II. СОЦІЯЛІЗМ
Розчарованість із устрою капіталістичної демократії найбільш виразно проявилася у вигляді нової ідеї й політичної концепції суспільно - виробничої організації людства - в соціалізмі. Останній - перейшовши початковий етап різних утопійних теорій - уже в другій половині минулого століття проявляється в житті у вигляді так зв. наукового, чи марксівського соціалізму.
Об'єктивно розглядаючи історичні обставини творення й діяння соціалістичної концепції, що з'явилася якраз у добі розвитку політичної демократії, треба признати, що причиною її появи була не лише практична неспроможність демократії задовольняюче розрішити ряд суперечних проблем життя, але й ті духово-психологічні умови, що їх виплекала була сама демократія.
Історія культури вчить, що людство від віків безнастанно шукало великих, імпонуючих ідей, що могли б полонити його душу, свідомість і почування. Раніше тими ідеями були релігії (Будди, Христа, Магомета і т. д.); в нові часи - політичні та фільозофічні теорії. Кожного разу приклонники таких ідей схильні були уважати їх як щось незрушиме й непомильне, за пічні правди (для прикладу можна взяти хоч би сучасний московський комунізм, що чим далі, тим більш прибирає характеру єдиної, нетерпиме виключаючої всі інші, релігії серед його визнавши).
Демократичні й лібералістичні теорії в боротьбі з поточним укладом старої станової монархії, поквапилися зруйнувати й її духово-культурні основи, то базувалися на авторитеті влади, черпали свою мораль із приписів релігії, а мету життя добачували у вірності християнізмові та монархові. Абстрагуючи від оцінок внутрішніх і суспільних вартостей культури часів старої монархії, треба ствердити, що для неї скріплюючим цементом була її духовність. Хоч впливи й здобутки цієї культури охоплювали безпосередньо лише обмежені, упривільовані версти (аристократію, духовенство), то все ж, спираючись на, єдиному принципі, вони у відповідному переломленні поширювалися посередньо і на народні маси, формуючи світогляд останніх на якійсь вищій, абсолютній ідеї, що становила основну підвалину цілої державної й суспільної організації.
Народженню демократії також присвічували ідеї, що їх уважали за "вічні правди". Проте на основі їх вона - сама наскрізь релятивістична й раціоналістична - не спромоглася створити свого закінченого й абсолютного світогляду. У відношенні до всіх проблєм життя й духа, що на них стара культура вміла відповідати або означеним "так", або категоричним "ні" - демократичні теорії давали невиразні, спірні відповіді. Руйнуючи попередні (хоч кількісно обмежені, але якісно виповнені) духовно-моральні основи культури, демократія розбудовувала власну цивілізаційну систему, оперту на засаді кількісного поширення, при одночасовій деградації її внутрішньої суті. Віру, абсолют, дух і мораль минулого заступили - скептичність, умовність і матеріалістична розрахунковість нової доби.
Від цих світоглядових тенденцій демократії не важко було вже перекинути місток і до соціалістичних теорій, що - використовуючи її психологічне тло - послідовно приходили до засадничого заперечення всякого ідеалізму й усякої духовності, переносячи увесь зміст і таємницю світобудови в площину своєї матеріалістичної діалектики, що визнає лише єдиний "закон" шлунка...
Не створивши ясного, сугеруючого своєю суцільністю й величністю суспільного ідеалу, демократія не зуміла також викресати в свідомости мас ясного образу людського співжиття в перспективному пляні. Її гасла були лише обривками, відірваними фрагментами цього пляну, а політична чинність, узалежнена від хибних надій у "непомильність" волі більшості, органічно була непридатною для якої будь плянової творчості.
