Продовження. (До початку >>>)
Вже я цитував його вислів про конечність для України, щоб запанували в ній знову її давні історичні традиції. Те саме голосить він деінде: найважніша річ для нас повинна б бути "свята прадідів земля", "славна отчизна". Щодо чужинців, "лукавим їх словам не треба йняти віри"; "любови хто не має до рідної країни, — той серцем дід, каліка". Як вже згадано, відкидав він всі брехливі догми інтернаціоналізму — "братерства братнього" з чужинцями, братання "слов'янофільства" і іншої "чужої мудрости" засвоєної "з чужого поля", "брехнею підбитою", — оманою для обдурення "незрячих". "Лжепророками" ганьбив він всякого "космополіта, що про людство мріє, а не жалує ні брата, ні батька". Коли рідний край, отчизна не вільна політично, це є для нього "зганьблена земля", а доба уярмлення — "срамотня година". Кличе земляків "на подвиг грізний і суворий", на рятунок своєї Землі. Коли іде про це, — то людське "життя, цей Божий дар" треба "підставить під удар" Долі. Україна була в його мріях країна "лицарів великих, Богом незабутих", які "вміли панувати", Україна козацька, не "хліборобська Україна" мільйонів продуцентів, не "демократично-прогресивна" Україна, яка мала йти на блиск чужинецьких гасел лжепророків космополітизму. Також не Україна голотська, не Україна комуністична з її "уравніловкою" мільйонів рабів на споді і шайки чужих деспотів на горі, з її індустріальними пірамідами нових фараонів для їх слави і для каторжної праці рабів. Безглуздям мусила би видаватися Шевченкові модерна "Вежа Вавилонська" (роз'єднання націй) — зародок планованого "світового уряду" — тиранії над націями, — йому, який глузував вже з наднаціонального уряду московської імперії, де "від молдованина до фіна на всіх язиках все мовчало"; йому, який кликав боротися з Москвою, яка збиралася в майбутньому "весь світ полонити"... Безглуздям мусили б видаватися йому дикі забаганки-плани Хрущових і Райсів, апостолів нового расизму ("вибраних націй"), — йому, авторові "Великого Льоху", "Суботова", "Сну" чи "Гайдамаків"... Йому, який паленів з сорому, що всякий "поганець над козаком коверзував". Обурюючими були б для нього бундючні заяви "космополіта" Маркса — "ненавиджу всіх богів тому, що вони не визнають людину за найвище божество", бо вже тоді картав він космополітичних "безумців", з їх засадою — "немає Бога — тільки Я". Безумством мусила б йому видаватися брехлива проповідь інтернаціональної "толеранції", "рівности" і "свободи", — йому, за чийого життя предтечі тих "гуманістів" плямили "розбійниками й ворами", "юродивими" (як нині "бандитами" і "фашистами") тих (козаків), які клали голови за справжню свободу країни своєї від чужих паразитів.
В політиці була це — "своя воля", своя влада, не чужинецька; це була "сім'я вольна, нова", вільна нація; ідея, яка не допускала навіть такої тіні залежности від чужої Москви, що була на папері Переяславського договору, який навіть деякі московські вчені правники (наприклад професор Петербурзького університету Сєргєєвіч) інакше не розглядали, як "персональну унію" двох різних держав, що мали спільного лише особу суверена. Шевченкова "своя воля" виключала навіть таку спілку, на що вказують його гострі випади проти Богдана Хмельницького. Нічого спільного його ідея незалежності України не мала з ідеями Драгоманова, ідеєю "союзу трьох Русей", "союзу народів Сходу Європи", федерації чи "нашої держави УССР".
Своя воля, як своя влада, як реалізація своєї правди, — вимагає своєї сили для їх оборони. Вимагає — в протилежність до "прогресивних" метод поступової "еволюції" і "порозуміння", компромісу чи капітуляції, — вимагає активної боротьби. І цим правда Шевченка різко відрізняється від ідей "демократичного" і соціалістичного українства.
