XII. "СВОЯ ПРАВДА, І СИЛА, І ВОЛЯ"
"Правда оживе, натхне, накличе, нажене не ветхеє, не древле слово розтліннеє,
а слово нове між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе."
Т. Шевченко.
"З початку було Слово".
Іоана І.
Ці вирази — "правда", "сила", "воля" — знаходимо у Шевченка в найрізнородніших варіантах. Мають вони подвійне значення: містичне і конкретне — в відношенні до української землі. З одного боку Правда — це комплекс ідей, аксіом ("ідеологій"), традицій вищого духовного порядку, без якого не може жити жодна суспільність, як тіло без душі і духа. Сила — це та духовна енергія і захоплення правдою, якими горить серце. Воля — це непохитне зусилля, щоб всупереч силам матерії — забезпечити тріумф Правди. В світі видимім Правда Шевченкова — це основні підстави того ладу, який має панувати на землі й на Україні передусім, натхнений аксіомами вищої Правди. Це — "новий і праведний закон", переклад тої Правди на мову суспільства. Сила — це політично-мілітарна сила зорганізованої в суверенну державу нації, яка той "праведний закон" має запровадити в себе і хоронити його від ворогів. Воля — це ідеал ладу суспільності, вільної нації — на усіх ділянках її життя.
Основний наказ Шевченка, це те, що на Україні має бути привернута своя Правда, своя Сила і своя Воля. Збудовані не на занесених "з чужого поля" фальшивих догмах лжепророків, "брехнею підбитих", а на своїх, власних, отже християнських, традиціях України. Цей момент він підкреслює недвозначно. Пише (в одній новелі): "коли ми задля марного срібляка віддамо в наругу священні традиції давнини, що ж тоді з нас буде? Вийде якийсь француз або куций німець, але від типу, або, що так скажу, обличчя національного і згадки не лишиться. На мою думку нація без своїх власних, їй лише притаманних характеристичних рис, подібна просто до киселя якогось та ще й до того найнесмачнішого киселя"... До киселя, себто до дриглів, до аморфної, безформної маси, яку можна завше увілляти в яку хочете чужу форму. Нація - "кисіль" стає попихачем, "підсусідком", чорноробом приказів чужого пана.
Не треба наводити цитат з "Кобзаря" на доказ, що Євангелія Правди була для Шевченка завше правдою Євангелія, Нового Заповіту. Правда виросла на стародавніх традиціях і поняттях еллінської, почасти латинської, а потім християнської культури і світогляду Окциденту, що великим муром відділяло Україну від монголо-московського світу. Як свідчать наші і чужі історики, київська земля з давен-давна була під величезним впливом культури Еллади, якої колонії по берегах нашого Чорного моря сягали по Дніпру аж до Києва. Оповідає одна легенда, що колись "много заморянів ішли крізь Кійовію", ще коли там стояли всюди "ідоли під дубами". Вже тоді попри інші, були на нашій землі й "гелленські храми", а між ними — "храмина мудрости гелленської Мінерви" (її заступив потім храм християнської мудрости — св. Софії). Потім прийшов св. Андрій, "а з ним і інші мужі, же до Варягії їхали, хрест водрузя, над Оболонею, що Аполонією пред тим менилася ако Оболоній богом був сонця у гелленів, тако християни свого Бога-Сина Творця Сонцем іменують, яко Отця богом небес рекуть." Легенду, що на Оболоні у Києві було багато грецьких селищ та що там стояв храм Аполлона, — можна було почути від киян ще з початку цього віку. У Шевченка Господь є "сонцем правди", а в різдвяній коляді співається, як "звіздам служащії звіздою учахуся Тебе видіти Сонце Правди, Господи". Ідея Божества стародавньої України і ідея Шевченка були зовсім чужі всім азійським народам (в тім і жидівському), визнавцям т. зв. місячних культів.