Використовуючи всі від'ємні сторони політичної демократії, особливо зневіру суспільних мас в її спроможність станути арбітром зростаючих соціальних конфліктів - соціалізм протиставив їй свою власну концепцію, що скоро зискала багатьох прихильників. Необхідно підкреслити, що розхитуюча до решток, зрушену впливами демократії, духову основу життя, та поглиблюючи матеріалістичний світогляд суспільства до вульгарного рівня "тваринної" ідеології - соціалізм тим не менше спромігся надати цій ідеології імпонуючих форм.
Ліберальній факультативности ідей демократії, він протиставив свою власну ідею у формі виключного, безкомпромісового та зобов'язуючого всіх наказу. Супроти демократичної невиразності й пасивності до проблем організації співжиття суспільства - соціалізм видвигнув плян-схему унормовання політичних, соціальних і господарчо-продукційних відносин будучого життя. Непримиримий у свому світогляді, він і свій реконструктивний соціальний плян наказував приймати за непомильну, неминучу в здійсненні догму, що опирається на складній, часто псевдонауковій, аргументації.
Створена Марксом, доктрина соціалізму полягає в наступному. Капіталістичний устрій є джерелом економічної експльоатації працюючих (так зв. теорія "податкової вартості"), соціальної нерівності, періодичних господарських криз, що час-від-часу стрясають економічною системою цілого світу, та імперіалістичних війн, спричинюваних експльоатаційними інтересами капіталу, війн, що руйнують і унеможливлюють людський поступ. Дальший розвиток капіталізму неминуче приведе до скупчення всіх продукційних і споживчих багацтв у руках правлячої меншості, себто капіталістів-власників продукційних засобів (так зв. теорія "концентрації капіталу"), в той час, як широкі народні маси позбавлятимуться власності на середники виробництва та попадатимуть у все більше матеріальне убожество (так зв. теорія "пролетаризації мас"). В наслідок цих "закономірних", - як твердять соціалісти, - процесів створиться в світовому масштабі лише дві основні соціальні класи - капіталістів і пролетарів. Проміжні групи селянства, ремісництва, дрібних продуцентів, крамарів, тощо, після довших хитань також приєднаються до пролетарського класу під тиском цієї господарської закономірності. Відносини між капіталістами й пролетаріатом буде визначати жорстока соціально-класова боротьба. В тій боротьбі зростаюча в своїй свідомости й зорганізованості пролетарський клас набуватиме все більшої сили, в той час, як капіталістично-буржуазний клас отінюватиметься в усе більш ізольованому й загрозливому положенні. Цей переходовий період позначатиметься революціями, страйками та іншими виявами соціальної боротьби пролетаріату. Нарешті наступить момент соціальної революції, коли об'єднаний в інтернаціональному масштабі пролетаріат знищить капіталістичну меншість, експропріює (вивласнить) всі її багатства й продукційні серединки та створить безкласове інтернаціональне суспільство (власне, однокласове суспільство, їло складатиметься лише з працюючих), з соціалістичною (себто не приватновласницькою, а усуспільненою) організацією господарського виробництва і розподілу. В цей спосіб зникнуть - приватна власність, класовий поділ, соціальні конфлікти, визиск, матеріальна нерівність, окремі національні держави й війни. Наступить нова, щаслива ера суспільного життя, незнана ще в історії...
До критичного розгляду соціалістичної концепції в її суспільному та ідеологічному плані ми прийдемо нище.
Тепер хочемо підчеркнути, що соціалізм, звертаючи своє вістря проти капіталізму, неминуче мусів стати на шлях заперечення ідеологічної й устроєвої бази, що на ній розвинувся самий капіталізм, себто - політичної демократії.
Конфлікт між демократією а соціалізмом позначився насамперед у сфері їх ідейних кличні. Видвигаючи принципи рівності й братерства, демократія сподівалася їх здійснення від самої "досконалої природи" людини, що, в процесах свого суспільного існування, сама, мовляв, своїм "розумом" збудує ідеальний устрій життя на основі миру, згоди й поступу. Ця фаталістична віра демократії у "безгрішність" людини (так суперечна зо скептичною, аналізуючою істотою самої демократії) в дійсності не виправдалася.
