творчим чинником історії й повноправним господарем своєї власної долі. Без нього нація завжди й неминуче стає предметом поневолення й визиску інших державних націй.
Тільки державне існування нації вповні здійснює і посилює чинний характер самої національної ідеї. Тому основне завдання нації полягає в поширенні її державних меж насамперед на цілий, пов'язаний із нею, етнографічний простір. За цим промовляє не тільки духова й фізична неподільність нації, але і усі підстави її власної будуччини. Неможливість чи невміння досягнути свого державного об'єднання позбавляє націю передпосилок дальшого належного росту, а навіть спроможності правильно виконувати свої життєві функції. Тоді нації унеможливлюється не лише заспокоєння евентуальних потреб екстенсивного (зовнішнього) поширення, але й інтенсивне (внутрішнє) використання її власних ресурсів.
Життя а його духовими двигунами й протилежними інтересами накидає нації свій залізний закон; згідно з ним передумовою її здоров`я, сили й поступу є державна соборність. Без цього загрожує нації розшматування й руїна. Ось причини, чому український націоналізм із такою непримиримістю поборює - поруч історичних ворогів - також москофільство наших комуно-соціалістів та гетьманців і полонофільство ундо-уенерівщини. Свідомий величезного значіння об'єднання всіх земель Української Нації, як головної підстави її здорового існування - він протиставить цим групам концепцію власних сил нації й національної революції, змагаючись за здобуття Самостійної, Соборної Держави, що є центральним пунктом його політичної програми.
Засаду великодержавності ми підчеркуємо нарочито, щоби вказати на ті принципові розбіжности, що заходять між українським революційним націоналізмом і різними так зв. "національними" партіями в оцінках завдань і значіння нашої будучої держави. Протисоборницька (а тим самим і, противеликодержавницька) постава партій, пов'язана з їх фактичним відмовленням від всякої чинної боротьби за державність (легалізм і опортунізм) не є випадком! Тут ділає їх збірна психологія, оперта на старому раціоналістичному світогляді, з його скептицизмом, вірою в пацифістичну конструкцію життя, де правда, мовляв, "сама перемагає" ("бо чейже життя кермується розумом, а не сліпими стихіями"...). Цим раціоналізмом оперували наші партії в найбільш рішаючі й критичні для Української Нації моменти. Що з того вийшло - всі знаємо! Проте й після пережитого трагічного досвіду їх психологічне наставлення ніяк не змінилося... І тепер супроти боротьби, змагання, жертв, заборчого натиску - взагалі супроти всякої акції, що вимагає напняття волі та зусиль - протестує увесь їх внутрішній зміст.
Стан боєвого поготівля й чинності вражає їх незвичним напруженням; він лякає їх примусом жертв, необхідністю поставити все на одну карту й поступитися егоцентризмом "особистого інтересу". Тому відкидають вони тактику прямого революційного Наступу - з її непримиримістю й принципіалізмом - послуговуючись коньюктурництвом, спекуляціями, легалізмом, опортунізмом і філософією: "якось то буде"... Самостійності вони справді хотіли б, коли б хтось їм її "дав"; одначе нічого самі не роблячи для здійснення цього завдання, вони вже згори спішать самодемобілізуватися в очікуванні того "спокою", що чекає їх у власній державі.
Для того власне вони з такою завзятістю (справді гідною кращого примінення!) виступають супроти націоналістичної концепції національних і міжнаціональних відносин, що вимагає постійного зосередження сил, витривалості й чуйної пильності. Уважаючи націоналістичне гасло - Україна понад усе! - за "нездоровий" або "смішний" шовінізм, а націоналістичну теорію перманентної (постійної) міжнаціональної боротьби й суперництва - де встояти може лише сильна, ініціативна нація - за "шкідливий імперіалізм", вони вже наперед присягаються, що, здобувши державу (навіть лише у межах Вінницького повіту !..) нізащо не вестимуть супроти інших націй активної політики. Наївні в своєму доктринерстві та непоправно хворі на нігілістичне ставлення до всякої вищої мети, що не укладається в вульгарні, обивательські поняття спокою й "добробуту одиниці" - вони годяться лише на вимушену іншими "оборону"... Забувають при тому, що навіть оборона успішна лише в наступі!
Український націоналізм хоче спричинитися до створення потужної й великої держави, що в стані була б кожночасно - через свою внутрішню скріпленість і зовнішню активність - найкраще здійснювати завдання Української Нації та захищати її інтереси перед іншими націями. Як вказувалося, у цьому устремлінні він послуговується насамперед засадами здорової, егоїстичної національної моралі, необмежуваної ніякими "принципіальними" умовами і виключністю національного інтересу, що стає для нього превище всіх "загальнолюдських" доктрин.
Заперечити життєву рацію цих прагнень і принципів націоналізму ніхто не в силі; не можуть цього зробити й противні йому партії. Тому в боротьбі з націоналізмом послуговуються вони провокаційними брехнями, свідомо викривлюючи його ідеологію й програмові завдання. Вони твердять, що націоналізм хоче поневолити власне ж суспільство й перетворити його в сліпе, безчинне знаряддя послуху "кліці диктаторщиків", що каже: "Держава - це я!".