І тут Шевченко — категоричний. Його Сонце Правди — це християнський Бог. Про те, як він ставився до московського православія, вже згадано в попереднім розділі. Не інакше до віри визнавців Старого Тестаменту і талмуду. Вже я цитував висказ "Нового Русского Слова", московсько-жидівського часопису в Сполучених Штатах Америки, що "від Сіону вийде правда", але Шевченко виразно висловлював думку, що "не од Сіону благодать", не від "сердитого юдейського Зевса" прийшла на землю, а з печери, де родився основоположник Нового Заповіту; Той, який навчав, що "настане час, коли не в Єрусалимі поклонятимуться Отцеві, а в дусі і в істині". Цей "дух і істину" відновити знов на Україні заповів нам Шевченко. Таке його наставлення було в повній згоді з нашим старим теологічним письменством, напр. з творами Галятовського "Месія Праведний" (1663), де проти ідеї жидівського Месії автор обгрунтовує ідею месіанства Христа. Подібну ж ідеологію висловлює й улюблений Шевченком Тома Кемпійський, коли писав: "діти Ізраїля казали давніше до Мойсея: промов до нас і ми вислухаємо тебе", але я кажу: "нехай Мойсей не промовляє до мене, як і жодний з пророків, але промов Ти, Господи, Боже мій! Бо вони промовляють слова, але не зроблять їх дійсними. Вони ділають назовні, але Ти навчаєш і освічуєш серце... Отже хай Мойсей не промовляє до мене, але Ти, Господи." 81 Євангелія була для Шевченка "свята Божа книга", його "єдине прибіжище, покров і упованіє."
Його Бог, правда, не був "сердитий Зевс", жорстокий і мстивий, бог одного племени. Але не був Він і сентиментальним Богом, який прощає всі гріхи і не карає за зло. Навпаки, Шевченко знав, що там де "топчеться святий закон", де "Господа лають", де люди "чужим богам пожерли жертви, омерзились", там "довготерпеливий" Господь призначає "кари час"; і каже, що роблячи так, "праведно Господь великий" карає людські спільноти, "воздая злодіям за злая", даючи вибраним Ним одиницям у руки "мечі обоюдні"' для знищення зла. Відгороджуючись від московсько-суздальського "православія", як і від Сіону, Шевченко вже прозирав страшне спустошення, яке несли лжепророки "современних вогнів" (які хоч не виросли ще тоді, але вже "зачались"), вогнів "прогресу" обожання матерії, гедонізму, соціалізму і атеїзму. Тих вогнів, що за наших часів привели до адорації антихриста, насильства і брехні, до повного звихнення людської волі, до протиставлення Божій мудрості і Його волі, всім законам космосу, обернувши землю в хаос. Проти тої проповіді диявола кликав Шевченко на поміч "сторожу з того світу" і "воїнство небесне", а на землі — лицарство козацьке. Лицарство, про яке писали знані автори брати Таро (в творі "Quand Israel n`est plus roi") — "чистий геній арійський знайшов свій найвищий вираз у тому, що є зовсім чуже жидівській душі (я додам і московській — Д. Д.) в дусі лицарства, в шевальєрії."
Шевченкова Правда була предвічною Правдою старого Києва і козацької України. І тому він розумів Божество як у Євангелії — не по сіонському й не по московському, але й не як деякі перечулені модерні християни, які забули, що Бог є "благодать і строгость Божія" — і одне, і друге. 82) Ліствицею, яка провадила до тої першої, була у лицарства запорозького, як і західного, і у Шевченка — Діва Марія. Вона у Шевченка "скорбящих радість", вона "плаче за козаками", "за козацькії та за її сльози" Бог "побиває ката на наглій дорозі". Вона окрилює охлялий дух апостолів Правди як і її мечоносців. Тому її культ і у Шевченка, і на Україні поширений взагалі. Знаємо Холмську Богородицю з двома ранами, слідами від шабель і стріл невірних. Знаємо Белзьку Богородицю і Почаївську, що кулі нехристів від святині відвертала, та від її оборонців. Знаємо храм Богородиці в Лаврі Київській, Цей культ Матері Божої близький старій Елладі (Маter Deorum), але чужий визнавцям закону Мойсея, де як відомо жінка (подібно як у Московщині) не грала в житті, ні в релігії жодної ролі. Вчителі козацької України навчали, що "од Бога і сила, і правда (вирази й Шевченка! — Д. Д.) ісходить, а од матері Господньої кротость". Лиш, очевидно, знову не в сенсі анемічного "демократичного" українства XIX-XX віку. Ця кротость значила — "в ділах бранних милосердя знати, слабшого не нападати", бути "безжалісним у баталії", але — "до жен, старих і молодих захисником бути... у своїм же слідити, а найпаче триклятого Юду не наподобляти, а щодня у Бога просити хоробрости".