Інакше підійшов до цієї проблеми соціалізм. Згідно з його теоріями - сліпа віра в досконалість людини безпідставна. Життя - це не приємний "вишневий садок", де все мирно співжиє й благоденствує... Це арена безнастанних змагань і сплетений вузол антагоністичних відносин! Суспільне зрівняння й братерське співжиття прийдуть не "самі собою", лише, як наслідок довшої трансформації (перероблення) людської натури й її суспільних інстинктів через усунення капіталістичної системи. Цю ж капіталістичну систему можна буде знищити лише шляхом класової боротьби та її завершення - соціальної революції.
Самий постулат рівності й братерства соціалізм звужує, приймаючи його, як умовний (коли буде здійснений бажаний для нього суспільний устрій) і застосовуючи його не до всіх людей "взагалі", лише до одної їх категорії - пролетаріату. Також особисту й громадську свободу, що її демократія виводить із засадничого признання абсолюціях цінностей і вроджених прав людини, соціалізм трактує, як умовні вартості, що вимірюються й залежності від класових ознак. Та частина суспільства, що не належить до пролетаріату, виключається з приналежних пролетаріатові норм права і свободи; їй лишається або самій перетворитися в пролетаріат, або згинути.
Ідейні розбіжності перейшли й у площину державно-устроєву. Уважаючи саму державну Організацію народів лише за переходову фазу до здійснення уроєного ідеалу інтернаціонального, бездержавного суспільства - соціалізм, в протилежність до демократичного режиму, проголошує політичну диктатуру пролетаріату, з одночасовим обезправненням усіх інших верств суспільства. І хоч цю - заперечуючу засади демократії - диктатуру соціалістичні теорії уважають лише за тимчасовий етап у творенні соціалістичного, безкласового суспільства, то все ж її принцип, що нищить свободу ділання, поглядів, почувань життя людини - є основним, краєкутним каменем цілої соціалістичної концепції.
Це підтверджує й сучасна політична практика далеко йдучого вияву соціалістичної доктрини - московського комунізму, що творить так зв. III Інтернаціонал. Але і II Інтернаціонал, що складається із соціалістично-демократичних, меньшовицьких партій різних народів, хоч і відрізняється у своїй тактиці від комуністів - також стоїть на засадничому признанню пролетарської диктатури. Той факт, що приналежні до II Інтернаціоналу соціалісти працюють у рамках демократичних устроїв, пояснюється з одного боку їх бажанням використувати для своїх інтересів свободу цих режимів, а з другого - угодовством декого з них супроти капіталістичної буржуазії.
Цікаво зазначити, що використовуючи обездуховлене; зматеріалізоване тло демократії, соціалізм все ж спромігся надати власним теоріям характеру абсолюту, як це в свій час робила станова монархія. Змінилася лише сама орієнтація ідей і надій у той "еквівалент", що чекає вірних. Давніше суспільний, культурний і моральний уклад базувався на вірі в Бога й обов'язку всіх служити Його ставленикам на землі: церкві та владі; за це вірні діставали нагороду на небі. Соціалізм свою систему опер на вірі в "богоносну" місію пролетаріату й соціальної революції. За це його прихильники можуть чекати винагороди "в соціалістичному раю на землі".
Людська природа в її відвічних шуканнях абсолюту лишилася незмінною...
Суспільно-реконструктивний план соціалізму є надбудовою його фільозофічної концепції, що має назву історичного чи економічного матеріалізму.
Економічний матеріалізм, - це фільозофічна доктрина, Що в основу історичної еволюції суспільства кладе господарсько-виробничі відносини. Ці останні скермовують ціле людство лише в одному напрямі розвитку, що його вислідом є перманентна (безпереривна) класова боротьба. Згідно з цією доктриною, життям кермують не Ідеї - створювані силою людського генія, духа й волі - лише обездуховлені, механічні господарські процеси, що мають характер якоїсь фатальної, незалежної від втручання людей, закономірності.
