III. ГОЛОС ВОПІЮЩОГО В ПУСТИНІ
Він — голос вопіющого в пустині.
(Мат. III.)
Ні, він був, направду, чимось більшим, ніж його представляли землякам народницькі публіцисти, як людину "невеликої і досить припадкової освіти", а його музу як музу "геніального мужика з мужицькими інтересами в основі всієї його поезії". Своє покликання пророка сам він пояснив нам коли признавався: Тільки я мов окаянний і день і ніч плачу На розпуттях велелюдних і ніхто не бачить... Оглухли, не чують... А правда наша п'яна спить.
Як кличний дзвін дзвеніло його слово, — але серед глухих, серед сплячих, поминаючи тих, вже згаданих вгорі немногих, яких той дзвін збудив зі сну. Чому, питався він, — "Україна заснула"? Тому, що відлетів від неї, від тіла нації її животворчий дух, дух провідної касти лицарської. По буйнім злеті вгору, по ріках проллятої своєї й чужинецької крови, занепадав поволі в ній той животворчий дух... Тіло завше зморює сон, хвилевий, або вічний, коли його покидає дух.
Перед духовним оком поета блискавкою пролітала історія козацтва, гетьманщини, її повільного занепаду. І тут говорив він притчами, які хоч для "поступовців" виглядали як фантастична, але нереальна романтика, як "барвисті образки", але за якими крилася ясна й глибока формула явища... Він не міг не подивляти генія Хмельницького, але гнівом вибухав на спогад про Переяслав. Як могло до того прийти? Прийшло тому, що "п'яний' був тоді гетьман Богдан. Що значить п'яний? Значить запаморочений тимчасово на мозку, хвилевий брак мудрости ("недомудрий"). Гетьман Самойлович? Цього гріх був більший, бо не хвилевою пішов стежкою на Москву, виступаючи проти П. Дорошенка. По стількох літах досвідів, він повинен був знати Москву, але не пізнав... Тому гетьман цей у Шевченка вже не хвилево запаморочений, не лише "п'яний", а — "дурний Самойлович"... Це ще дальший щабель вділ в утраті основної чесноти провідної касти — мудрости... Далі — той хто на приказ Петра зруйнував Січ Запорозьку, — Галаган, цей вже "полковник поганий". Не дурний, бо знав що робить підлість, зраду, а поганий, себто такий, якому бракує другої основної чесноти лицарської — шляхетства душі... Ще нижчий щабель упадку — за Катерини — інші народи і спільноти рухалися тоді, повставали, билися — "за гріхи карались Господом ляхи, і пугав Пугач над Уралом" (повстання козаків О. Пугачова), Москва провадила зачіпні війни, а "піїти в одах восхваляли війну й царицю — тільки ми сиділи нишком, слава Богу"... Не рухалися, як вода стояча-нерухома. І це був знак чогось гіршого — вже не запаморочення розуму, не брак мудрости, не заник шляхетности душі, був це брак відваги, третьої основної прикмети касти лицарської. А нарешті за останнього гетьмана (XVIII в.) брак трьох тих прикмет виступає в усій силі, коли то гетьман Кирило зі старшинами "пудром обсипались та цариці патинки лизали"... Коли колишня каста героїчна козацька обернулася в двораків, куртизанів, в "лакеїв в золотій оздобі".., А далі пішли "шашелі" і просто "грязь Москви", плебеї. 22)
Що значить утрата трьох основних прикмет правлячої касти? Утрата мудрости — значить дати себе обдурити, утрата шляхетности — значить дати себе підкупити, утрата відваги — значить дати себе стероризувати. Там, де до такої кастрації духовної доводить себе правляча каста, де занепадає її провідницький дух, — там обездушеним, мов у летаргічнім сні, валяється тіло нації — не бачить, не чує, не розуміє, не говорить, не рухається. Ніби, щоб підкреслити занепад цього духа, зазначає Шевченко (теж не припадково, не "так собі"!) — що Богдан був з аристократії козацької, Самойлович до неї прийшов — з поповичів, а Розумовський — з простих козаків. Блискучі постаті в цім процесі — Дорошенка, Мазепу, Гонту, Полуботка, Гордієнка, з респектом згадує Шевченко, але не стримали вони — тільки звільнили трохи — процес занепаду духа козацького в старшини. Це й привело до того, що без того духа — "Україна заснула", а народна маса, тіло нації, обернулася в "похилених рабів", в плебеїв-гречкосіїв", в мільйони потульних "свинопасів". 23) Така була візія Шевченка приспаної України його часів.