Але глибший сенс Шевченкового культу Діви Марії є інший. За нашою релігією Діва Марія не лише є та, від якої "ісходить кротость"; не лише — як стоїть в Акафисті — "ліствиця небесная, єюже сніде Бог", а й ще щось інше — "міст, преводяй сущих от землі на небо"... (Дивись образ козацької Покрови, з головами козаків, зверненими вгору до неба, до св. Діви). А це має глибоке значення в цілій життєвій філософії Шевченка, особливо в його концепції визволення України. Ніхто інший глибше від нього не бачив, що корінна, хоч не усвідомлена загалом причина тої "срамотної години", що її переходить Україна, лежала в її великому прив'язанні до земного. Різні відтіні того прив'язання бувають, — від запроданства мамоні і ворогові до земних радощів і щастя. Він знав всю небезпеку цієї риси своїх земляків, — знав як людина, пересякла героїчно-аскетичним духом лицарства запорозького, чужого всякому "благоденствію" чи ідилії. Знав, що хто не шукає неба, втратить землю; що земний "реалізм" без лету вгору, розкладає, розбиває суспільство, а людину нищить морально. Знав, що ніщо є матерія без духа, що хворе коріння в землі, коли стебло не пнеться вгору.
Звідти його жаль до земляків, які забували "чиєю кров'ю земля напоєна" України, думаючи лиш про те, чи вона "добра для городу"... Які не так цікавилися, де є могили мучеників і борців за нашу землю, як тим, чи вона "капусту родить"; які воліли жити ,,в кайдани закуті", аби були "нагодовані й обуті"; які — як ті лірники з "Великого Льоху", в трагічну ніч "останнього судища", воліли відложити героїчні співи про минулу славу, щоб поїсти і поспати; які — як він передчував і бачив — захоплювалися тими земляками, що їх вели "за віком" матеріалізму і безбожництва, не розуміючи, що матеріалістична цивілізація "прищеплює егоїзм" і "окрадає серце людське", роблячи з людини — "півлюдину", з "малою душею" як він висловлювався... Недурно його так уперто й довго займала думка порушити в малярстві тему Блудного Сина, що відходячи від небесного Отця, в земні блага, опинився в товаристві безрог... Ось, мабуть, з якою настановою зродився його культ Марії, не лиш як Пречистої Діви і Богоматері, але і як Марії — протиставлення Марті. Він, що знав напам'ять багато місць з святого Письма, знав про культ Марії як "мосту, що приводив сущих от землі на небо". Приводить же вона туди в його поемі "Марія" навіть апостолів, що піддалися тягареві земських міркувань, до опам'ятання; до того, що охлялі на мить, вони "воспрянули" духом і пішли розносити по землі слово Розп'ятого сина Марії... Того випростання душевного хребта вимолював він сам і для себе, і для звихнених і оспалих духом земляків своїх.
Така була його Правда своя, яку він прийшов голосити Україні. Бог милосердний для "душевбогих", "незрячих", "малих душею"... Бог караючий для тих, що "розпинали Христа", перевертнів, що "чужим богам пожерли жертви, омерзились", шашелів, тих, що "катам помагали" і Юд, в яких, як у їх прототипа "війшов диявол". Бог, що посилає своє воїнство небесне і земне — "воїнів Христових" боротися з дияволом і з його слугами, як читаємо у "Великім Льоху", — це був його Бог.
Віра в "свою Правду" Шевченка, в правду об'явлену Україні св. Андрієм, теж була далека від віри доби занепадництва, від віри його сучасників і ще "ненароджених" земляків, що росли під отруйним подмухом "прогресивного" віку. Євангелія в його очах не була збіркою стародавніх байок (про зцілення, дива, про "народження звише" і пр.), які в наші часи не повторяються. Навпаки! Він свято вірив, що так як від дотику до мантії Христа колись, так і нині від Слова Сонця Правди "виходить сила", незрима сила, яка зцілює і обновлює віруючих, зрушує гори, тріумфує над матерією.