Щоправда, ідеї та воля людей грають певну ролю в житті, проте вони самі, після переконання соціалістів, є ляше вислідом діяння цих механічних закономірностей і носять на собі їх тавро. Цю залежність людського творчого духа від мертвої матерії, основоположник наукового соціалізму, Маркс, окреслив у своїй класичній формулі: "Побут означує свідомість".
Як бачимо, фільозофія соціалізму є наскрізь матеріалістична й раціоналістична; вона відкидає ідеалізм, зневажливо уважаючи його за "неуцтво" (в сучасній практиці побратима "соціалізму, московського комунізму, ідеалізм - це вже просто "контрреволюція" зо всіма випливаючими з того наслідками...). Мимо цього, як вже згадували, марксівська соприхильників характеру догми-релігії.
Пояснювати це явище треба не лише прикметами самої незмінної людської натури (навіть і обтяженої надмірно всіма атрибутами самопевного марксівського "всезнайства"...), але й внутрішніми суперечностями фільозофії марксизму. Ці суперечності виявляються вже з побічного розгляду так зв. діалектичного матеріалізму (діалектики), на якому базується світогляд соціалізму й комунізму. З одного боку діалектика відкидає ідеалізм і засади абсолюту, претендуючи на ролю точної, раціоналістичної науки. Вона сприймає життя, як невпинний рух, основою якого є протиріччя, що опреділюють само буття. Розвиток усіх історичних явищ лежить на так зв. "законі трьох фаз", із яких остання незмінне приводить до вищого щабля поступу...
Встановлюючи ці "закономірні" протиріччя, що стають якимсь "началом усіх начал" - діалектика, сама того не помічаючи, повільно перетворювалася в містику, а спроби "наукового" обосновання згаданих "трьох фаз" суспільного розвитку завели її в глухий кут ортодоксальної схоластики. Визнавцям соціалізму нічого не лишалося, як прийняти її за містичну догму, "увірувати" в неї - отже допуститися того, що заперечує сама раціоналістична природа діалектики...
Штучні, нарочито ускладнені претензійною науковістю теорії марксизму створили секту фанатиків-інтелектуалів, що своїми коментарями остаточно перетворили їх у недоступний для пересічної людини праліс словесної еквілібристики. Маси, що йшли за соціалізмом, не вглиблялися в його світоглядові й фільозофічну суть. Вони сліпо, з вірою, сприймали лише його вдаряючи, ефективні гасла класової боротьби, соціальної революції та обіцянки чудасійного перерозподілу матеріальних багацтв після принципу: "хто був нічим, той стане всім". Так сама по собі спрощена, вульгарна концепція соціалізму при дотику з масами ще більш примітивізувалася, часто стаючи середняком їх деморалізації.
Та швидко, побіч протиріч світоглядових, зачала хитатися й сама - така струнка, та льогічна на перший погляд - соціально-економічна програма марксизму. Нанесли їй перший удар самі ж таки соціалісти. Зачався рух за перегляд марксівських теорій, знаний під назвою берштайнізму, що розколов єдиний раніше соціалістичний табор, на ревізіоністів (приклонників перегляду) і ортодоксів (що стояли на старих засадах марксизму).
Перші сумніви запали відносно "безгрішності" схеми Маркса про концентрацію капіталу та закономірну пролетаризацію суспільних мас. Обсервуючи початкові стадії творення капіталізму, коли він пробував у хоробливо-напруженому періоді змін старих продукційних відносин і промислових революцій - Маркс дійсно мав підстави ствердити процес гарячкового нагромадження капіталу й пролетаризацію мас. Він спромігся також прозорливо відгадати де в чому й перспективи розвитку капіталізму, даючи їм наукове обосновання. Але від правильно відчутих симптомів до "становлення непогрішимих закономірностей була ще величезна дистанція!.. Цієї обставини не врахував Маркс, надаючи своїм спостереженням характеру фатального закону, що спирався на натягнену, мотивацію діалектики.