Активна боротьба, сила своя! — не компроміс, угода, не плентатися у хвості чужої, ворожої сили. Він знає, що колись на насильників "наша правда", наші муки на них накличуть "Божий суд"; що їх "осквернені палати — усі бур’яном поростуть". Молиться до "Бога сили, Бога слави" — щоб скріпив караючу десницю месників "за поневірення закона", які принесуть "вогонь і кров в селища вражі". Згадує часи, коли іншою була Україна, коли "вороги її боялись", коли "мужалися її сини і славнії діла батьків знов славою своєю оновляли". Цілком подібний заповіт Лазаря Барановича: "на варвари бранитися й своїми чинами обновляти древнєє своє мужество", за прикладом древніх черкасів, же страшні варварам биша". Наскільки Шевченко в своїй проповіді "пірвати кайдани" нації, наложені варварами, дихав духом нашої давнини, свідчить знову той самий Л. Баранович в "Мечу Духовнім": "цих брані темних времен нічтоже так полезно, якоже меч... Сам Христос в Євангелії ізвістив, егда к ученикам своїм рече: іже не імать, да продасть ризу свою і купить меч". Але як і Шевченко, цей автор розуміє його в подвійнім сенсі: "сам же імій в устах своїх меч — воюющую свою Церкву... Сам Христос прийде з небес в мир цей з мечем, глаголя: не приідох воврещи мир, но меч". А Галятовський ("Ключ Розуміння") промовляв ще більш містичною мовою на ту саму тему: "нація українська живе під небесним знаком Скорпіона, а той неласкавий і гнівний скорпіон своїм небесним впливом спонукує народ український до війни" — на боротьбу духовну і оружну проти варварів, кріплячи "серце вірою, а ум кріпостю"... Як це нагадує "небесні знаки" над деякими народами історії, перед історичними катастрофами "кінця віку" (доби) якогось, або перед такими ж знаками в Шевченкових "Неофітах", в "Марії", в "Великім Льоху" перед найвищою напругою сили диявола і перед народженням стягоносців "правди й волі"...
Так він розумів "свою Правду, і Силу, і Волю". Своя правда — це власний "новий і праведний закон", який він формулював ще інакше: "за край наш, за церкви Божії, за люди". "За край" свій — себто проти брехливих доктрин космополітизму й інтернаціоналізму нових вавилонських веж, а за власні традиції історичні. За "церкви Божії", — себто за віру проти атеїстичних доктрин, проти злочинних догм "месіанства" різних "вибраних народів". "За люди" — себто за цілу людину (не "півлюдину"), за свободу індивіда, створеного на подобу Божію, не за зматеріалізовану, скошаровану людську отару. Містичний зміст тієї ж формули Шевченка — був би такий: "за Правду" — себто проти брехні диявола ("ворони" з "Великого Льоху"!), проти його темряви, якою запаморочує розум. "За свою силу" — себто за ту Вищу "силу", яку він молив: "подай душі убогій силу" або "свою Ти силу низпошли". Яка б дала "чисту кров", очистила серце від бруду й смороду "князя світу цього". "Свою волю" — себто волю, свободу від ошуканства, підкупства й насильства пекельних сил, свободу внутрішню і зовнішню. Що й прецизує він в кличі нового лицарства визволяти Україну "із тьми, із смрада, із неволі". Очистити душу "ненароджених" поколінь і Україну від всякої погані, що їх обсіла.
Світло цієї "своєї Правди" запалив Шевченко словом своїм, закликаючи із многих "званих" немногих "ізбраних" на боротьбу з "сліпими вождями сліпих" і з сучасними і "грядучими тиранами" України і світу, за якими — в страшну заповіджену ним годину побіжить збаламучена юрба; ті, що "від правди слух відвернуть, віритимуть байкам" лжепророків, які "ловитимуть їх лестивими словами". Закликаючи в тяжкий час, коли змиршавіє прогресивна "еліта" Заходу, з її політичними кафедрами, де засіли люди зі звихненим мозком, з охлялим серцем, із спаралізованою волею, — або спенетрованими агентами московської орди. Закликав до нових борців в годину, коли — як передбачав — Україну "в огні окраденую збудять", позбавлену дозрілого проводу, коли речники нової орди кинуть в обличчя нації страшні слова, колись кинуті Нероном християнам: "non licet esse vos", — не смієте існувати на світі під нашим берлом, хіба як наші раби!