В "Щоденнику" Шевченка, в листуванні, в творах — всюди повчає він про всемогутність цієї Сили, без якої каліками душевними стають люди і розвалюються держави, де провід від тої Сили відвертається. Стверджує Шевченко, що від тої Сили, від релігії — "мужніла душа". Правду треба "усвідомлювати" і "глибоко відчувати", щоб набратися від неї Сили. Знов — дві незмінні її прикмети — світ і полумінь, або як звуть їх французькі містики force operante, lumiere, chaleur. Цією Силою своєю — пише він — "Господь не дав страшному досвідові торкнутися своїми залізними пазурами моїх переконань, ні юнацьких світлих вірувань" (знов ті самі дві прикмети!). Ця сила "дарувала" йому "силу душі і тіла перейти усю тернисту дорогу, не принизивши в собі людської гідности", дала йому "добру силу пересилить горе". А подібно до того ж у світі політичнім — дає силу нації "встать на ката знову".
Він так часто присвячує свою увагу магічній силі, натхненного тою силою, Слова, яке "з початку було" і яке, як висловлена творча думка, завше стоїть і повинно стояти перед кожним творчим актом! — Слово, яке "надихне, накличе, нажене Правда", і яке, в фізичнім плані "люд окрадений спасе". Тому коло цього останнього він "на сторожі ставить Слово". Знає, що треба віри та благати вищу Силу, яка може "дарувати словам святую силу людськеє серце пробивать". Знає, що та Сила дає словам пророка святу "любов благовістить, святому розуму учить" — ті самі незмінні прикмети (полумінь любови і світло розуму), невідкличні для успіху всякого чину. Він знав, що ті слова мають силу "огнем пекти холодні душі, робити їх гарячими, палаючими високим ідеалом, жадобою йому служити. Так — його сталий взірець — Діва Марія, яка зробила непоборною свою душу, прийнявши в неї "світ незримий" Розп'ятого, "спеку огнепалиму", що "серце без вогню розтопило", дало йому надлюдську силу "нетвердих, душевбогих" зібрати, "розвіяти мов ту полову їхнє униніє і страх", тим "святим огненним словом, Дух Святий свій принесла в їх душі вбогії", дала їм "воспрянути" і "по всьому світу понести" "любов і Правду" (знову та сама двійка!) Христа, яка змінила обличчя землі.
Він сам, мов "волхв той молодий" мав інтенсивну віру в своє призначення пророка, що має збудити своїм словом "приспану" Україну. Вірить, що його слова, його дума "огнем-сльозою упаде колись на землю", воскресаючи мертвих душею, "стоном-дзвоном, трубним гласом возгремить із мурів темної тюрми", як громом сурми архангельської в день Армагеддону. Молить Діву Марію післати йому "святеє слово святої правди голос новий", просить те слово "розумом святим оживити і просвітити". Просить, щоб подала "душі вбогій силу, щоб огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось, щоб людям серце розтопило", зробило з байдужого й холодного, неприступного на поклик згори, — гарячим і міцним, а тоді щоб "на Україні пронеслось і на Україні святилось". Воно, це слово, не брехливі слова лжевчителів "современних вогнів", а "Божеє кадило, кадило Істини". Він знає, що "неначе срібло куте, бите і семикратно перелите огнем в горнилі" оті "Господні словеса", які він хоче "розкинути по всій землі". Знає, що ті слова дають святу силу "хрест, кайдани донести до самого, самого краю", поможе їм, у них закутим, "за правду встать, за правду згинуть", але — визволити інших.
А коли в душі тих вибранців Долі — "на землю Правда прилетить", тоді для віруючих станеться чудо: "незрячі прозрять, кривії мов сарна в гаю помайнуть, німим отворяться уста, прорветься слово мов вода і та пустиня, в яку обернули темні сили його Україну, "цілющою водою вмита прокинеться", тою "цілющою водою", про яку уперше почула євангельська самаритянка, тоді всюди нові "шляхи святії простелються", досі для нації засипані, як той великий шлях до Холодного Яру, над яким "дух Залізняка вітає, Гонту виглядає". Ті що прозрять, побачать нагло, що фальшивими богами були їх "боги, ті ідоли в чужих чертогах". Це чудо зробить на Україні — напоминав Шевченко — власне Слово, яке воскресла Правда "натхне, накличе, нажене, не древлеє розтлінне слово, а нове слово". Вона його "між людьми криком пронесе і люд окрадений спасе" від "безумства віку цього", від власної оспалости, від фальшивих ідолів і від їх тиранії.