Між тим ревізіоністи запримітили, що хоч концентрація капіталу дійсно відбувається, проте далеко не тими темпами й шляхами, що їх заповідав Маркс. Незнані ще йому, нові форми капіталових інвестицій і виробничих процесів приводили до того, що концентруючись і консолідуючись у світовому масштабі, капітал водночас виказував тенденцію до диференціації, себто розпорошення між все зростаючим числом власників. "Закон" про неминучу ізоляцію кількісно зникаючої класи капіталістів в обличчі безмежно зростаючих спролєтаризопаних мас - не виправдувався.
Те саме сталося й з "законом" пролетаризації суспільства. Маркс мав рацію, коли заповів урбанізацію суспільства, в значній своїй частині позбавленого власних середників господарської діяльності та існуючого лише з продажі своєї праці - фізичної чи розумової. Проте й ця еволюція не дала, в свому висліді заповідженого Марксом ефекту - матеріального зубожіння мас. Ми є свідками, що під впливом багатьох факторів (боротьба організованої робітничої класи з капіталістичним визиском, модерне соціальне законодавство та забезпечення, державний контроль господарського виробництва і т. д.) матеріальний і культурний рівень життя робітничої класи зростає, а умови праці поліпшуються.
Поруч із пролетаризованням певних прошарків середніх клас, відбувається також зворотний процес переводу пролетарів до середніх клас (дрібні власники, рантьє, тощо), при чому це явище найбільш виразно проявляється в індустріалізованих країнах, отже із нагромадженим капіталом, де, після Маркса, самі середні класи мали б підпасти неминучій пролетаризації.
З бігом часу виявилися й інші хиби теорії марксизму, над якими тут не спиняємося; вони цікаві лише для спеціалістів. Тут важно підкреслити, що ревізія основних положень наукового соціалізму вплинула й на практичну політику об'єднаних в II Інтернаціоналі соціал-демократичних і радикал-соціалістичних партій. Після ортодоксального марксизму якраз закономірна концентрація капіталу й пролетаризація мас мусіла витворити реальні передпосилки класової боротьби та соціальної революції, що мала ґрунтовно змінити створений капіталістичною демократією суспільний і господарський лад. Коли ж ці засадничі "закономірности" виказалися проблематичними, то ще більш сумнівним ставав їх очікуваний фінал - соціальна революція. Загнаний в сліпий кут суперечностей, соціалістичний табор зачав міняти свою політичну тактику.
Ця зміна відбувалася важкою для нього ціною внутрішніх конфліктів, вагань і потрясень. Прийшов врешті час, коли революційність соціалізму, що поривала за собою маси, заступила тактика опортунізму; початкові непримиримі догми станули об'єктом пристосовання до обставин... "стабілізації капіталізму". Шукати сьогодні однодумності та ясних відповідей у соціалістичних програмах - марна річ! Йдучи по лінії найслабшого спротиву, вони - устами таких своїх авторитетів, як Каутський - вже проголошують, що "успіхи соціалізму й капіталізму йдуть в однаковому напрямі(!). Соціалізм зацікавлений у розквіті капіталістичної системи(?). Чим успішніше розвивається капіталістичне виробництво, тим більше шансів на запровадження соціалістичного устрою... Якнайменше віри в об'єктивізм історичного розвитку!" і т. д.
Як бачимо, тут шкереберть вивертаються не лише програмові основи соціалізму, але й його історично-матеріалістична та діалектична суть. Важко вгадати, щоб сказав Маркс, коли б міг пізнати ці несподівані, викликані вимушеною спекуляцією, теорії людей, що продовжують себе уважати його учнями та спадкоємцями!..