На боротьбу з тими Неронами новітніми кликав він з могили нових велетнів, з "чистою святою кров'ю", як ті гіганти, що зродилися — в староеллінській міфології — з крови, проллятої Богом. Кликав нову расу Прометеїв з небесним вогнем в серці і його смолоскипом в руці, щоб збудити в душах своїх побратимів "іскру вогню великого", яка б спалила нечистий світ; щоб карати "катів нещасної черні", щоб повеліти "мертвим встати", щоб зайняти місця збанкрутованих "прогресивних" провідників, які віщуючи гарні кличі свободи, не в силі були її дати Україні, "самі будучи рабами тління".
Цю нову когорту, новий орден мечоносців і хрестоносців викликав він з могил, з руїн старих церков і замків України на ту годину, коли — в "великі дні, великі ночі, великі люди із руїн виходять і говорять, говорять страшно". Страшно, як для тих спацифікованих слухачів його діда-гайдамаки, які "од страху, од жалю німіли", слухаючи оповідання про минулу славу. Їх — тих лицарів викликав він, коли в мотто до "Тризни", присвяченої одній з доньок колишнього "панства козацького", княжні Варварі Рєпніній викликав, за своїм улюбленим апостолом св. Іоаном тих, "що народилися вдруге не із тлінного насіння, а із нетлінного, із слова Бога живого". До тих він звертався, кличучи їх, що вміли сепаруватися в окрему силу, недоступну для принад вигідного життя більшости, до тих, які вміли би сепаруватися від новітніх Барабашів і Кочубеїв-Нагаїв; які проголосили б війну тим Іванам, що "катам помагають". Іноді уявляв він їх як "нашого завзятого Головатого", голову останнього перед ним вияву слави козацької, якого хотів "кликнути на світ", пишучи про нього, як "нашу славу, славу України", яку "мєлкопомєстний пахарь" П. Куліш свавільно — в дусі лірично - "благонамєрєнного" українофільства тих часів, — замінив на "нашу пісню, нашу думу"... Носився з думкою намалювати його портрет, як стоїть він понурий коло Зимового Палацу, проти твердині, де конав Полуботок. Уявляв собі, нарешті, тих лицарів нової воскреслої України як нових воїнів походів хрестових. Читав "Історію хрестових походів" Мішо, яка йому "подобалася більше всіх романів". Робив шкіци про те, "як чернець Петро (Амієнський) веде першу ватагу хрестоносців, лицарів" проти невірних, що заволоділи гробом Господнім... Ось так уявляв він собі і воскресле козацтво. І тут варто навести думки про це завдання нового лицарства Заходу — Олекси Кареля, знаного французького вченого. Писав він в одній з своїх епохальних книг: "в хаосі Середньовіччя виділялися і сепарувалися малі групи (Шевченкова "мала сім'я" борців за свою країну) з-під впливів занепадницького суспільства — ченці, шевальєрія, ремісничі корпорації, які мали інші від маси регули життя (Шевченкові борці за волю, які вирізнялися своїми правилами від "звичайних людей"), регули ченців і військовиків, — інтелектуальні, моральні і релігійні". Були це аскети, містики і воїни, які як писав С. Яворський, — не єдналися з "братами по плоті", коли вони були "вороги по духу", які лучили в своїм ордені тільки братів по духу. Були це ті, які могли остаточно опанувати себе, як св. Петро, коли йому забракло віри і він почав тонути, ідучи по хвилях; чи коли його покинула відвага признатися до Христа коло багаття в ніч арешту свого Учителя; чи коли любов до останнього змусила його "забути про небесне", а "подумати про земне", коли хотів відвернути Ісуса від Його хресної путі. Надлюдською силою переміг він це все пізніше так, як не могли перемогти подібні три дефекти три душі з "Великого Льоху" або лірники (брак мудрости, мужности, шляхетности) — ті дефекти, до яких, щоб погубити душі борців нового Гонти, планують апелювати злі духи з "Великого Льоху". Уявляв Шевченко собі нове лицарство України на взір стародавніх суворих володарів і оборонців України — "все гине там — казав Мазепа, — де володар не готовий щоднини боронити свою владу (і свою країну) як лев, як вовк". З породи левів або вовків були герої козаччини, як з породи "пардів" і "буй-турів" були творці князівської України, як з породи "орлів" були ті, яких мав вивести з могил Шевченко, які "розпустили б правду й волю" по Україні, або з породи тих ченців Петрів Амієнських, що вели хрестоносців. Були це в його мріях люди не "душевні", а "духовні" (вираз св. Павла). З породи тих, яких — за його виразом — "друзів не гріла теплота", бо "небесних, соняшних промінів прагнула душа" їх. Були це аскети, містики і воїни в його візії. Люди хреста і меча, великі провідники великої нації з її великою місією.