І знову мовою притчі, коли її розшифрувати, вказує поет чому така, з відмерлим духом, каста провідна стратила державу: пустиня духовна з сонних душ, привела до пустині політично-національної, коли завмирали і ниділи всі основні прикмети нації, яка творить власну державу. І тут Шевченко дає — ніби якийсь правник — ясну формулу того процесу, про який оповідає притчами. З обуренням, з жалем і гнівом бачив він, що Україна перестала бути державною нацією. Чому? Перше — бо вже в ній "нема Січі, нема й того, хто всім верховодив", цебто — "зникла правляча верства, зникла власна влада — перша прикмета поняття держави. Замість власновладства — чужі московські "капрали Україну правили". Друга прикмета націй — своя власна територія. Була вона на Україні? Властиво — ні, — це "Ні" убрав він у геніальну лаконічну формулу — ми жили "на нашій, не своїй землі". На нашій, та не на своїй території. Бо степи наші були Москвою "запродані жидові й німоті", а на Україні, "що з Богданом ляха задавила, байстрюки Єкатерини сараною сіли"... на нашій, але вже не своїй землі...
Нарешті третя прикмета державної нації — за владою, територією — є людність. Чи була вона? — теж ні, бо в нього скаржиться Україна, що "сини її на чужій роботі", наймитами чужинця завойовника, раби — не людність у властивім сенсі. Людність, як і територія, як влада — не була власною нашою, вона була власністю завойовницької орди.
Як глибоко в цім констатуванню був дух Шевченка зв'язаний з його Україною — сучасною, давноминулою й прийдешньою, побачимо, коли поглянемо як один із стовпів Київської Руси описував загибель старокнязівської держави під навалою другої — не московської, а татарської орди. В майже таких самих виразах, що Шевченко про загибель гетьманської держави! Та сама формула!
В своїй проповіді Серапіон Київський, говорячи про напад на Київ "народу жорстокого й лютого", казав: "князів наших кріпость зникла, зруйновані Божі церкви, потоптані святі місця"... Інакше: як і в Шевченка — пропала перша прикмета народу державного — власна влада, бо згноблена політична і духовна еліта нації... Далі: "села наші бур'яном поросли" (Україна "бур'яном укрилась" у Шевченка), "земля наша стала здобиччю чужинців" (ми опинилися "на нашій, не своїй землі" — у Шевченка) — зникла друга відзнака державної нації — власна територія. Нарешті: "працю нашу забрали чужинці" (наші люди "на чужій роботі" у Шевченка). Не стало третього елементу поняття держави — вільного населення.
І як тоді, по навалі татарської орди (аж до воскресення козацтва) заснула Україна, так бачив її сонною й Шевченко по навалі московської орди, бо так як і тоді, відлетів від неї дух князівсько-дружинницького лицарства старокиївського, так і тепер заснула, бо відлетів від України дух лицарства запорозького. Над поетом, що прийшов будити мертвих і сплячих, зморою тяжив цей, здавалось, непробудний сон. "Україна заснула" або "спить повита жидовою", або злий дух країни — "приспав степи, ліси і всю Україну"... Або — "а наша воля п'яна спить"... Нарешті кров морозячий образ майбутнього, коли її "у сні окраденую збудять".
О, скільки геніальним прозрінням схопив Шевченко саму суть недуги свого краю, знову нехай буде доказом, що всі вдумливі спостерігачі, свої і чужі, давніші і нинішні, — цей занепад у сон, уважають за перше, що вдаряє від України в подібні "срамотні години" її історії. Шевченкове Вчора, стан України безпосередньо по упадку гетьманщини, так описує Г. Сковорода: "Ввесь світ (Україна) спить глибоко простягнувшись... А сторожі не тільки не пробуджують, а ще й погладжують: "спи, не бійся! місце добре, чого боятися!"
Подібною бачив Україну в ту добу знаний генерал катеринівської і олександрівської доби Тучков. Малим він ще пам'ятав часи останньої — у XVIII віці гетьманщини, доби гордої на свою расу і країну старшини козацької, — і не пізнав її, коли відвідав її знову за Олександра І. Україна спала блаженним сном, писав він у своїх спогадах.