Такою була його Правда, його Слово, його Сила, що тих людей, в яких її "вогонь заклюнувся", зробить новими велетнями, що "розпустять правду й волю" по зганьбленій землі. Доконають чуда, зроблять з племени душевбогих плебеїв — народ лицарів і воїнів, святих і героїв: творча сила думки, що вірою окрилена і не знає сумніву, сила любови не до земних насолод, а до вищих ідеалів, і відваги твердої, певної шляхів своїх.
Ця своя правда, яку забуту приніс нам знову Шевченко, мусила бути — жадав він — в усіх ділянках земного життя нації — в її культурнім, соціальнім, політичнім секторах. У цих ділянках протиставляв він свою Правду тій брехні, яку несли "жериволи" современних вогнів, що своїми брехливими гаслами чисто матеріалістичної "гуманности", миру, загального щастя, братерства і обожання "людськости", як "згляйхшальтованої" в загальній "уравніловці" юрби чи отари, — вже за його часів, вбивали божественне Я в людині; вбивали свободу індивідума, кінчаючи в наші часи культом нового Нерона, бо жодна отара людська не може бути без тирана, а нарешті службою чортові, як Шевченко геніально передбачав, негуючи світочів московської духовности як Пушкін, Нєкрасов чи Бєлінський, "вольнодумців" і атеїстів, які — в ожиданні червоних Леніних, Сталіних і Хрущових, та інших "народних" тиранів, славословили тиранів Миколу, Катерину і Петра.
Культура, яку він проповідував, це не була "народна культура" адорації "людськости" і юрби, лише служіння передусім Богові. Тому він завше виступав проти "балаганної", "аляповатої" або "лубочної" літератури свого часу, проти "солодкаво-нудного" мистецтва, проти смаків "безобличної юрби" — маси, проти "мужицького поняття естетики", розуміючи під "мужиком" те, що розумів під ним Франко, коли казав про "мужицтво" Драгоманова, що світа не бачив поза обріями свого села. Мистецтво повинно було виховувати не "пів-людину", людину матеріаліста, а людину повну, цілу, з любов'ю до всього великого, шляхетного. Проповідував не культ "малої людини" з малою душею, а культ своїх героїв і святих. Не людина, а отчизна стояла у нього на першім плані; в культі тої отчизни хотів, щоб мистецтво виховувало людину. Ту отчизну, Україну козацьку, уявляв собі не ідилічно-приспаною, а "прекрасною і гордою", як її уявляв Гайдай. Щоб про неї дітям співали "бойових пісень" матері — "як Сагайдачний з козаками Москву і Польщу воював". Народ уявляв він собі не як "мільйони древлян, дулібів і полян", не як потульну масу етнографічну, а як "народ козацький", з синами, що "виростали козакам на славу, ворогам на розправу". На його думку "добрий роман (повинен) ушляхетнювати серце", ширити "прекрасне і повчаюче в світі", "усувати все негідне людини". Шевченко вчив, що "джерелом та імпульсом гарного мистецтва у античних і нових народів завше була" і повинна була бути — "релігія". Коли творець відступить від цього джерела, і від "вічної краси природи" — твору Бога, — він перестає бути мистцем, стає "безбожним, моральним потвором" (яким це разячим дисонансом звучить від модерного "мистецтва" Пікассо, Сартра та інших дегенератів, жреців матеріалістичного виродження!). Його улюбленими творцями були автор "премудрої книги" — "Слово о полку Ігоревім" (яке задумував перекласти на сучасну українську мову), Шекспір, Данте, Патерик, Гайдн, автор "Гугенотів", "Пророка", які слухача "підносили на саме небо", не спускали — в багно бруду і сексу, як "модерна" так звана музика сексуаліста Прістля, або література Саганів, Винниченків та їм подібних. Мистецтво повинно бути в нього "божественним мистецтвом", повинно для людей "відслоняти якусь укриту в нім, незбагнуту божественну тайну". В його очах справжній поет, справжній мистець чи музика, були "вищі істоти й наші брати тільки по плоті, але натхненні звиш, подібні до Божих янголів", тобто до вістунів Божественної мудрости і тайни, що ушляхетнює і випростовує людину, істотами "вищими від безобличної юрби". Так само як натхнені тою Правдою борці за її тріумф на землі — це істоти "вищі від звичайної людини", з вищою мораллю і вищим духом. Краса, виражена в творах мистецтва, повинна окриляти своїм "благодатним впливом" людину, щоб вона чулася "іншою, оновленою людиною".
