РRО DОМО SUА
Ця інтерпретація Шевченка написана для тих немногих, які здолали відвернутися від облудних доктрин "з чужого поля", що їх безжалісно картав Шевченко. Сучасні речники "віку прогресу" і матеріалізму, напевно цю книжку огудять. Це нормально, бо "анафему" кидали вони на автора і за попередні його писання.
Перші спроби автора вирвати українську думку (в царині культури і політики) від домінації Московщини і поставити її на самостійний шлях ("Модерне москвофільство", Київ 1913, "Сучасне політичне положення нації і наші завдання", Львів 1913) — були окричані "прогресивним" українством як шкідлива "єресь".
Моя критика (під час 1-ої війни і по ній) московської ментальности, як чужої Україні і взагалі Заходові, і заклик їй протиставитися, як і нашій "зміновіховщині" ("Культура примітивізму", Київ 1918, "Мазепа і мазепинство", Київ 1919, "Підстави нашої політики", "Дурман соціалізму", "Вістник", "Заграва" і пр.), засуд драгоманівства і проповідь потреби повстання людини "нового духа" — мислі, почуття і волі ("Націоналізм", "Де шукати наших традицій"), нарешті піднесення — замість завмираючого партійництва — нової організаційної ідеї ("Партія чи Орден"), — це було окричане "прогресивними" колами (і большевиками) як пропаганда шовінізму, ксенофобії, чи аморального, хижацького "вузького" націоналізму, як ретроградство і реакцію. Окричано тими, які протиставляли моїм думкам — ідею "Союзу трьох Русей", "Федерації народів Східної Європи", інтернаціонально-демократичного капітулянства, "постепенної еволюції", або просто зміновіховщини і "лояльної співпраці" з большевизмом.
Заклик (під час 2-ої війни і по ній) заклик навернення до давніх історично-релігійних, політичних і культурних традицій України, до традицій "прадідів великих" ("Дух нашої Давнини", "Правда прадідів великих", "За який провід", "Наша доба і література", "Туга за героїчним" "Заповіт Шевченка", "Московська отрута"); навернення до містики старого Києва в боротьбі з дияволом ("Від містики до політики", "Хрест проти диявола" і ін.) — викликали таку саму нагінку на автора з боку "прогресистів" -драгоманівців і нової "зміновіховщини", з їх пропагандою політичного капітулянства, "малої людини" як ідеалу сучасності, схилянням перед містикою "чужих богів" з їх речниками ленінами, сталінами або райсами і марголінами.
Не буде дивно тому, що й цю інтерпретацію творчости Шевченка, як пророка нової України, з його зворотом від лженауки "современних вогнів" матеріалізму, до духовного переродження і створення нової еліти нації, — стрінеться з таким самим відношенням догоряючого драгоманівства. Це розвитку української думки не змінить, бо по 2-ій війні й по грядучих страшних катаклізмах, скінчиться вік матеріалізму разом з речниками московських та інших мафій, "не стане ідола святого, не стане й шашелів", які розтлівають Україну і світ.
До певної міри, ця книжка нав'язує до ідеї, кинутої в "Націоналізмі" ("Містика і реальне життя", ч. III, 3), де автор писав: драгоманівське "українство все протиставляло — "містику" і "реальне життя", програму максимуму і мінімуму, відхрещувалось від "далеких ідей", від висовування "чисто маніфестаційних гасел", що відвертали увагу від "реальних щоденних справ"... І в цім була головна причина страшної кволости українства... Замки в повітрі", Шевченка, "фантастичні омани" — без них не обходився, на своїм шляху, жоден народ, що прагнув ліпшого майбутнього. Не критися з тими "замками в повітрі", а тримати їх образ стало перед нацією для перенесення цих замків, цього містичного ідеалу на землю. Як віра втілюється в Церкві, так містика — в політиці. "Все починається з містики і все кінчиться політикою" (Пегі). Лише велика містична ідея дає глибокий сенс щоденним змаганням народу".
Пророком цеї містики лицарства Запорозького і був для нас Шевченко.