Подібно до політичної демократії, соціалізм вже втратив свій початковий боєвий патос, перетворившись в еволюційну та угодовську супроти капіталізму течію. Революційними в цім лишилися самі святочні фрази... Тут пімстилися на ньому не лише суперечності його доктрини, але й те, що обставинами свого політичного розвитку він засуджений був на положення не кермуючого й будуючого конструктивні вартості, лише деструктивного та опозиційного супроти існуючого ладу чинника. Для конструктивної, провідної ролі соціалізм не був підготований ані програмове, ані психологічно. Мимо претензій на "універсальність", сама його програма, при глибшому її розгляді, виявляє свою однобічність і недовершеність; це насамперед концепція розподілу вже існуючих матеріальних багацтв, а не конкретний план їх творення.
Не дивно, що найбільшої поразки марксизм зазнав як раз тоді, коли після світової війни, в ряді головних країн Європи, обставини так легко передали йому до рук керму й владу. В цих нових для нього умовах, соціалізм не лише не спромігся здійснити свою соціальну революцію; йому забракло сил, здібності та мужності навіть планово зрушити саму капіталістичну систему, що опинилася в його руках... Крім примітивної "експропріації" й анархії справа не пішла! Заскочений несподіваними можливостями, не в міру галасливий, а водночас безчинний і розгублений - ІІ Інтернаціонал здавав позицію за позицією.
Розчаровані у своїй вірі та надіях маси відверталися від нього... Страшного удару завдав соціалізмові й його рідний брат - комунізм, що з'явився в той час на Сході. Між тим в Європі на кін життя приходили нові сили, нові реформаторські рухи, зроджені стихією націоналізму... І під їх наступом, соціалізм послідовно падає в Італії, на Балканах, в Мадярщині, Німеччині, Польщі, Австрії, Іспанії і т. д. Сьогодні, ще так недавно могучий і впливовий, ІІ Інтернаціонал являє з себе жалюгідне видовище руїни й катастрофи.
Оздоровлені свіжим ідеалістичним поривом і жагою творення нового життя, народи - виповіли війну марксизмові. Боротьба йде не так із цілою соціально-господарською концепцією соціалізму, як насамперед із його обездуховленим, механістичним і матеріалістичним світоглядом, з його - суперечною з законами життя - інтернаціоналістичною та космополітичною природою. Слід признати, що соціалізм, як політична течія, відограв у свій час і позитивну ролю в ділі боротьби робітництва з капіталістичним визиском, за здобуття своїх прав на культурний, правовий і матеріальний розвиток. Певні корисні елементи соціалістичної концепції пристосовуються та пристосовуватимуться до життя й новими реформаторськими рухами. Натомісць справжнім історичним злом марксизму є його світоглядові заложення. Війна з ними - це війна живих будуючих ідей із отруйною мертвеччиною діалектичної схоластики, що примітивізує й вульгаризує духове єство людини та суспільства.
Соціалізм в упадку! Самопевний у своїй "глобальній" місії, він щоправда спромігся зрушити й надщербити гнилі основи політичної демократії, але далі самий розгубив свої шляхи... Рештки, колись потужних, соціалістичних кадрів шукають рятунку. Частина їх знаходить його в ще більшому угодовському симбіозі з капіталістичною дійсністю, інші знова бачать вихід у поєднанні з комунізмом. Сучасні безвладні спроби II Інтернаціоналу творити "єдиний фронт" з III (московсько-комуністичним) Інтернаціоналом - це ніщо інше, як вияв розкладу соціалістичного табору. Очевидно, що як дальший опортуністичний симбіоз із капіталізмом, так і поєднання з комунізмом нічого доброго не віщують соціалістичному рухові.
Скинений із шахівниці перспектив, він послідовно котиться на похилій площині, щоб зазнати остаточного краху та втратити самостійну політичну ролю.
І. ДЕМОКРАТІЯ >>> | ЗМІСТ | ІІІ. КОМУНІЗМ >>>