Твори письменства, що його захоплювали і які він поручав іншим, не були присвячені дрібним "героям" дрібного буденного життя з їх дрібними насолодами і турботами, а великим проблемам борців і героїв. І — святих: "Київський Патерик" — для нього є книга "чудових, повчаючих ідей". Думи козацькі — "взнеслі" і прекрасні, що сталять душу і поривають дух угору. Письменство взагалі повинно "ширити прекрасне й повчаюче і бути угодним Богу". Для нього "середня дорога" в творчості — "придавлює до землі", до земного, плотського. Навіть наука для нього повинна визбутися матеріалізму. Пише, що "ботанікові й зоологові потрібний ентузіазм, захоплення, а інакше вони будуть мертвими трупами між людьми".
Надихати людину величним, сильним, прекрасним і чистим, сталити характер, взносити дух угору — ось що мала нести його Правда в мистецтві, в літературі, в музиці. Оновляти душу, закути її в моральний панцир, хоронити від підступів всякої моральної й духовної немочі і розкладу, тримати в гарній і сильній формі і людину, і націю.
І як подібна — в цім аспекті теж — була його правда до стародавньої Правди старого Києва князівських і козацьких часів! Шевченко проповідував, що "любов — одна", не розділяти її на любов у гору ("горная любов") і любов до земного, до мамони, до гроша. І Галятовський з козацьких часів писав: "Любо хвалити, любо ганити", не потурати злу. Шевченко писав про потребу мати в собі "чисту, святу, козацьку кров" — чисту душу, Галятовський писав про потребу "носити в собі Христа", Шевченко вчив боротися із злом — "опалити вогнем духовним холодне серце", Галятовський вчив — "панувати над тілом своїм, над пожадливостями тілесними". Шевченко — вчив забивати в собі дух матеріалізму, прив'язання до матеріальних благ, Галятовський — до світу "оскверненої землі", до потурання дияволу, Галятовський вчив мати "звитязтво над трьома неприятелями душевними, над тілом, над світом, над дияволом". Шевченко жадав від літератури поборювати неправду і нечисть, Лазар Барановичський навчав, що правда повинна "вогнем духовним палити і світити омраченним", ширити "світ розумний і випалювати єретичні плевела". Називав це "ревностю Божию і дерзостю". І якраз ту "дерзость" в проповіді своєї правди закидали як найгірший гріх Шевченкові московські жандарми...
Коли зберемо докупи всі розкидані в його творах, у Щоденнику, в листуванні, в поезіях і в новелах основні директиви Шевченка щодо проповіді його правди в царині мистецької, духовної творчости, — то побачимо з одного боку, як бігуново різнилася вона від тієї брехні, яку вже почали ширити в мистецтві лжевчителі "прогресу", а з другого — як вони віддзеркалювали такі самі директиви козацького Києва та його вчителів і лапідарну, лаконічну максиму — вже цитовану — ап. Якова — "признайте Христа і протиставтеся дияволові і втече від вас". Яскраво визирає з творів Шевченка і та Правда, яку він хотів втілити в соціальне життя України. Не була це "правда" соціалізму, бо він бачив і ненавидів його перед собою за життя, хоч цей був тоді і не в такій "досконалій" формі, як нині. Як нині, за соціалізму, так і тоді "земля наша" була "не своя". І тоді люди (хоч ще не всі) були кріпаками, як і нині. І тоді, як і тепер, були вони "на чужій роботі". І тоді, як і тепер, ще малим хлопцем, оглядаючись, бачив, що й ягнята, які пас, "лани, гаї, сади" — все було чуже, не власне, як і за сучасного соціалізму, як і нині — довкола кріпаки. Як і тепер, навіть марна "сакля" мусила бути "дана" урядом. Як тепер, і тоді — диктатор над кріпаками вже готовий був стати "царем-агрономом", що забороняв "піски орати" і з річки "воду красти" — "державну" власність. Як і тепер, всюди панували — "беззаконіє і зло", безправ'я і сваволя. Як і тепер, вимагалося бачити бога в "лютім Нероні". Якого подоба висіла по всіх усюдах, як тепер звіряча подоба червоного хана.