Такою ж великою, як великі ці вимріяні Шевченком хрестоносці, є і їх місія історична. Не у поваленні якогось режиму мета цієї місії, а в чомусь далеко більшому. Мета цієї місії — знищити силу, що хоче "весь світ полонити" і "душу в пута закувати" диявольські. Бо що ця московська сила матиме протектором диявольську потугу, про це виразно вказує автор "Великого Льоху". "Ворони" — висланці пекла недвозначно крячуть, що коли виграє бій Армагеддону козацтво нового Гонти, — то "все наше пропало", тобто все сатанічне згине. Тоді наступить останній обрахунок лицарів Правди з силами зла, з "людськими шашелями", з другими Іванами, що вийдуть на Україні "катам помагати". Так само виразно зазначено в "Великім Льоху" і в "Гайдамаках", що як протектором Москви, що схоче "весь світ полонити" буде сатана, так само протектором лицарства запорозького будуть "сили Архистратига Михаїла", патрона Києва, і взагалі західноєвропейського лицарства. Що за них стане "сторожа з того світу", як над могилами сплячого козацтва московський "орел чорний сторожем літає".
Нова сила, що постане на Україні проти слуг сатани, принесе і меч духовний, і меч військовий. Петро Амієнський — і Головатий, як це символізує Шевченко, або благочинний в "Гайдамаках" і Гонта, або як в історії — благословенство св. Андрія і меч св. Володимира. Обновити душу для боротьби за "правду пресвятую", і містиці чорних сил — протиставити свою містику. Протиставитися чорній містиці "китайського" православ'я Москви, містиці скасованого Ісусом Христом старого закону, і новій містиці первосвящеників "современних вогнів" нашої дегенератської доби, яка (слова Шевченка!) почнеться з "вольтеріанства" московських "старовірів", і скінчиться містикою нових московських Неронів. Закликав протиставити стару містику старого Києва — чорній містиці "райсів", що вимагають від нас повернутися обличчям до скосмополітизованого Харкова і стати провінцією московської Євразії, а обернутись спиною до містики Києва, смертельно небезпечної для азіатів і півазіатів, які хочуть знищити Україну як націю... Закликав протиставитися і містиці Москви, яка може по упадку комунізму знову вбереться в маску "справжнього православія", якого високі ієрархи навіть за межами СССР підносять претензії на наш Київ, і богохульно заявляють, що в українській церкві "немає Духа Святого" та що бути українцем є "великий гріх" перед Богом... 85)
Це буде година хаосу "страшного судища", година "кінця віку", доба нових Каяф, Юд, Пилатів і Варав, подібна до доби князя Володимира, коли йому хотіли накинути віру між іншим і хозари, коли він став "князем апостолом", тим "апостолом правди", якого виглядав і Шевченко; коли перевертав ідолів і скасував звироднілу касту їх жерців - "жериволів"; коли з Києва зробив "град Божий", світоч нової віри на Сході Європи. Доба, яку провидів Шевченко, разячо подібна до тої, бо — зірвавши прекрасні маски з усіх огидливих доктрин нашої доби, — виразно видно, що метою "ворон" диявола є знищення християнства, на якого рятунок викликає Шевченко своїх "Христових воїнів".
Що ця місія України є місією універсальною, не локального характеру, теж вказує Шевченко, бо метою московського шаманства, що з ним має змагатися новий Гонта, буде "весь світ полонити". Україна своїм географічним положенням, своєю історією буде знову авангардом, передньою сторожею в цім, світової міри, змагу двох сил апокаліптичної доби. Сам Шевченко віщував, що тереном цього смертельного змагу буде "вся куля земна", сповнена "гадами земними"; сам він кликав "ізбраних" на "подвиг новий і суворий", що його благословила Вища сила — "на іскуплення землі" цілої, яку схоче захопити сатана. Нову когорту викликав він, що повела б націю, когорту, осяяну "світом незримим" його "Бога сили, Бога слави", опалену всепалющою гаряччю серця, що билося для великих ідеалів, вщерть налляте "чистою, святою козацькою кров'ю"; омитих "немерцающою славою козацькою" замість сльозами похилених рабів.