Таку саму сонну Україну змальовує М. Гоголь в "Миргороді", в "Старосвітських Поміщиках", в "Мертвих Душах", протиставляючи їй, як і Шевченко, героїчну козацьку Україну.
І хоч у цім столітті почалося вже — нераз страшне для чужинців — пробудження, та все ж многі з них не можуть досі, обсервуючи Україну, не бачити її під гіпнозом якогось тяжкого сну... В новелі "З отхлані" (1947 р.) Косак-Щуцької, вродженої на Україні, — в спогадах з табору Біркенау, де стрілася з українцями, пише польська авторка: "ціллю українок було заспокоїти голод. Їх очі, як вздріли харч, набирали виразу хижого птаха; з'являлися тоді сприт, зручність, без цього ж імпульсу були вони понурі і сонливі... Співали кличем крізь сон цієї твердо приспаної української душі". Нарешті, в наші дні, чужинець Рольф Брандт, в творі "Аус дер Україне", пише про Київ по трагічнім і страшнім змагу 1917-21 і 1941-45: "сплять вічним сном старі українські святині. Мов примари виринають голови ченців, які моляться... І не знати, чи вони теж уже померли, чи лиш занурилися в тиші і медитації. Ось лежать святощі Києва, глибокий спокій, місто з своїми церковними банями є всім іншим, тільки не містом молитви. Гранати й бомби різного війська (а головно московська орда — Д. Д.) вдерлися у ці печері св. Антонія. Не пощадили нічого. Знаки київських святинь понад містом не мають з ним нічого спільного".
Відлетів дух предків від старого Києва! Ніби залишилося бездушне тіло нації місто розчавлене цвяхованим чоботом варвара і байдужістю нащадків, вихованих бездумним безбожництвом "прогресивного" віку. Вихований на Святім Письмі, і цей образ приспаної України міг взяти Шевченко (як і Сковорода) з того джерела. Так промовляв до Ізраїля Бог — читаємо в пророка Ісаї (гл. 56): — "Ви, все звір'я польове і гайове, приходіть їсти!" — бо в племені цьому "сторожі їх сліпі всі й невіжі; всі вони пси німії, не можуть гавкати (Шевченкове: "ніхто не гавкне"), мріють, бурмотять, дрімають, люблять тільки спати... Це пастирі безглузді... кожний до останнього дбає про свою лиш користь". А в примітці до тих слів, видання "Американського Бібл. Товариства" в Нью-Йорку читаємо: "пророк бачить духом, що старшина жидівська, дбаючи тільки про свою повагу і розкоші, не прийме Христа, тож накликає римлян, щоб приходили їх землю зайняти"... Як говоритиму про це далі, — за такий самий гріх жерців "современних вогнів", сліпих вождів, що "присипляли" Україну лженаукою "віку цього" — чекав з жахом Шевченко страшної кари небесної, накликаючи збаламучених земляків прокинутися, "схаменутися" і навернути до стародавньої "своєї мудрости", що нею минувшина росла й міцніла...
Мучив його найбільше цей летаргічний сон його країни. "Не бачуть, не чують", "ніхто не гавкне", стали "без'язикі" — як у сні, коли в людей очі не бачать, вуха не чують, язик не промовляє. Цей стан був для нього найстрашніше що може бути. (Мучило це й Мазепу, що докоряв своїм землякам — "оспалість"). Найстрашніша кара для Шевченка було — "спати, спати і спати на волі", благав — "не дай Боже спати ходячому"! Найгірше — що в час, як треба не спати — дати себе зморити снові, коли то починають "гаснути очі", "заснула думка, серце спить", найгірше мов у сні "гнилою колодою валятись", коли приспану людину, як і приспану націю, — можна окрасти з її найцінніших скарбів, зарізати, вбити, спалити хату. Найгірше, коли в страшну годину вогненної кари, — збудиться країна сліпою, глухою, з запамороченим мозком, з відлетілим духом.
Пророчим, духовним, "третім оком", бачив він всі градації того занепаду живої нації в сонний стан, в царство матерії. Перший щабель — коли ціла людина стане "недолюдком", або "півлюдиною", як він звав матеріалістів, "позбавлених розуму і чуття", в яких ці дві здібності духа — приспані. Ці "півлюди" в його мові — є "недоуми", які хоч мають язика — але "на всіх язиках мовчать" або "мовчки чухають чуби" або "каліки безпері", неокрилені духовними крильми, щоб "неба дістати", щоб зі звичайного створіння стати людиною, створеною по Божій подобі.