Його правда і в соціальному житті нічого спільного не мала з доктринами "современних вогнів" соціалізму, які вже блимали за його життя, і які пізніше протиставляв Його правді — учений недоум М. Драгоманов.
Відкидаючи соціалістичний лад у суспільстві, він не визнавав і тої псевдодемократії, якої парости показувалися вже за його доби. Глузував з лжепророків, що "вольнодумствували з мужиками" і проповідували "братерство братнєє" й удавали з себе "брата убогих"; кпив з тих людських "сичів", які зібралися "бідне птаство заступить, орлине царство геть спалить, орла ж повісить на тичині і при такій годині республіку зробить" і як з того вийшов сміх і горе, бо не "поганим сичам" було з орлом змагатися... Не будучи адоратором тиранії, не робив він немудрого культу юрби як такої — не була вона його богом. "Незрячих плебеїв гречкосіїв", "люд окрадений", "мільйони полян, дулібів і древлян", яких "гнули" різні деспоти — він жалів, але картав "похнюплених рабів". Знав, що ніколи маса сама себе не веде, веде її активна меншість. Знав, що й народ потребує проводу, щоб не впав жертвою "велеречивих" словоблудів і "вільнодумних" сичів з брехливими гаслами про "братерство братнєє". Знав, що мусить на чолі народу стати окремий орден, окрема верства Богданів, Жижків, Гордієнків, Мазеп, ченців, авторів Патериків, Гонтів, Дорошенків, нових "суворих варягів".
Ця верства мала запровадити знов замість "беззаконія і зла" — закон і правду, прийти "з новим і праведним законом". Не позволить "топтати закон", а прийде запровадити "право нашого закону", не зайдів з брехнею "з чужого поля"; принесе їм відплату "за наругу над законом", скарає "катів нещасної черні". Слово "закон" як противага сваволі деспота безнастанно повторяється у нього, як і слова про "лицарів святих", що той закон і правду принесуть. Кажучи, що як і за Христа, так і тепер "ми такими ж злодіями тюрми начиняєм", яким був Галілеянин, — він робив відповідальним за це і "деспотів скажених", і тих, які голосили, що "кесар Бог, ще більш од Бога", але картав і "сердешних людей", оту юрбу "плебеїв-гречкосіїв", "рабів незрячих", які замість "молитись Богові одному", молитись "правді на землі", теж земному "богові" "несли свою надію". Знав, що тих останніх визволять не вони самі, лише "стратеги Божії", як він їх зве, "Христові воїни", перед якими "тисячі і тьми поганих побіжать". Знав, що вони "уб'ють обухом" деспота, що вони будуть змагатися як він казав — "за край наш, за церкви божії, за люди". За те, що вічне, або довготривале, і за людей даного покоління, але насамперед за "край" і Бога. Не так, як фальшиві народолюбці, які галасуючи про "братів убогих", готові були продати і отчизну, і Бога.
Не тиранія одного над всіма — був його ідеал суспільної правди. І не лжедемократична анархія "рівности і свободи", "свободи" обдурених фарисеями "братерства братнього", а суспільна ієрархія. На взір тої, що була в стародавній князівській і козацькій Україні.
Як глибоко поринав він і тут у правду Євангелія, видно хоч би з порівняння з ап. Павлом, в його словах про ієрархію суспільства: "коли все тіло є око, то де слух? Коли все слух, то де нюх? А як би все було одне, було одним лиш членом тіла, то де було б тіло? Але членів багато, а тіло одне". "В однім тілі багато членів, та не в усіх членів те саме діло". 83) Цю ієрархію розумів Шевченко, ділячи суспільство на селян, "простих козаків, старшину", підкреслюючи в багатьох поезіях, що без найважнішого кермуючого всім чинника суспільної ієрархії, знидіє все тіло нації. Особливо простий народ, прості люди, які без козацької верхівки — "будуть орати" чужинцям зайдам, "та орючи долю проклинати", чужий Шевченкові був ідеал "гляйхшальтування" чи "уравніловки", де під етикеткою "демократичної рівноправности" і турботи за "братів убогих" — нація обертається в "мільйони свинопасів" під батогом маленької жмені тиранської мафії, лжепророків "современних вогнів". В розділах Павлових Посланій на цю тему є наука — "не числіться з віком цим"! І подібний же вираз є в Шевченка, коли він гримів проти бонзів, що силувалися націю "повести за віком" цим. Знав він, що в житті суспільства є такі ж, встановлені Вищою Силою незмінні закони, як закони фізичного космосу, закони ієрархії.