Утотожнюючи український націоналізм із фашизмом (і при цьому в кривім дзеркалі, брехливо, представляючи самий фашизм у спекулятивній надії, що ширшому громадянству недоступні його джерельні студії, крім безграмотних і демагогічних брошурок) - вони тенденційно представляють його в суспільній опінії за "протинародній" рух і "пужало" громадської свободи.. Між тим український націоналізм, признаючи за фашизмом велику історичну заслугу і дійсно наближуючись де нього своїм ідеологічним змістом, є водночас рухом наскрізь оригінальним і від нікого незалежним. Він орієнтується лише на завдання власної нації, чого якраз ніяк не можна сказати про наші партії, що в своїй прив'язаності до чужих неорганічних ідеологій цілком забувають умови та вимоги власного національного оточення.
Націоналізм вчить, що коли нація уявляє собою підставу людської спільноти й джерело її духової та матеріальної творчости, то держава - це життєве здійснення нації, це засіб, що забезпечує, удосконалює й збагачує її існування, як рівнож означує її історичну роль між іншими націями. В націоналістичному світогляді нація й держава виступають як одно-ціла та найвища в її ідейній і реальній вартості мета, що означається поняттям державної нації. Для націоналізму держава не є відірваною від життя й людей самоціллю. Натомість вона стає, поруч із нацією, найвищою ціллю, що їй націоналізм підпорядковує всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті.
Таке розуміння істоти держави далеко відбігає від поглядів на її природу політичної демократії, а зокрема - "демократії" української... Остання й тепер перебуває під прокляттям примітивної та безтрадиційної ідеології, що з особливою силою проявляється серед бездержавних національних суспільств. Зводячи (здоровий у своїй річевій основі) постулат індивідуальної свободи до абсурдного анархізму в думках і діланню, а поняття особистого інтересу до отупілої міщанської своєкорисності - наша радикальна й соціалістична | демократія являє собою застрашаюче видовище ідейного й політичного нігілізму, що стає запереченням усякої системи; ієрархії й громадського ладу. Вищі неуємні вартості держави - це для неї не більше, як... "реакція", або й "контрреволюція"... Пересякнена й тепер забобонністю нігілістично - драгоманівської "науки", вона до всякої державної організації ставиться з засадничою підозрілістю... Всякий державний устрій, (крім її власних програм, де є все, крім... елементів, державництва!) Їй взагалі представляється не інакше, як поліційний комісаріат", де когось обов'язково мають "душити" і "поневолювати". Вона взагалі найкраще почувається в умовах дезорганізованості, а як і в організації, то найрадше під чужонаціональною рукою... Одначе коли б таки прийшло до створення власної держави, то ундо-уенерівські й радикал-соціалістичні "демократи" інакше собі її не мислять, як в ролі тої "кооперативи", де кожний міг би вільно ходити за "добробутом", при тому з якнайменшим тягарем державних обов'язків і жертв. В цей спосіб розуміють вони "ідеї" громадської свободи й людських прав...
Між тим так не є й не сміє бути! Здорова й альтруїстична супроти власної нації, ідеологія українського націоналізму не може погодитися на трактування держави лише за технічний середник задоволення громадських і особистих інтересів. Держава - це не крамничка, що до неї ходять тільки "за потребою"... Стоячи на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи в їх здійсненню цілому суспільству й поодиноким громадянам - держава водночас має свій власний, незалежний зміст і характер, випливаючий із зверхності її мети та загальності її значіння. Сама її природа й національно-історична суть обдаровують її вищими вартостями, що перед ними мусить коритися частковий і дочасний інтерес. Держана - це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих нації, що зобов'язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духових поривів.
Не внутрішня боротьба часткових інтересів, тільки солідарні, узгіднені зусилля цілого суспільства, спрямовані на забезпечення сили й ладу держави, можуть гарантувати в лоні нації всім її прошарованням внутрішній мир, охорону, працю, законність, соціальну справедливість і розвиток. Це конструктивне завдання націоналізм означує в гаслі:
- Держава вище кляс і партій! -
Державний устрій націоналізм будує на авторитеті влади й організованій на органічному принципі участі в державному керовництві працюючих версти Української Нації. Підкреслюємо - працюючих верств, бо націоналістична ідеологія (цілком далека як від соціалістичної демагогії, так: і від протисуспільної реакційності клерикальне - гетьманського "консерватизму") зумовляє рівність у громадських правах й участь у державній кермі насамперед обов'язком громадянина та його працею на користь нації та держави. Тільки творчі, продукуючі соціальні складники нації - вважає націоналізм управненими й гідними до керми державою. З цих власне складників творитиметься справжня провідна верства. Натомість соціальним хижакам, суспільним неробам, шкідникам і політичним "отаманам" - націоналізм відмовляє не тільки права на керовництво, але й самої рації існування.
На цих принципах будується устроєва концепція українського націоналізму, то її називаємо націократією. Політичні, соціальні й господарські форми націократії ми переглянемо нижче. Тепер подаємо її загальну дефініцію. Отже націократією називаємо режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою всіх соціально-корисних верств, об'єднаних - відповідно до їх супільно-продукційної функції - в представницьких органах державного управління.
VІ.I. ІДЕОЛЬОҐІЧНІ ПІДСТАВИ НАЦІЇ >>> | ЗМІСТ | VІ.ІІІ. СУСПІЛЬНО - ВИРОБНИЧА СТРУКТУРА НАЦІЇ >>>