Дальший щабель занурення в матерію — це ті, кого він прирівняв до звірів — диких чи освоєних: "були ви лютими звірами, а в свині перейшли". Іноді йому здасться, що "люди справді не вмирають, а перелізе ще живе в свиню, та й живе, купаючись собі в калюжі". І так, як в повних містичного значіння виразах Шевченка є щось більше, ніж "поетичні образки", так і в цім відгадуванні в людині натури якоїсь безсловесної худоби, тварини, це не є "емотивна" лайка, бо де в кім бачив він орлів, — а щось цілком інше — щабель повільного обертання людини, позбавленої духа, в звірину. Таку людину прирівняв вже він не до "півлюдини", а до свині, до вівці ("овеча натура"), до собаки ("ви ж таки люди, не собаки"!), або до вола ("а хлопа, як того вола у плуг голодного запряжеш"). В античній Елладі цю метаморфозу позбавленої духа Божого людини доконувала Цірцея, обертаючи людей — згідно з їх натурою — в різних звірят. В "Енеїді" Котляревський твердить, що коли б в полон звабливої Цірцеї потрапив українець, то на помах її чарівної багетки — напевно став би він волом...
Дальший щабель "матеріалізації" такої "півлюдини"-матеріаліста бачить Шевченко в уподібленню її вже навіть не до звірини, а до рослини, до одиниці ще нижчого поверху створінь. Тут така людина живе вже майже чисто рослинним життям — мов та "капуста головата", мов "та капуста на городі". Люди, які не знають, що то "благодать" (читаємо в "Варнаку"), ті лиш прозябають (животіють, вегетують) як та "капуста на городі". Нарешті, така людина, або нація спускається до найнижчого ступня творива — до стану мертвої природи, неорганічної, і її в тім стані порівнює Шевченко до "гнилої колоди", або до спорохнявілого дуба, що в нім гніздяться гадюки і гризуть його шашелі. По анімалізації нації наступає — за терміном Р. Штайнера, — "її вегеталізація", нарешті смерть.
Повторюю, це не вибухова лайка з уст поета, це щось інше. В образі звірят представляє він натуру тих здеградованих людей. Перше — сонна людина, півлюдина. позбавлений ласки Творця матеріаліст, потім — людина сонна, півлюдина-піврослина, далі — "віл", людина з натурою "вола", що його легко запрягти у плуг, далі — в ярмо, далі — з натурою "вівці" — що без озву кориться гирлизі чабана, "собаки" — на послугах псарів у пана, — всі або "прозябають" мов рослини, або падають легко жертвою "голодної вовчиці". Ідеї, які мав Шевченко, були подібні до ідей Гермеса Трисмегіта. Як вчив останній, "коли вмирає людина без всякої скверни, — іде в небесне царство; коли відвертається від добра, для якого створена, не живе ні в небі, ні в тілі людськім, а животітиме в звірах безрозумних".
От цей стан, стан до якого допровадили Україну чуже ярмо і свої Кочубеї, стан "осліплих і оглухлих"; стан, в якім йому хотілося "на громаду наплювати"; стан, який його майже до розпачу допроваджував; при якім, на своїй розкішній землі, чувся як у пустелі, цей стан України — і вивів його на "розпуття велелюдні" зі своїм громовим словом, яке термосило, картало, напоминало "род глухонімий" мовою старих пророків, кличучи "схаменутися", стати "людьми", відновити, воскресити в собі старого козацького духа, пірвати ганебні пута неволі, стати вільними, вражою злою кров'ю окропивши свою волю. Іншими словами — бачив ясно, що шлях відновлення, воскресіння іде через неминучий зудар з силами Зла, до неминучого Армагеддону, до якого треба готуватися, коли Україна не має "погибнути". Бо інакше від неї "не стане й знаку на землі"...
Але звідки в нього з'явилася віра, звідки зродилася надія, ба — певність, що минеться ця "срамотня година" і що слава Давнини знов оживе "серед мечів"? Звідки, коли бачив довкола сон, подібний смерті? Цю надію, цю певність давали йому і дар прозріння майбутнього, і його — сказати б — гераклітівська, і в суті речі, таки християнська життєва філософія.
І ще — нічим і ніким незахитана його віра в велетенську, творчу силу його надхненного звише Слова.
II. Волхв нової України >>> | ЗМІСТ | IV. Іскра в попелі >>>