Знав він, що й майбутніх Гонт, як і його Алкидів, Прометеїв, апостолів, "юродивих" і "єретиків", Гордієнків "іжденуть і рекуть всяк зол глагол", на них вергаючи наклепи, доноси, брехню, ніж, кулю, отруту, але вчив "каратись, мучитись, але не каятись", не "звати преподобним лютого Нерона". Знав, що нова когорта архистратига, патрона Києва, виросте із Слова, що "пламенем взялось" і огненно заговорило". А історія підтверджує його науку. Зо слова предтечів антихриста — Маркса і Леніна зродилися його лжевчителі, "мала сім'я" спочатку, потім організатори і вожді збаламученої юрби. З Слова Христа виникли його учні, які стали вчителями нової Правди, "мала сім'я", потім організатори руху, мученики і творці Церкви...
Нове плем'я тих, яких кликав — "вернітеся!", яке він бачив як встануть з могил, ті "парости", які — бачив — виростатимуть з "старого дуба" нації, роз'їдженої "шашелями". Покоління XX віку оглянуло на власні очі тих нових Алкидів і Гонт — святих, мучеників і героїв. Були це люди Крут і Базару, Зимового Походу, Повстанчої Армії України, люди Карпатських гаїв і Волинських лісів, нового Запоріжжя — за порогом мирного чи "втихомиреного" світу; або люди концентраків, нові мученики Колізею московського Нерона, люди, які несли традицію "Києва, града Божія", традицію Гонти, традиції Іларіона старого Києва, Липківського, Шептицького, Жураківського, забутого провідника з Божої ласки, який у 1917-20 рр. по церквах Києва закликав киян "за правду стать, за правду згинуть; відновити традиції і віру князівських і козацьких часів, стару містику міста премудрости Божої, на оборону проти нового змія з московської півночі, який замучив його на смерть. Бачив Шевченко це нове лицарство — духовне і військове — в образі "козака безверхого", що в день судища, коли довкола все "зареве і загуде", — впаде невідомо звідки, з гори, "розтрощить трон, порве порфіру" антихриста й розчавить кумира збаламученої людськости в смердючий гній.
Викликав він його і його когорту, бо чув себе "волхвом" нової України, покликаним кликнути новий клич, і мабуть предтечею нового Спаса, бо почав ліпити "Іоана Хрестителя" на текст "Глас вопіющого в пустині". Все це, що дав і хотів він дати — укладається власне в один гармонійний образ: хотів дати образ ченця, що веде ватагу лицарів-хрестоносців, Блудного Сина, що повертає до Отця, до своїх традицій, образ Христа розп'ятого "на древі" між двома розбійниками, і козака Головатого чи Безверхого, що прийде принести Правду й Волю. Він був пророком, як називали його братчики — "голосом труби архангельської", світочем, що "горів і світив". У три вирішальні доби історії Європи, на її шляху до матеріалістичного біснування наших днів, — видавала Україна "волхвів", які перестерігали передусім свою країну перед небезпечним закрутом по дорозі, де вже блимали блудні "современні вогні" антихриста. Так у добу ренесансу — з'являється на Україні постать Івана Вишенського з його проповіддю, і паралельно діє відновитель старокнязівського дружинництва, основоположник Січі Запорозької князь Байда-Вишневецький... В добу, коли шаліла французька революція кінця XVIII в., з її ідолом — "богинею розуму", з'явився Г. Сковорода з його проповіддю, що "плоть нічтоже, дух животворить", з його "бранню архистратига Михаїла з дияволом", на тлі останнього здвигу згасаючого Запоріжжя. Нарешті в добу, коли зачала сходити зірка чорного мага марксизму, ширення "вольтеріанства" в царській імперії і на Україні, — з'явився з своєю проповіддю Правди "розп'ятого" Шевченко, з кличем привернути традиції Святої Софії і лицарства запорозького, з його апофеозом останнього зриву козацької зброї — Гонти на Правобережжю і Головатого на Лівобережжю.