Цей закон ієрархії знав Шевченко, взоруючись на Вічній Книзі, знала й наша ще не "здемократизована" давнина, коли, наприклад, Петрик в однім з своїх універсалів писав: "Москва знає, що як наші люди зведуться на ніщо, помужичаться, то москалі заволодіють Дніпром, Самарою, і скрізь побудують фортеці, що через них не можна буде і ворухнутися"... Та сама правда соціальної ієрархії і провідництва визирає з "Милости Божої", з "Берестечка" та "Гайдамаків", що кожного члена спільного тіла нації ставляла на своє місце, що не визнавала гіпертрофії доосередньої сили тиранів, ні гіпертрофії відосередньої сили, занархізованої сили юрби; правда, що не підлещувалася ні одній, ні другій.
Вимагав цей закон ієрархії теж, щоб провідні члени суспільства, які керували ним, наладовували його силою руху, — були незалежні, міцні, сильні духом і суворі, не віддані приваті. Щоб зрозуміти це, вистане знову і знову перевести перед очима "довгими рядами" героїв Шевченкового "лицарства запорозького", згаданих щойно, або його неофітів, апостолів, прометеїв. І як завше, і тут він, у своїй правді, є в повній згоді духовній з правдою прадідів великих України, основаною на Євангелії та його славнозвісних коментаторах. І так, Іоан Золотоустий пише на цю тему: "Пастир", провідник має журитися чим іншим, ніж "найбільше число" (або як у Шевченка — "звичайні люди" і провідники, борці за вищі ідеали, що повинні стояти над "звичайними людьми"). "Пастир — читаємо у Іоана Золотоустого — щоби бути корисним свому стаду, повинен бути твердим і суворим" (мимоволі згадується поезія О. Теліги, — "та там, де треба — я тверда й сувора"). Бо він більше зробить добра через докори, ніж через приємні похвали. Так і лікар, якого постать огортає нераз сумом хворого, так суддя — осоружний лиходіям, а законодавець невигідний порушникам закону". А про конечне "осуворення" нашої провідної касти говорив Шевченко, про конечність зробити з неї "справжніх варягів"... І ніби прозираючи віки, ніби глузуючи з нинішніх лжедемократів (у тому і наших), писав далі Іоан Золотоустий, що "інакше приймає маса тих, що лестять народу, що його забавляють, що йому дають свята і грища"... Ті, що в нім вбивають всяку дисципліну, пошану до речей великих, до Бога, а країну з таким народом ведуть до упадку, на поталу черговому варварові... 84)
"Своя правда" організує культурне життя України, вона ж організує її соціальне життя, і нарешті — життя політичне. В останнім має бути "своя воля", не чужа, не воля чужинців, не паношення в їх службі "дядьків отечества чужого". Свій край стояв у нього на першім місці. Братчики кирило-мефодіївські свідчать, як різко негативно ставився Шевченко до всякої згадки про спілку з Московщиною; як п'ятнував перекинчиків, "шашелів", всіх, що "помагали москалеві з матері (України) останню свитину здирати". Казав, що "в краю колись козацькім" обертати "лицарських синів у попихачів чужого пана (в "козачків") — "це те саме, що в Лапландії скорити людській сваволі прудконогого оленя". Або "приборкати орла", закути "в ярмі" вільну націю. Це було щось для нього дике, неймовірне, недопустиме. Національна суверенність — це була для нього "своя воля", свої закони, своя влада на Україні. Виражав це словом — "панувати". Щоб над Україною панували ми, не конфедерати чи лейби з "Гайдамаків", ні "байстрюки Єкатерини", ні "москалі погані". Його вирази: "панувала і я колись", "сотники з панами", "козацьке панство", "де наші панують?", "будуть панувати, коли не загинуть". Викликаючи на розмову тіні гетьманів, згадує їх столиці, де "вони панували, що вони будували". А під пануванням розумів панування власного закону, власної правди, не тиранії, — бо його ж вираз, як карає історична Немезіда тих, що "не вміли в добрі панувати"; не вміли нести "новий і праведний закон", не вміли, як зробив новий Гонта, — розпустити по Україні — "правду й волю".