Коли, поринувши в нашу блискучу давнину, вийшов він на арену сучасности, блідим видався йому наш білий світ, а люди в нім ходячими мерцями. Від смолоскипів величного й славного минулого потьмарилося бліде світло його сучасности, як жовте полум'я свічки при світлі магнезії. І тоді протиставив він марі сучасної дійсности, — власну, теперішньому — минуле, щоденному — уроєне, тому що було — те, чого вже нема, але яке напевно воскресне як нова дійсність. І від подуву цієї нової дійсности, що йшла від його фантазії, що її невірні Хоми не бачили, бо не могли діткнути рукою, від її подмуху спалахнула наша тодішня розмріяна українська жовтоблакитщина новим, незнаним вогнем.
Цим вогнем — розпеченим залізом свого слова, прийшов він гоїти рани анемічної сучасности. Виворожив чесноти і героїку тих, що "вміли панувати". З джерела нашої підсвідомости, з забутого мороку вчорашнього видобув він на тлі нашої історії незнаний пафос, незнаний життєвий екстаз, що руйнував і будував світи. Цей екстаз його став потужною зброєю не лиш проти тиранів чужого світу, але й проти рідної мертвеччини його доби. Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє. Вказав охлялим землякам шлях великих націй. Як метеор перелетів він над нашою блакитною Елладою, не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір'я, патетиком — в добу буйного інтелектуалізму, аскетом — в добу матеріалізму. Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духа, вища за дочасне щастя і "благоденствіє". Що не безсилим квилінням, лише "вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана на людських душах" повинна бути наша Правда. Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла би не лиш срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше "згниле серце", яке не важиться піднятися на зло. Вірив у чудо спасіння нації, голосив оспалим землякам: — "не лякайтесь дива!" Бо знав, що там лише, в тій країні стаються дива, де є віра. Вчив, що ходити на верховинах по краю провалля навіть з небезпекою звалитися вділ, більше щастя, ніж "у тьмі, у смраді, у неволі" сидіти на дні хоч би й з цілою головою. Що ліпше боротьба від цвинтарної тиші миру. Що ліпше і доцільніше віра від сумніву. Що нема минулого, яке б не стало майбутнім для тих, що хочуть його воскресити. Що єдиною вартісною річчю на світі є творча думка, посилена вірою, ("фантазія" — як він її звав), яка формує життя. Що нема ні неможливого, ні можливого, лише бажане, в яке віриться гарячою, безсумнівною вірою.
Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил — як свідчили про нього братчики. Кликав нас "схаменутися" (покаятися), вернутися — як блудний син — до батьківських традицій. Прозирав забуте минуле, і укрите майбутнє. Пророкував прийдешнє постання з мертвих нації, проклинав нерозкаяних, прирікаючи їм неминучу загибель. Прорвав заклеп у наших душах, де була захована іскра божественного вогню, прокладав і розчищав зарослу стежку в славне минуле, пускав свіже повітря в задуху сучасности срамотної, пробуджував сплячих, розпанахував гниле серце вогнем свого слова, тим "світом незримим" звише, просвіщав розум, розпалював серця, гартував волю, проганяв униніє і страх, приносив душі убогій силу, для перенесення страждань і для нової боротьби із злом. Проганяв диявола словом, що проникало до крови, до костей, прогримів голосом труби архангельської, кропив наше Я цілющою водою духа, кликав до нового "народження в дусі", до духовного переродження, кликав пірвати кайдани неволі, підняти меч на грядущого антихриста, пролляти кров ворожу, прорубати Україні шлях "із тьми, із смрада, із неволі", подерти порфіру й потоптати ворожого кумира. Був Прометеєм, що приніс у душі "ізбраних" вогонь із неба, правду прадідів славних і правду Розп'ятого, запалив в нас іскру Вогню Великого, який спалить намул неволі в серці. Приніс його в своїх незримих скрижалях незримим писаним пером, не на камені, а на скрижалях серця.
Щоб мертві встали з могил, щоб те слово пламенем взялось, кадило істини, щоб на Україні криком пронеслось! Щоб люд окрадений спасло нове лицарство, нової України!
XI. Містика лицарства запорозького >>> | ЗМІСТ | Шевченко і прогресисти >>>